Наприкінці серпня мені довелося з’їздити у справах до Румунії. Відвідавши на вихідних друзів у Вільнюсі, я в ніч на понеділок вилетів до Бухареста.
Якщо ви читали мій фотозвіт про Вільнюс, ви, напевно, пам’ятаєте, що я добирався туди не надто оптимальним маршрутом — через Берлін. Я не буду тут повторювати, чому я саме так зробив, кому цікаво — можете прочитати про це у відповідному фотозвіті, але я не просто так про це згадав зараз, оскільки з Вільнюса в Бухарест я летів теж не найоптимальнішим маршрутом, зробивши “крюк” через Афіни. Прямих рейсів з Вільнюса до Бухареста немає, і цей нічний переліт від Егейських авіаліній (Aegean) з пересадкою в Афінах для мене був найбільш оптимальним як по грошах, так і по часу прибуття. Цікаво, що Егейські авіалінії чомусь не дозволяють зареєструватися на рейс онлайн, якщо ви вилітаєте з Вільнюса. Тобто на рейс Афіни — Бухарест реєстрація через інтернет була доступна, а на рейс Вільнюс — Афіни — ні, довелося йти на стійку реєстрації. Не знаю, чому так, але з подібною ситуацією я стикнувся вперше.
Насправді мені потрібно було не в Бухарест, а в Сучаву. В Сучаві також є міжнародний аеропорт, який є одним з найбільш завантажених в Румунії, однак знайти зручний рейс з Вільнюса до Сучави, так само як і з Сучави до Кракова, просто неможливо. А навіть якщо й можливо, то, по-перше, однією пересадкою обмежитися тут не вийде, а по-друге, це коштуватиме нереально великих грошей. Тому я вирішив летіти в Бухарест і звідти поїздом їхати до Сучави, і назад також їхати поїздом до Бухареста і звідти вилітати до Кракова.
В наш час квиток на поїзд в Румунії можна придбати через інтернет на сайті румунської залізниці — CFR Călători, в принципі, як і в будь-якій іншій цивілізованій країні. Однак хочу вас попередити, що час прибуття до вашого пункту призначення, який вказаний на квитку, може не співпадати з реальним часом прибуття, швидше за все поїзд по факту прибуде на 30-40 хвилин пізніше. Враховуйте це при плануванні своєї подорожі. В мене поїзд обидва рази так запізнився.
Останній раз я був в Румунії ще в 2014 році, рівно 10 років тому. В наших відносинах з цією країною не завжди все було безхмарно, але з 2014-го, коли в нас відбулася Революція Гідності, Румунія стабільно підтримує Україну в її євроатлантичних прагненнях. Окупація Криму неабияк насторожила керівництво Румунії, яка також є чорноморською країною і в деякому сенсі сприйняла це як загрозу і для себе. І навіть сьогодні, у ці непрості часи, ця країна немало робить для нас. Коли в 2022-му усе почалося, прості румуни активно допомагали нашим біженцям, деякі навіть безкоштовно надавали житло, в той час, як деякі наші не надто добросовісні співгромадяни із західних областей здавали свої квартири за невиправдано великі гроші. Румунському уряду також є за що подякувати, оскільки він надає нам військової допомоги не менше, ніж Польща та країни Балтії, хоча й часто не афішує цього. Крім того, в 2022 році в 20-ти румунських містах за сприяння румунських освітян та волонтерів було відкрито школи для українських дітей, де вони мають можливість навчатися за українською програмою з додатковим вивченням румунської мови. Такого я не бачив в жодній іншій європейській країні, принаймні в таких масштабах. І хоча з одного боку в Румунії вкрай рідко можна побачити українські прапори, їх тут треба ще пошукати, для мене особисто та військова та гуманітарна допомога, яку надає ця країна, є набагато важливішою, ніж різні показові моменти, які не завжди можуть бути підкріплені реальними діями. От взяти, наприклад, Словаччину — на вулицях Братислави деінде можна побачити українські прапори, але хіба нам легше від того, якщо чинний словацький уряд на чолі з Робертом Фіцо є абсолютно неприхильним до нас і після приходу до влади час від часу встромляє нам палиці в колеса? Водночас коли в багатьох країнах Європи в річницю повномасштабного вторгнення або в День незалежності України вночі підсвічують визначні пам’ятки в кольори нашого прапора, Румунія також бере участь у цьому флешмобі солідарності — цього року 24 серпня в Бухаресті синьо-жовтими кольорами підсвітили тріумфальну арку. А ще в березні 2022-го міська влада Бухареста на знак солідарності з Україною прийняла рішення встановити побратимські відносини з Києвом.
