Цього літа я нарешті почав відкривати для себе країни Балтії. В червні я з’їздив в Латвію, а наприкінці серпня я відвідав Литву.
Я думаю, багато хто з вас пам’ятає, як в нас свого часу багато хто їздив на литовських номерах, які в народі прозвали “євробляхами” (до речі, якщо існують “євроБляхи”, то чи бувають “євроМухи”? 😁). Але це не єдине, що нас ріднить з цією країною.
Серед усіх трьох країн Балтії Литва, напевно, найчастіше фігурує в нашому інформаційному просторі. Саме її керівники найчастіше відвідують Україну з офіційними візитами. В чому ж полягає секрет такої дружби між нашими країнами, які навіть спільного кордону не мають? Щоб отримати відповідь на це питання, здійснимо невеликий екскурс в історію.
Пам’ятаєте, колись існувала така держава, як Велике Литовське Князівство? Це сьогодні Литва — маленька країна, а в часи Великого Князівства вона володіла великою територією на сході Європи, яка включала більшу частину сучасної України, практично всю Білорусь і навіть трохи Польщі та Молдови.
Як ми пам’ятаємо зі шкільних уроків історії, після занепаду Києва центром політичного та культурного життя Русі-України стало Галицько-Волинське князівство, також відоме як Королівство Русь. В 14-му столітті помирає його останній правитель — князь Юрій-Болеслав, який не залишив прямих нащадків. Це в свою чергу спричинило династичну кризу, внаслідок чого територію Гальцько-Волинського князівства вирішили під шумок роздерибанити сусіди — Галичина відійшла до Польщі, а Волинь — до Литви. Через деякий час, скориставшись занепадом Золотої Орди, Литва прибрала до рук й деякі інші українські землі, зокрема Київщину, Чернігівщину/Сіверщину, Житомирщину та Поділля. По суті це була окупація, але якщо дати оцінку цим подіям пост-фактум, то литовський період був далеко не найгіршою сторінкою в історії України. Діючи за принципом “нового не впроваджуємо, старого не міняємо”, литовські князі не нав’язували силою свої порядки та не намагалися асимілювати місцеве населення, а навіть навпаки — активно переймали культуру Русі, її мову, релігію та укладали шлюби з місцевою знаттю (тепер зрозуміло, чому Литва — наш далекий родич?). Тобто склалася дещо парадоксальна ситуація, в якій колонія мала вплив на метрополію, а не навпаки. Все ж таки Русь — це був респектабельний бренд в Європі, не дивно, що литовці хотіли до нього примазатися. Але, як бачите, вони принаймні робили це розумно, на відміну від московитів, які свого часу перейменували свою державу з Московії на Росію, тупо вкравши історичну назву України та змінивши її на грецький лад, а суть від цього не змінилася — вони як було ордою, так нею і залишилися (і нічого з того часу особливо не змінилось). Через деякий час, щоправда, вплив Русі в Литві почав зменшуватися через посилення впливу Польщі та католицької церкви, але то вже зовсім інша історія.
11 березня 1990 року Литва першою з усіх колишніх радянських республік проголосила незалежність. У відповідь на це центральна влада СРСР розпочала економічну блокаду Литви. В січні наступного року це переросло в збройне протистояння, піком якого став штурм вільнюського телецентру, під час якого загинуло 15 осіб. Але намагання радянської армії вже не мали особливого сенсу. Хоч в першій половині 1991-го Радянський Союз формально все ще продовжував існувати в повному складі, фактично офіційна Москва ситуацію в деяких республіках вже не контролювала.
На відміну від Латвії та Естонії, Литва після відновлення незалежності не стала впроваджувати інститут негромадянства, надавши своє громадянство абсолютно всім, хто на той момент постійно проживав на її території. Але якщо в Латвії та Естонії етнічні росіяни становлять 20-25% населення, то в Литві їх лише 6%. А тому навіть якщо серед них є немало нелояльних до Литовської держави, вони тут погоди не роблять. Тут навіть поляків більше, ніж росіян. І якщо, наприклад, в Ризі російську мову чуєш на вулиці ледве не частіше, ніж латиську, то в Вільнюсі все навпаки. В мене чомусь навіть виникало враження, що тут більшість людей не володіє російською мовою, і мені постійно хотілося з місцевими англійською розмовляти, хоча насправді російську тут знають майже всі. Литовська мова, так само як і латиська, належить до балтійської групи, і це єдині мови цієї групи, які дійшли до наших днів (естонська належить до фіно-угорської групи). Десь вони в чомусь схожі, однак вони не є взаємозрозумілими, тобто якщо литовець і латиш будуть розмовляти між собою кожен своєю мовою, вони не будуть розуміти один одного, хіба що за винятком окремих слів.
