Белфаст — столиця Північної Ірландії, або як живуть ірландці по той бік кордону (березень 2025)

Ось так в 1977 році диско-гурт Boney M оспівав столицю Північної Ірландії, яку в ті часи лихоманило від етнічно-політично-релігійного конфлікту. До речі, саме зараз, коли я пишу цей фотозвіт, у мене на фоні грає ця пісня.

Як ви розумієте, мене знову занесло на острів Ірландія, штучно розділений між Великою Британією, частиною якої є Північна Ірландія, та незалежною державою Ірландія. І цього разу я потрапив саме в Північну Ірландію. Якщо ви — постійний читач даного блогу, ви знаєте, що це вже не перший мій візит до Великої Британії, минулого року мені вже пощастило там побувати, але я не думав, що мій другий візит до цієї держави буде саме до Північної Ірландії (під час тогорічної подорожі до Великої Британії я за межі Англії не їздив). Мене значно більше цікавить Шотландія, зокрема Единбург, та й в тій самій Англії ще є що дивитися. За великим рахунком, я на початок березня заздалегідь взагалі ніяких подорожей не планував, оскільки за три тижні до цього я їздив в Дублін, і як би мені не подобалося організовувати подібні тури вихідного дня в нових локаціях, часті подорожі також втомлюють. Але сталося те, що в цьому році вже стає традицією. Як ви гадаєте, що саме я маю на увазі? Правильно, я знайшов дешеві квитки на Kiwi 😊. Однак в даному випадку все було не настільки банально, як ті рази.

І так, в середині лютого я побачив пропозицію від Ryanair з дешевими квитками з Кракова до Белфаста на перші вихідні березня — лише 270 злотих (~2700 грн) в обидва боки. Спочатку я до цього поставився без особливого ентузіазму, адже я тільки нещодавно вже їздив в Дублін, хотілося трохи відпочити від подорожей та перельотів, але водночас не виключав можливості того, що я погоджусь на це. Через кілька днів ціна впала до 230 злотих, але прогноз погоди був не надто позитивний — передавали, що 1-2 березня дощитиме майже безперестанку. І хоча я з власного досвіду знаю, що в тій географії прогнози погоди мають властивість часто не справджуватись, я все ще сумнівався. На щастя, незабаром прогнози почали покращуватись. Крім того, помоніторивши трохи ціни на Kiwi, я побачив, що в найближчі наступні місяці такої халяви більше не буде, до того ж прямі рейси з Кракова до Белфаста не є регулярними, і я почав більше схилятися до того, щоб все ж таки поїхати. Остаточне рішення я прийняв рівно за тиждень до подорожі — на той момент ціна на квитки ще більше впала і тепер становила лише 208 злотих, ну і я собі подумав, що або зараз або ніколи, бо ще нижче вона навряд чи впаде, а от піднятися може запросто. Погодьтеся, гріх було таку халяву проґавити. Це, напевно, був найдешевший мій переліт. Однак ціна — це не єдиний фактор, який зіграв ключову роль в тому, щоб я прийняв позитивне рішення щодо цієї подорожі. Після відвідування Дубліна мені стало неабияк цікаво, як же живуть ірландці по той бік кордону — у тій частині ірландського острова, яка не стала частиною незалежної Ірландії, залишившись під контролем колишньої метрополії.

Чому взагалі так сталося, що суверенітет держави Ірландія розповсюджується не на всю територію однойменного острова, і чому Велика Британія вирішила залишити собі ту невелику територію на півночі? Це довга і непроста історія, але постараюсь викласти її коротко. Як я вже розповідав у фотозвіті про Дублін, уся територія Ірландії століттями перебувала під британською окупацією. Становище ірландців в часи британського панування було плачевним — заборонялося використання ірландської мови, ірландська культура була фактично загнана в підпілля, мали місце утиски релігійних свобод тощо. Одним словом, ірландці є нашими братами за нещастям, бо кому, як не нам, українцям, знати як це? Релігійний аспект полягав у тому, що британці є протестантами, а ірландці католиками, а тому британці, намагаючись нав’язати ірландцям свою віру, забороняли католикам купувати землю, отримувати освіту та працювати на державній службі. Відсоток корінного населення Ірландії в часи британської окупації скорочувався — одні, будучи не в змозі терпіти таку дискримінацію, іммігрували до США, других вбили під час антибританських повстань, а третіх заморив Великий голод. І навіть тут простежуються паралелі з Україною. Хоча Великий голод в Ірландії не був штучним, як це було у випадку з голодомором в Україні, але політика британського уряду в цьому теж зіграла не останню роль. Одночасно з цим британська влада переселяла на територію Ірландії англійців та шотландців, штучно змінюючи її склад населення. Особливо багато їх селилося саме в північних регіонах Ірландії, і з часом їх там стало більше, ніж самих ірландців. Неважко собі уявити, що було далі — населення Ірландії розділилося на націоналістів, переважно католиків, які виступали за незалежність Ірландії від Великої Британії, та юніоністів або лоялістів, переважно протестантів, які виступали за статус-кво.