Цього разу я вперше добирався до Румунії літаком. Раніше завжди їздив поїздом. Оскільки Румунія з Болгарією цього року частково вступили до Шенгенської зони (поки що це стосується лише повітряного сполучення), прикордонний контроль мені не довелося проходити, але коли я йшов по висувному коридору з літака в термінал аеропорту, на вході в термінал стояли прикордонники, які вибірково перевіряли документи у деяких пасажирів нашого рейсу. Я про всяк випадок дістав свій паспорт, але в мене ніхто його навіть не дивився.
Сучава
Сучава є головним містом Південної Буковини. Зазвичай в нас слово “Буковина” асоціюється в першу чергу з Чернівецькою областю, однак в широкому сенсі Буковина — це історико-географічний регіон, який охоплює дещо більшу територію, яка сьогодні розділена між Україною (Північна Буковина, власне Чернівецька область) та Румунією (Південна Буковина).
Сучава розташована приблизно на тій самій відстані від українсько-румунського кордону, що й Чернівці:
Сучава та Чернівці є містами-побратимами, і навіть одна з вулиць Сучави названа на честь цього українського міста. До 2014 року в місті працювало Генеральне консульство України.
Протягом 1391-1565 років Сучава була столицею Молдавського князівства.
Немало видатних українців залишили свій слід в історії Сучави. Тут народився український політичний та церковний діяч румунського походження Петро Могила. А в 1653 році в Сучаві під час бойових дій загинув Тиміш Хмельницький (один із синів Богдана Хмельницького), намагаючись повернути на молдавський трон свого тестя Василя Лупула.
В Австро-Угорські часи сюди переселялося немало українців з Галичини, однак на даний час українці в Сучаві становлять лише 0,3% населення. Це пов’язано в першу чергу з процесами, які відбувалися на Буковині в міжвоєнні роки. Після розпаду Австро-Угорської імперії Південна Буковина відійшла до Румунії. Згодом їй вдалося дипломатичними зусиллями також приєднати до себе і Північну Буковину, яка на той час була частиною Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). І оскільки українці становили більшість населення на усій території Буковини, Румунія бачила в них чи не найбільшу загрозу існуванню так званої “Великої Румунії”, внаслідок чого вони опинилися в найгіршому становищі серед усіх національних меншин Румунії. Запустивши репресивний апарат, румунська влада влаштувала українцям Буковини справжній культурний геноцид, закриваючи навчальні заклади, церкви, впроваджуючи цензуру на приватне листування і забороняючи розмовляти українською навіть на вулицях. В усьому регіоні залишилася лише одна українська школа — в Чернівцях. Ну а в Південній Буковині ситуація, як ви розумієте, була ще гірша. Але чим більше румунський уряд закручував гайки, тим більше зростала ненависть української громади до румунської держави, і в 1927 році Румунія вирішила відступити та лібералізувати свою політику відносно українського населення. Після цього на Буковині почався короткий період українського відродження — друкувалася україномовна преса, діяльність ОУН стала напівлегальною, а Українська Національна Партія, яка була єдиною українською політичною партією в Румунії, змогла пройти в парламент. Проте через 10 років у зв’язку з ростом в Румунії фашистських настроїв ситуація з правами українців та іншого нерумунського населення знову почала швидко погіршуватися. А невдовзі почалася Друга світова війна, протягом якої Північна Буковина неодноразово переходила з рук в руки, але в кінцевому підсумку була возз’єднана з іншими українськими землями у складі УРСР, в той час, як населена переважно румунами Південна Буковина залишилася в складі Румунії. Українці Північної Буковини раділи звільненню від румунської окупації, однак їх це недовго тішило, бо як ми знаємо, після цього репресії над ними почала влаштовувати вже радянська влада. Хто б там що не казав, але Друга світова війна була війною, в якій не було хороших і поганих, просто одне зло боролося проти такого ж самого зла, прикриваючись добрими намірами. Вибір тут був лише один — або ГУЛАГ або Бухенвальд. Ви бачите різницю між ними? Я — ні.