Шлях з Польщі до Литви через Німеччину
Перед тим, як я почну власне фотозвіт, хочу вам ще розповісти історію, як я летів з Польщі до Литви через Німеччину. Так-так, я нічого не переплутав, я летів з Польщі до Литви через Німеччину, не дивлячись на те, що у Польщі з Литвою є спільний кордон.
Річ у тому, що серед великих польських міст лише Варшава має пряме авіасполучення з Вільнюсом. В принципі, у мене був варіант полетіти компанією LOT з Кракова з пересадкою у Варшаві, але є кілька “але”. По-перше, LOT — це, м’яко кажучи, не надто пунктуальна авіакомпанія, про що я вже не раз писав. По-друге, у їхніх рейсів був не дуже зручний час прибуття. І по-третє, їхні перельоти з Кракова до Вільнюса з пересадкою у Варшаві коштують недешево. Тому я вирішив розглянути інші варіанти і знайшов на Kiwi досить дешевий переліт від Ryanair через Берлін. Але й тут був один нестандартний момент — на сайті Kiwi було зазначено, що пересадка в аеропорту Берліна не забезпечується авіакомпаніями, а тому потрібно буде вийти з транзитної зони, зареєструватися на наступний рейс на стійці реєстрації, знову пройти контроль безпеки і т. ін. Так, Ryanair не завжди дозволяє зареєструватися на рейс онлайн і доводиться йти на стійку реєстрації в аеропорту. В мене вже був такий випадок, коли я на Мальту летів. Але цього разу мені вдалося зламати систему. Виявляється, що іноді проблему з неможливістю зареєструватися онлайн в Ryanair можна вирішити, якщо при бронюванні квитка доплатити за можливість самостійно обрати місце в літаку, що я й зробив. Таким чином мені не довелося покидати транзитну зону і проходити вищезазначені процедури, я просто пішов до свого виходу і чекав на посадку.
Тому моя вам порада: якщо ви шукаєте рейси через Google Flights і не можете знайти варіант, який вас повністю влаштовує, спробуйте також пошукати через Kiwi.
Вільнюс
Вільнюс, також відомий під історичною назвою Вільно, є другим найбільшим містом Балтії після Риги. Вільнюс завжди славився своїм багатонаціональним характером, і, що цікаво, його населення не завжди було переважно литовським. Наприклад, наприкінці 19-го століття 40% його населення становили євреї, 30% — поляки, 20% — росіяни, 4% — білоруси, а литовців лише 2%. В 1922 році Вільнюс опинився у складі Польщі, через що Литва, яка на той час вже була незалежною державою, зробила своєю тимчасовою столицею місто Каунас. Тимчасовою, тому що Литва ніколи не визнавала польського суверенітету над Вільнюсом. У вересні 1939-го місто займає радянська армія, і через місяць Радянський Союз робить Литві пропозицію — Вільнюс в обмін на лояльність. Звісно ж, Литва не могла на таке не погодитися, бо для неї Вільнюс — це святе. Однак лояльність їй не допомогла, оскільки існування незалежної литовської держави не входило в плани керівництва Радянського Союзу. Що було далі з Литвою та іншими балтійськими країнами, думаю, не треба розповідати, ви це і так добре знаєте (чудовий доказ того, що з кремлем домовитися неможливо).
У 2023 році Вільнюс отримав від України нагороду “Місто-рятівник” (у фотозвіті про Перемишль я вже розповідав про те, що це за нагорода і за які заслуги її дають).
Вільнюс розділений рікою Няріс на північний та південний береги. Цікаво, що тут центр міста і старе місто — це не одне і те саме. Старе місто розташоване на південний схід від центру:
Спочатку ми подивимося центр, а потім вже все інше.