В 1916 році в Дубліні відбулося Великоднє повстання, учасники якого проголосили незалежну Ірландську республіку, але повстання було придушено британськими військами. Однак двома роками пізніше в Ірландії до влади приходить націоналістична партія Шинн Фейн і в 1919-му країна знову проголошує незалежність, що призводить до чергового збройного конфлікту між британськими військами та новоствореною Ірландською республіканською армією (ІРА). В кінцевому підсумку в 1921-му році Велика Британія та Ірландія підписали англо-ірландський договір, згідно з яким Ірландія отримала статус домініону, тобто стала фактично незалежною державою, але британський монарх продовжував вважатися головою держави. Схожий статус сьогодні мають Канада, Австралія та Нова Зеландія (Ірландія його скасувала в 1937 році, остаточно відірвавшись від Великої Британії). Крім того, згідно з цим договором Північна Ірландія залишала за собою право вийти зі складу Ірландії протягом місяця з моменту набрання договором чинності. Договір набрав чинності через рік після його підписання — у 1922-му. Однак більшість населення Північної Ірландії виявили бажання залишитися у складі Великої Британії, і вже наступного дня після вступу в силу англо-ірландського договору Північна Ірландія виходить зі складу новоствореної ірландської держави. Частина ІРА була зовсім не в захваті від такого розвитку подій і почала збройну боротьбу в Північній Ірландії проти британського уряду та юніоністів. Апогеєм цієї боротьби стали масові зіткнення в Лондондеррі — другому найбільшому місті Північної Ірландії, які згодом перекинулися також і на Белфаст. Конфлікт тривав аж до 1998 року, коли була підписана Белфастська угода. Основними положеннями цієї угоди передбачалося наступне:

• Незалежна держава Ірландія відмовляється від претензій на Північну Ірландію;
• Північна Ірландія залишається частиною Великої Британії, але її об’єднання з незалежною Ірландією в майбутньому допускається за умови якщо цього захоче більшість її населення;
• В Північній Ірландії буде створений регіональний парламент (асамблея);
• Ольстерська королівська поліція буде замінена поліцейською службою Північної Ірландії;
• Протягом двох років усі парамілітарні організації повинні роззброїтися;
• Протягом двох років в’язні, пов’язані з парамілітарними організаціями, мають бути звільнені;
• Буде створена міжурядова рада з представників Північної та незалежної Ірландії з метою вирішення питань, що стосуються всього острова.

І багато іншого.

Ця мирна угода поклала край багаторічному збройному конфлікту в Північній Ірландії, але, на жаль, поодинокі випадки насильства все ще, хоч і вкрай рідко, але трапляються.

До речі, хочу поділитися лайфхаком, як можна потрапити до Великої Британії, не маючи британської візи. Але це стосується виключно Північної Ірландії, для Англії, Шотландії чи Уельсу це не спрацює. Річ в тому, що наземний кордон між Великою Британією та Ірландією є повністю відкритим, митний контроль та перевірка документів на ньому не здійснюється (аналогічно з тим, як у Шенгенській зоні немає контролю на внутрішніх кордонах). А отже по факту кордон між незалежною та Північною Ірландією є досить умовним, можете вважати, що його взагалі немає. Таким чином, ви можете прилетіти в Дублін, сісти на поїзд, і через дві години ви будете в Белфасті. Але майте на увазі, що Північна Ірландія — це все ж таки частина Великої Британії, з якою в нас діє візовий режим, а отже ваше перебування там без британської візи або інших законних підстав, які дають вам право перебувати на території Великої Британії, буде вважатися порушенням міграційного законодавства, незалежно від того, як ви туди потрапите. А це своєю чергою може призвести до депортації і заборони на в’їзд до Великої Британії. Втім, якщо ви не будете своєю поведінкою привертати до себе увагу правоохоронних органів, вони не будуть вас чіпати, і ніхто з боку британських органів влади навіть не дізнається, що ви їздили до Північної Ірландії. Особисто знаю кілька успішних таких випадків, деякі мої друзі так їздили. Однак хочу попередити, що не дивлячись на те, що сьогодні Північна Ірландія живе у відносному мирі, ситуація тут все ще залишається дещо напруженою, а отже теоретично поліція може випадковим чином перевіряти документи в людей на вулиці. Тому, якщо у вас немає дійсної британської візи, їдьте на свій власний страх та ризик. Ну а якщо ви все ж вирішили ризикнути та з’їздити, раджу довго не затримуватися і повернутися до Ірландії в той же день, щоб не зупинятися в готелі в Північній Ірландії, оскільки при заселенні в готель у вас можуть перевірити паспорт та наявність візи. Хоча в мене особисто на ресепшені готелю навіть паспорт не дивилися. Та й мені не було чого приховувати, оскільки маю законні підстави перебувати на території Великої Британії, інакше я би просто не зміг прилетіти в Белфаст прямим рейсом з Кракова (хіба що у відсіку, де літак після зльоту колеса ховає 😁).