Так, щось я трохи відійшов від теми. В принципі те, що відбувалося в післявоєнні роки з Північною Буковиною, до Сучави вже не має ніякого відношення, тому пропоную повернутися власне до Сучави.
Раніше я бував в Сучаві лише проїздом і практично нічого тут не бачив. Цього разу у мене з’явилася можливість повноцінно ознайомитися з цим містом, а отже я можу поділитися з вами інформацією щодо того, що тут можна побачити і чи варто взагалі сюди їхати.
Сучава розділена однойменною рікою на дві частини:
Основна частина міста розташована на південному березі, в той час, як північний берег — це переважно великі магазини, торговельні центри та трохи житлових кварталів. В цьому сенсі Сучава концептуально дуже нагадує Чернівці, де північний берег Прута — це також переважно великі магазини і ТРЦ, а історичний центр розташований на південному березі. За великим рахунком сьогодні це єдина річ, яка робить ці міста схожими, і я пізніше поясню, чому. Поки що скажу лише одне — не очікуйте, що Сучава буде вам хоч якось нагадувати Чернівці.
Ось так виглядає залізничний вокзал в Сучаві:
Як ви могли помітити на карті вище, вокзал знаходиться на північному березі. В тій частині міста я також знайшов одну цікаву церкву:
Але давайте перейдемо на південний берег до основної частини міста. Я оселився в готелі в центрі Сучави, в безпосередній близькості від якого знаходиться церква святого Миколая:
Неподалік від неї стоїть пам’ятник Міхаю Емінеску — одному з найвідоміших румунських письменників:
До речі, Міхая Емінеску багато чого пов’язує з Україною. Він провів свої юні роки в Чернівцях, прихильно ставився до української культури і непогано володів українською мовою. Неодноразово бував у Львові та проходив лікування в Одесі. І в той час, як в нашому суспільстві досі тривають дискусії з приводу того, чи повинні в наших школах вивчатися твори Пушкіна та інших російських письменників, чомусь ніхто не ставить питання про те, щоб наші діти також вивчали літературу наших західних сусідів. Я вже не кажу про те, що після війни було б непогано встановити в Києві пам’ятник Емінеску, враховуючи те, що в Бухаресті є пам’ятник Тарасу Шевченко, при чому, вже досить давно.
Ось так виглядає центральна площа Сучави:
Виглядає, ніби якесь депресивне пост-радянське місто, чи не так? В принципі, майже уся Сучава наразі приблизно така. Якщо в Чернівцях чудово збереглася австрійська архітектурна спадщина, то в Сучаві її практично не залишилося — в 1950-х роках комуністична влада Румунії майже повністю знищила історичну забудову міста, щоб натомість побудувати “хрущовки”, багатоповерхові панельні будинки та інший совковий непотріб. Але, як казав Леонід Макарович: “Маємо те, що маємо”. Тому іншої Сучави, на жаль, у мене для вас немає.