Головною вулицею Вільнюса є проспект Гедиміна. На цьому проспекті знаходиться парламент:
Площа біля парламенту:
Через площу навпроти парламенту — Національна бібліотека:
Скульптура на одному з будинків вулиці:
В архітектурному плані вулиця місцями дуже нагадує вулицю Сагайдачного в Києві:
Тут навіть є український ресторан “Київ”:
Меню там також українською:
Йдемо далі по вулиці:
Лукішська площа:
Навпроти площі через дорогу знаходиться литовська академія музики і театру:
А також районний суд:
На будівлі суду розклеєні банери, присвячені людям, які боролися (і борються) за свободу Литви та України:
У Вільнюсі дуже багато української символіки, не менше, ніж в Ризі:
Скульптура собаки в окулярах:
Ідемо далі по проспекту Гедиміна:
Мені пощастило опинитися в Литві, коли там відмічали 35-ту річницю “Балтійського шляху”. Я вже згадував про нього у фотозвіті про Латвію, але для тих, хто не в курсі, розкажу ще раз. “Балтійський шлях” — це була акція, яка пройшла 23 серпня 1989 року в країнах Балтії, коли мешканці Естонії, Латвії та Литви, тримаючись за руки, утворили живий ланцюг довжиною 600 км, з’єднавши Таллінн, Ригу та Вільнюс. Це був мирний протест проти окупації балтійських країн Радянським Союзом, який ЮНЕСКО визнала феноменом ненасильницького спротиву і внесла у “Список пам’яті”. Річницю цієї події відмітили грандіозним автопробігом по країнах Балтії на ретро-автомобілях:
Довго не міг відірвати очей від цього бежевого “Жигуля”. Точно такий самий ідентичного кольору свого часу був в мого діда, коли я був ще зовсім малий:
Якась стара модель BMW, а за нею латвійський “Рафік”:
А ось це вже взагалі класика:
Приємно було побачити тут наш львівський автобус ЛАЗ:
А хтось може мені пояснити, що це за хрєнь позаду цієї жовтої “Волги”? Це саморобний причіп, зроблений з частини такої ж “Волги”?
Рада науки Литви:
Проспект Гедиміна виходить до площі, на якій знаходиться одна з візитівок Вільнюса — кафедрального собору Святих Станіслава і Владислава:
Ще одна візитівка — це вежа Гедиміна на пагорбі:
На пагорб можна дістатися на фунікулері, для українців підйом безкоштовний:
Біля підніжжя стоїть пам’ятник литовському князю Вітовту:
Ось так виглядає Вільнюс з пагорба:
Звідти видно зокрема пам’ятник “Три хрести”. З ним пов’язана одна легенда, згідно з якою десь в 14-му столітті до Вільнюса були запрошені ченці-францисканці з українського Поділля. Вони відкрито проповідували Євангеліє та принижували литовських богів, внаслідок цього розлючені місцеві мешканці частину з них стратили на пагорбі, де стоїть цей пам’ятник, а іншу частину розіп’яли на хрестах та втопили в Нярісі:
Також звідти чудово видно палац Великих князів:
Десь далеко на високому флагштоку розвивається український прапор:
Діловий район:
Телевізійна вежа, на яку ми також піднімемось, але дещо пізніше:
Бібліотека:
Міст короля Міндовга:
Вид на вежу Гедиміна здалеку:
Мурал:
Будинок в стилі Київського Політехнічного Інституту (тут, до речі, таких багато):
Білий міст, який веде до ділового кварталу:
Надпис на одній з будівель: “Путін, Гаага чекає на тебе”:
Готель Radisson, в якому є rooftop-бар:
Ось так виглядає Вільнюс з того бару:
Над містом запустили повітряні кулі:
Це вже щось із сталінських часів:
Візуальні символи солідарності з Україною тут майже всюди. Навіть електронні таблички на автобусах пишуть, що Вільнюс любить Україну. До речі, українці тут можуть безкоштовно користуватися громадським транспортом:
Автобус проїхав і за ним можна побачити Міністерство закордонних справ:
Вулиця Вільняус з цікавою архітектурою:
Зараз ми поступово наближаємось до старого міста. Але перш ніж ми туди підемо, я вам покажу місцеве “Лук’янівське СІЗО” — Лукішську тюрму. В часи російської/польської/німецької/радянської окупації тут утримували політичних в’язнів. В сучасній Литві вона використовувалася як слідчий ізолятор. В 2019 році тюрма була закрита, а в 2021-му — перетворена на музей. Крім того, на території тюремного комплексу знаходиться кілька барів та сцена для проведення концертів:
Ну а тепер, коли ми вийшли з тюрми на свободу з чистою совістю, можна і в старе місто 😊.