Іноді, правда, трапляються ось такі рідкісні вкраплення старих будинків, які якимось дивом не потрапили під “архітектурні репресії” (якщо можна так висловитися):
Але в основному — суцільна совдепія:
Ось ще цікавий будинок, але це дуже схоже на новороб:
Палац правосуддя:
Національний буковинський музей:
Вулиця Штефана Великого — центральна пішохідна вулиця Сучави, яка проходить через центральну площу:
На вулиці знаходиться церква святого Іоана Непомуцького:
Перед нею стоїть пам’ятник Папі Римському Івану-Павлу II:
А навпроти неї через дорогу знаходиться стара будівля міськради — ще одна з небагатьох цікавих архітектурних пам’яток міста, яка, на жаль, знаходиться на реставрації і її майже не видно:
Як вона виглядатиме — поки що можна побачити хіба що на банері поруч:
Скульптура “Людина, час, простір”, також на вулиці Штефана Великого:
Пам’ятник молдавському воєводі Петру Мушату:
Ще одна з небагатьох вартих уваги будівель на вулиці Штефана Великого:
Продовження вулиці Штефана Великого по інший бік площі:
Зазвичай я називаю подібні фото: “Як тебе не любити, [назва міста]?”. Але у випадку з Сучавою мені хочеться написати: “Як тебе ПОлюбити?” 😊:
Парк Владіміра Флорі:
Сучасна будівля мерії:
Парк Європейського Союзу, де на невеликій площі стоїть пам’ятник “Крилата Буковина”, а по периметру розвішані прапори усіх країн Євросоюзу:
Кафедральний собор Різдва Христового:
Попри те, що українців в Сучаві майже не залишилося (якщо не рахувати біженців, що прибули після 2022-го), у місті діє українська церква Петра і Павла:
Монастир Замка:
Вірменська церква “Червона вежа”:
Церква Різдва Божої матері:
Церква святого Воскресіння:
Поруч з цією церквою знаходиться будинок Союзу поляків Румунії:
До речі, Союз українців Румунії також існує, його офіс знаходиться в Бухаресті.
Церква Іоана Хрестителя:
Церква святого Дмитра:
Церква святого Георгія Міреуці:
Монастир святого Іоана Нового (Сучавського):
Церкви тут ледве не на кожному кроці. Румуни в основній масі дуже релігійні, навіть комунізм не зміг у них цього вбити. Проходячи повз церкви, вони зазвичай хрестяться. До речі, така традиція досі присутня в нас в Чернівецькій області, особливо в сільській місцевості.
По місту розвішані банери з цитатами Штефана Великого:
Будинок із зсунутими балконами. До речі, зверніть увагу на балкони на 4-му поверсі зліва і на 5-му поверсі справа. Таке враження, що ці заокруглені вікна для них взяли з якогось старого радянського автобуса. Ну невже так проблематично замінити цей несмак на щось нормальне? Шановні, на дворі 2024-й, а не 1995-й:
Румунія частково розташована на Балканах. А як ви знаєте з моїх попередніх фотозвітів, на Балканах дуже багато котів 😸😸😸. І хоча Сучава не знаходиться в балканській частині Румунії, їх тут все одно досить багато:
Головною туристичною пам’яткою Сучави є Тронна фортеця — середньовічна резиденція та місце коронації молдавських господарів. Вона знаходиться на околиці міста, але до неї можна дістатися пішки через ліс. І зараз ми з вами туди підемо.
Проходимо невеликий ліс, піднімаємось на пагорб, і виходимо на невелику площу, де на високому постаменті стоїть пам’ятник Штефану Бандері Великому:
І ось власне фортеця:
А ось так з фортеці виглядає місто:
Поруч з фортецею є музей буковинського села:
Музей був закритий, але я і не збирався туди іти, оскільки мене таке не надто цікавить. Але кілька світлин через паркан я все ж зробив:
Сучава вночі:
Виявляється, в румунських магазинах продають продукцію компанії “Roshen”. Раніше я її тут не бачив:
А це, напевно, авто сучавського представника “Roshen”:
Біля мого готелю, до речі, стояла автівка співробітника мобільного оператора Lifecell (цікаво, що він тут робив?):
Хоч Сучава є побратимом Чернівців, ці міста абсолютно не схожі одне на інше. А в плані туристичного потенціалу Сучава навіть близько не стояла поруч з Чернівцями. Окрім Тронної фортеці та старих церков, більшість з яких багато в чому схожі одна на іншу, тут абсолютно нема що дивитися.
Якщо ви читали мої фотозвіти про Болгарію, ви, напевно, пам’ятаєте, що я неодноразово критикував Бургас за те, що він виглядає надто по-совковому. Так от, Сучава навіть його перевершила в цьому плані. Якщо в Бургасі хоча б на центральній пішохідній вулиці є якась цікава архітектура, яка хоч якось нагадує стару Європу, то в Сучаві, якщо не брати до уваги церкви, є лише рідкісні вкраплення старовини, які дивом змогли пережити варварство румунських комуністів. Тому якщо туристів і “заносить” в Сучавський повіт, то зазвичай не для того, щоб подивитися саму Сучаву, а щоб здійснити тур по розписаних монастирях Південної Буковини (Путна, Сучевиця, Молдовиця тощо). В травні 2003-го ми з батьками та їхніми друзями вже їздили в такий тур, однак в нас тоді не було цифрового фотоапарату, тому… самі розумієте. Але в мене є в наявності оцифрований відеозапис відзнятого на відеокамеру матеріалу. Треба буде його повторно переглянути, можливо, з нього можна буде “вирізати” більш-менш якісні фото, і тоді я зроблю окремий ретроспективний фотозвіт з тієї подорожі, якщо комусь цікаво.
Чи шкодую я, що витратив час на знайомство з Сучавою? Ні, не шкодую. По-перше, я сюди їздив у справах, а не як турист, а по-друге, оскільки у мене залишалось багато вільного часу після того, як я зробив усі свої справи, мені цей час потрібно було десь якось “вбити”. У мене, правда, була думка з’їздити в Радівці (Rădăuți), але звідти не було зручних зворотних рейсів, через що я міг запізнитися на поїзд, тому це вже якось іншим разом.
Бухарест
Пригадай, як було усе,
І нехай вітер нас несе.
Мій поїзд з Сучави до Бухареста вирушав після 23:00 і рано вранці наступного дня я вже був в румунській столиці.
І ось він — такий рідний і знайомий Бухарест! Місто, в якому я провів 4 тінейджерських роки. Місто, з якого я почав відкривати для себе світ за межами України. Місто, в якому я сформувався як особистість. Місто, в якому я закінчив школу. Багато чого мене з ним пов’язує. Пам’ятаю, в той день, коли я від’їжджав з Бухареста, в нашому будинку не працював ліфт, довелося носити речі пішки по сходах з 10-го поверху. Не хотів Бухарест мене відпускати. Відверто кажучи, мені також не хотілося, щоб він мене відпускав, однак я мусив їхати — на мене чекав Київ, де я мав складати вступні іспити до університету. Але мене ніколи не покидало відчуття того, що я обов’язково сюди ще не раз приїду. І моя інтуїція мене не підвела — вже коли я навчався на старших курсах університету, я неодноразово сюди приїжджав на канікули. Та й після закінчення університету бував тут не раз.
Як я вже писав вище, останній раз я був в Бухаресті ще восени 2014-го. І ось пройшло 10 років з мого останнього візиту. Як він виглядає сьогодні? Що тут змінилося за цей час? На годиннику 6:30 ранку, до вильоту залишається приблизно 8 годин, і я вирішив здійснити короткий екскурс по хвилях пам’яті, вештаючись знайомими вулицями.
Почну з парламенту, він же — палац Чаушеску:
Ті самі білокам’яні будинки на Площі Єдності, що веде до парламенту:
Димбовиця якась трохи брудна:
Площа часу:
Підземний перехід “Латинський пасаж” із стародавніми фресками. Здається, я тут раніше такого не бачив:
Латинський пасаж виходить до вулиці Липської Lipscani, яка є центром старого міста. На ній та на сусідніх з нею вулицях зосереджено багато цікавої архітектури. Це якраз те, за що Бухарест називають Парижем Східної Європи:
Що ж, архітектурна спадщина старого міста виглядає на відмінно. Видно, що за нею доглядають.