Будівля Міністерства оборони:
Президентський палац:
Почесний караул готується змінювати прапори на флагштоках на чисті:
Вулиці старого міста:
Михайлівський костел:
І знову будинок в стилі першого корпусу КПІ:
Церква святої Анни:
Біля церкви знаходиться сквер Адама Міцкевича — відомого польського поета:
В старому місті є немало відносно безлюдних вулиць:
Ратушна площа — серце старого міста:
Перед міськрадою — фотовиставка, присвячена битві за Бахмут:
Готель Astorija:
Костел святого Казимира:
Факультет мистецтв Вільнюського коледжу прикрашений нашими прапорами:
Національна філармонія:
Костел святої Терези:
Ворота Світанку:
Церква Вознесіння:
Бастіон оборонної стіни:
Однією з найцікавіших локацій у старому місті є район з дещо смішною назвою Ужупіс (в перекладі з литовської означає “заріччя”). Від основної частини старого міста його відділяє ріка Вільня:
Ужупіс вважається богемним районом, у зв’язку з чим його часто порівнюють з районом Монмартр в Парижі та Андріївським узвозом в Києві. Тут розташовані чисельні художні галереї та кафе, і зовсім немає ринків, великих торгівельних центрів та державних установ.
Тибетський сквер:
Янгол Ужупіса — одна з візитівок району:
Можливо, цей район був би не настільки цікавим, якби свого часу тут не трапилася одна історія. У 1997 році група місцевих художників вирішила жартівливо проголосити незалежність Ужупіса 😊. Ця самопроголошена “республіка” має свої символи, жартівливого президента та міністрів і навіть конституцію. Щороку 1 квітня тут відмічається День Незалежності Республіки Ужупіс 😊. Однак не варто сприймати це як натяки на сепаратизм, усе це чисто по приколу.
На вулиці Paupio є стіна, де можна побачити символ цієї так званої “республіки” — руку з отвором, яка символізує те, що тут не беруть хабарів та не тримають камінь за спиною:
А зліва від цього символу можна побачити таблички з Конституцією республіки Ужупіс різними мовами:
Є також і українською мовою:
Щоб вам не довелося напружувати очі, намагаючись прочитати це на дзеркальній табличці, продублюю тут текстом:
- Людина має право жити поруч з річкою Вільнялє, а Вільнялє – текти поруч з людиною.
- Людина має право на гарячу воду, опалення взимку та черепичний дах.
- Людина має право померти, але не зобов’язана.
- Людина має право на помилку.
- Людина має право бути одною-єдиною.
- Людина має право кохати.
- Людина має право бути нелюбою, але це необов’язково.
- Людина має право бути невідомою та незнаною.
- Людина має право лінуватися або нічого не робити.
- Людина має право любити кішку й опікуватися нею.
- Людина має право піклуватися про собаку до кінця днів одного з них.
- Собака має право бути собакою.
- Кішка не зобов’язана любити свого хазяїна, але в скрутну хвилину мусить прийти йому на поміч.
- Людина має право часом не знати, чи має вона обов’язки.
- Людина має право сумніватися, але не зобов’язана.
- Людина має право бути щасливою.
- Людина має право бути нещасливою.
- Людина має право мовчати.
- Людина має право вірити.
- Людина не має права чинити насильство.
- Людина має право усвідомлювати свою мізерність і свою велич.
- Людина не має права зазіхати на вічність.
- Людина має право розуміти.
- Людина має право нічого не розуміти.
- Людина має право бути хоч якої національності.
- Людина має право святкувати або не святкувати свій день народження.
- Людина мусить пам’ятати своє ім’я.
- Людина може ділитися тим, що має.