А ось цього круглого будинку я щось взагалі не пам’ятаю, хоча враховуючи, що він далеко не новий, я його не міг не бачити раніше:
Щось десь реставрують:
А сусідній будинок вже відреставрували:
Готель Intercontinental тепер називається Grand Hotel:
Шпиталь Colțea:
Скульптура в сквері біля шпиталю:
Ще трохи цікавої архітектури:
Пам’ятник біля театру:
Готель Lido:
Румунська площа:
Вулиця Dorobanților, на якій розташовані деякі іноземні посольства. У будинку справа (сусідній з Tucano Coffee) колись розташовувалося наше посольство, але в 2006 чи в 2007 році воно переїхало в іншу будівлю на бульварі Aviatorilor:
Поруч з посольством Сербії побудували щось сучасне:
І посольство Туреччини все на тому ж місці. Я, до речі, жив прямо поруч із ним, балкон в моїй кімнаті виходив якраз на ту сторону, де знаходиться турецьке посольство, і коли у внутрішньому дворі посольства відбувалися якісь заходи, мені усе було чудово видно:
А ось власне і той самий будинок на перехресті вулиць Ștefan cel Mare та Dorobanților, в якому я жив. Як же мені хотілося піднятися на 10-й поверх і хоча б на мить увійти в ту квартиру… Але хто б мене туди пустив? Тепер там живуть інші люди, яких я не знаю і які не знають мене. Більш того, вона вже навіть не належить тій людині, в якої ми її винаймали. Після того, як ми з’їхали, власниця квартири планувала її продати. І швидше за все продала:
А ось це мене просто вбило — російський магазин “Берёзка”… Шановні, ну ви серйозно? От при мені тут такого бл*дства не було! Хоча знаєте, я зайшов на їхній сайт і побачив, що вони продають переважно українські та білоруські продукти. Ну, якщо так, то нехай буде, але назву я би поміняв:
Все той самий телецентр. Колись навіть я тут знімався:
Площа Перемоги:
Знайомий пам’ятник героям авіації:
Банери на будівлі нашого посольства:
На будівлі посольства Канади, яке знаходиться через дорогу від посольства оркостану, почепили великий український прапор (уявляю, як в московитських дипломатів підгорає, коли вони це бачуть через вікно). До речі, коли я тут жив, цієї будівлі тут ще не було, на її місці було, можна сказати, дике поле з бур’янами. Але я встиг застати початок будівництва. До речі, позаду від нього колись було наше консульство, але після того, як наше посольство переїхало, консульство розташовується в одній будівлі з посольством:
До речі, якщо повернутися до того, з чого я почав цю розповідь про Бухарест, я не згадав про ще один момент — саме в Бухаресті я остаточно переконався в тому, що москалі — підараси (задовго до того, як це зрозуміли більшість наших громадян). В принципі, я й до цього був про них не надто хорошої думки, але навчаючись в школі при російському посольстві, я побачив їхню справжню сутність. Сьогодні мені соромно говорити про те, що я там вчився, але я не можу викреслити цей ганебний факт зі свого минулого, на жаль (а може й на щастя) машину часу поки що не придумали. Втім, я не єдиний українець, якому довелося пройти через цю школу (там навчались люди багатьох національностей). До того ж тоді були дещо інші реалії, але ксенофобія в тій школі вже тоді процвітала повним ходом. У мене лише питання до румунського уряду: а що вам заважає взяти приклад з Польщі і закрити цей “храм ксенофобії та пропаганди”?
Гаразд, досить лірики, йдемо далі.
Знайома тріумфальна арка:
Не менш знайомий Будинок Вільної преси, який є своєрідною пародією на Московський державний університет:
Поруч із ним знаходиться один із входів до парку Herăstrău, де я свого часу часто катався на роликах. Тільки щось тут дороги виглядають настільки розбитими, що сьогодні я б нормально не покатався:
Парк розкинувся на берегах однойменного озера:
Поблизу одного з берегів встановили пам’ятник героям військового та цивільного мореплавства. Чи був він тут раніше? Щось не пригадую:
В парку багато котів 😸:
Міст на Трояндовий острів:
Ось так трояндовий острів виглядає на карті, він з’єднаний двома мостами з західною прибережною частиною та центральною частиною на півдні:
А ось так виглядає острів з мосту:
В центрі острова — площа, навколо якої встановлено пам’ятники видатним особистостям у вигляді голів на невисоких постаментах:
А на березі стоїть пам’ятник Тарасу Шевченко. До речі, Румунія вважається першою європейською країною, де йому за межами України було встановлено пам’ятник. Перший пам’ятник Шевченкові в Бухаресті був відкритий ще в 1952-му році, але це був інший пам’ятник, який стояв в іншому місці і до наших днів не дійшов, оскільки в 1993-му році він та багато інших пам’ятників соціалістичної епохи були знищені невідомими. Але вже через 5 років в парку Herăstrău йому встановили ось цей пам’ятник. Щороку 9 березня працівники нашого посольства проводять біля нього урочисті заходи:
І я точно пам’ятаю, що десь поруч із ним стояв пам’ятник польському композитору Фредерику Шопену. Хоча, чому стояв? Він і досі тут є:
Пам’ятник Міхаю Емінеску, це вже в основній частині парку:
А ось так виглядає основна частина парку. В принципі, тут, як і в інших частинах парку, майже нічого глобально не змінилося. Мене здивувало лише те, що на годиннику 11:40, а людей майже немає. Таким безлюдним я цей парк ще ніколи не бачив:
Звернув увагу на одну деталь — тут замінили лавки. Я, правда, не пригадую, які тут були раніше, але ось цих декорацій з птахом та надписом “București” на них точно не було:
На цих трамплінах я теж свого часу намагався кататися (не без побитих колін, звичайно 😊):
Головний вхід до парку все той самий. Тільки без людей усе це виглядає надто депресивно:
В місті встановили нові автобусні зупинки:
Побачив ось такий журнал в кіоску з пресою. Здається, Орбан не одну лише Україну вже дістав. І не лише нам не подобається його загравання з кремлем:
На жаль, цього разу Бухарест залишив не надто приємні враження. В своїх попередніх фотозвітах про Румунію я вже писав, що коли я вперше сюди приїхав, він (як і вся країна) виглядав не надто презентабельно, м’яко кажучи. Після вступу Румунії до Євросоюзу в 2007-му ситуація почала швидкими темпами змінюватися на краще, і в 2011-му це вже був зовсім інший Бухарест. Але зараз тут знову спостерігається певний занепад — місто виглядає дещо занедбаним, на вулицях насрано (особливо поруч з історичним центром), дороги місцями розбиті, багато бомжів… На світлинах цього не видно, але, на жаль, воно є. Не знаю, з чим це пов’язано — чи то міська влада десь недопрацьовує, чи то Євросоюз перестав давати гроші, але це нікуди не годиться. Разом з тим, чим довше я прогулювався знайомими місцями, тим менше я звертав уваги на це, і в якийсь момент мені аж не хотілося нікуди звідти летіти. Але хай там як, я все одно був радий знову пройтися знайомими місцями.
До речі, з Бухареста до Кракова я летів компанією LOT з пересадкою в Варшаві. І що ви думаєте? Вони знову затримали виліт (усе в їхньому стилі, чомусь я не здивований). Інтервал між рейсами складав десь годину, і виліт з Бухареста вони також майже на годину затримали. Один поляк в черзі на посадку вголос розшифрував “LOT” як “Later Or Tomorrow” 😊 (було би смішно, якби не було так сумно). Таким чином, на пересадку я вже ніяк не повинен був встигнути. В принципі, в подібних ситуаціях LOT безкоштовно надає квиток на інший рейс, але невідомо було, скільки ще людей летіло до Кракова і чи вистачить на всіх квитків на той день. А мені наступного дня вже треба бути на роботі. На худий кінець я, звичайно, міг поїхати поїздом, але з Варшави до Кракова їхати 3 години як мінімум, і ще не факт, що вдалося б квиток взяти (хіба що їхав би в тамбурі, як я колись їхав з Лінца у Відень 😊). До того ж я був настільки втомлений, що хотілось якнайшвидше додому потрапити. На щастя, “план Б” мені не знадобився, оскільки мій рейс з Варшави до Кракова також був затриманий, і я встиг на свій літак.
От тільки я взагалі не розумію, з чим цього разу була пов’язана затримка, оскільки в той день була хороша погода що в Бухаресті, що в Варшаві, що в Кракові. Напевно, Бухарест знову не хотів мене відпускати. Але кому, як не йому, знати, що я ще повернуся?