- Людина не може ділитися тим, чого в неї нема.
- Людина має право мати братів, сестер і батьків.
- Людина може бути вільною.
- Людина є відповідальною за власну свободу.
- Людина має право плакати.
- Людина має право не бути зрозумілою.
- Людина не має права перекладати провину на іншого.
- Людина має право бути приватною особою.
- Людина має право не мати жодних прав.
- Людина має право не боятися.
- Не перемагай.
- Не боронися.
- Не здавайся.
Я, правда, не розумію одного — а де логіка в трьох останніх пунктах (не перемагай, не боронися, не здавайся)?
Республіка Ужупіс випускає навіть власні гроші, її грошова одиниця називається ЄвроУжас 😁. За один ЄвроУжас ви можете купити келих пива в місцевому барі (фото з відкритих джерел):
Вулиці Ужупіса:
Якщо іти по ужупіському мосту, можна побачити скульптуру русалки. Кажуть, що якщо подивитися їй в очі, ви вже ніколи не зможете покинути Ужупіс. У 2004 році, коли Вільня вийшла з берегів, течія демонтувала русалку та занесла в невідомому напрямку, однак водолазам вдалося її знайти та повернути на місце:
На протилежному березі видно Успенський собор:
Свиномобіль — унікальний винахід інженерів Ужупіса 😁. Це вже в мене фантазія розігралась. Насправді ця скульптура називається просто — ужупіська свиня:
А ось ця вулиця викликала в мене асоціації з Чернівцями, особливо з вулицею Вокзальною (колишня вулиця Гагаріна), яка спускається до залізничного вокзалу:
Ця вулиця називається Ужупіська, вона веде до ще однієї визначної пам’ятки цього району — ужупіського кота. Існує легенда, що він позбавляє почуття страху — потрібно просто почухати його за вухом і ви більше не будете нічого боятися:
Як написано на табличці — “Touch my ear — have no fear”:
Також на табличці міститься заклик жити без страху:
- без страху заводити нових друзів, навіть якщо цей друг — скульптура кота 😸;
- без страху допомагати іншим, або просити допомоги для себе;
- без страху досягти чогось, чого ви бажаєте, або ж відпустити це;
- без страху вірити в божевільні речі, навіть якщо в них більше ніхто не вірить;
- без страху зрушити гори, навіть голими руками;
- без страху мріяти, говорити, любити, змінювати, створювати, пробачати.
В ресторанах Ужупіса (як і всюди в Литві) не раді тим, хто підтримує російську агресію проти України:
Що трапляється з художником, коли він втрачає мету?
Пам’ятаєте, була така пісня: “а без Подола Киев невозможен…”? Так от, так само як неможливо уявити Київ без Подолу, так і Вільнюс не може бути повноцінним без Ужупіса. Отже, якщо ви плануєте побувати у Вільнюсі, обов’язково відвідайте в цей район.
На цьому будемо завершувати наше знайомство з Ужупісом, оскільки надалі нас чекає підйом на телевежу, яка знаходиться на західній околиці міста:
Біля телевежі стоїть такий пам’ятник (я, правда, не знаю, чому він присвячений):
Ось так виглядає Вільнюс з телевежі:
За додаткову плату можна навіть подивитися на місто з телевежі ось так, як ця дівчина (не уявляю, як, сидячи на краю на такій висоті, можна не всратися? 😁):
Якщо порівнювати Вільнюс з Ригою, — ще однією балтійською столицею, — я не можу сказати, що ці міста якось схожі одне на інше, як і не можу сказати, що мені більше сподобалось. І там і там є старовинна європейська архітектура, але в Вільнюсі відчувається трохи більший вплив соціалістичного стилю. Напевно це пов’язано з тим, що Вільнюс більше постраждав в часи війни і, відповідно, тут збереглося дещо менше старовини, ніж в Ризі. Водночас гуляючи містом, можна стільки цікавих легенд та історій дізнатися, один лише район Ужупіс чого вартий!
Однак для повноцінного знайомства з Литвою одного Вільнюса, напевно, буде недостатньо, я, наприклад, хотів би також побувати в Каунасі та Клайпеді. Тому з країнами Балтії я не прощаюся. Врешті решт, в мене ще в Естонії роботи не початий край.