В цій подорожі у мене було кілька неприємних моментів. По-перше, час прибуття та відправлення був не настільки зручний, як у попередніх поїздках, які я здійснив цього року. Літак до Белфаста відправлявся в суботу о 06:10. Оскільки Велика Британія для громадян України не є безвізовою країною, в мене не було можливості зареєструватися на рейс онлайн, потрібно було йти на стійку реєстрації, а отже в аеропорт треба було приїхати хоча б за дві години до вильоту. Довелося ту ніч не спати. А оскільки в літаках Ryanair крісла не відкидаються, то там особливо не виспишся. Але то фігня, тому що Red Bull надає крила 😊. Літак, яким я повертався назад, відправлявся наступного дня о 16:40, а отже в неділю у мене фактично була лише половина дня на те, щоб подивитися Белфаст, а не майже повний день, як у двох попередніх поїздках. В принципі, мені цього вистачило, я встиг подивитися усе, що хотів, але деякі локації побачив лише вночі. Однак є ще один нюанс — на відміну від двох попередніх поїздок, без пригод цього разу не обійшлося 😁.

Пригоди почалися ще в аеропорту, коли я під час проходження прикордонного контролю здавав відбитки пальців. Чомусь система не могла їх ідентифікувати. Прикордонник спитав, чи є у мене окрім закордонного паспорта та британської картки резидента ще якісь документи, де вказано моє ім’я. Я надав свій внутрішній паспорт (ID-картку), він взяв мої документи і пішов до своїх колег спитати, що зі мною робити. Врешті решт вони списали це на глюк системи, і прикордонник, переписавши номери моїх документів, віддав їх мені і пропустив мене.

До речі, в Белфасті два міжнародних аеропорти — George Best Belfast City Airport, розташований в межах міста, та Belfast International Airport, що знаходиться за його межами:

Я прилетів саме в Belfast International Airport, а отже треба було якось дістатися міста. Думав спочатку їхати на таксі. Bolt в Белфасті, як виявилось, не працює, то ж я вирішив спробувати викликати Uber. Але коли я ввів адресу готелю, Uber видав мені якусь невиправдано високу ціну — 60 фунтів, на наші гроші це приблизно 3100 грн, і це при тому, що їхати лише 25 хвилин! 3100 грн за 25 хвилин їзди, уявляєте? Вони там що, взагалі совість втратили? Зрозумівши, що мене жаба задушить, я почав шукати інші варіанти. На щастя, таксі — це не єдина опція, з аеропорту кожні 15 хвилин їздять автобуси до центру міста лише за 9 фунтів, а отже я поїхав на автобусі.

Однак найбільш неприємний сюрприз чекав на мене в готелі. В районі, де знаходиться мій готель, сталася якась аварія на водогоні, і в мене весь день не було води, ані холодної, ані гарячої. Водопостачання було відновлено лише наступного ранку. В моїй практиці таке трапляється вперше, що в готелі весь день відсутнє водопостачання. Розумію, що це не вина готелю, але все ж. В принципі, під час поїздок за кордон я в готелі проводжу дуже мало часу, готель мені потрібен лише для того, щоб було де переночувати і не більше, але коли ти не можеш ані прийняти душ, ані нормально вмитися, ані навіть злити воду в унітазі — така собі історія. Мені згадався кінець 2022 року, коли після ударів по критичній інфраструктурі в Києві тривалий час було відсутнє водопостачання, але навіть в тих умовах, в яких тоді жила наша столиця, його якось швидше відновлювали. “Отака х*йня, малята!” (c).

Усе це, звичайно, неприємно, але усі ці проблеми надто дрібні, щоб зіпсувати загальне враження від подорожі. Тому на цій оптимістичній ноті пропоную закінчити з екскурсом в історію та розповідями про пригоди, і поговорити власне про місто, якому присвячений даний фотозвіт.

Які асоціації в нас зазвичай викликають міста Великої Британії? Лондон — це Біг-Бен, Тауерський міст, Вестмінстерський палац і багато іншого, Ліверпуль — це гурт The Beatles, Манчестер — це футбольний клуб Manchester United, Оксфорд і Кембридж — це відомі університети, Единбург — це старовинна архітектура, яка включена до списку світової спадщини ЮНЕСКО. Усе це нам добре відомо. А от що ми знаємо про Белфаст, окрім конфлікту, про який вище йшла мова? Хтось, можливо, згадає, що в цьому місті був побудований сумнозвісний корабель “Титанік”, про який я тут ще не раз згадаю. Однак навряд чи знайдеться багато людей, які мають хоч якесь уявлення про те, як це місто взагалі виглядає. То який же він той Белфаст? Сідайте зручніше, зараз усе покажу та розкажу.

І так, Белфаст розташований на сході Північної Ірландії:

Ріка Лаган розділяє місто на західну та східну частину:

Однією з візитівок Белфаста можна вважати будівлю міської ради, що розташована в самому його центрі. Будівля виконана в неокласичному стилі, дуже характерному для Лондона:

Перед головним входом навіть пам’ятник королеві Вікторії поставили:

Праворуч від міськради — меморіальний комплекс, присвячений воїнам Першої та Другої світової війни:

Ліворуч — меморіал жертв “Титаніка”:

Через дорогу справа — ось такий будинок з годинником:

А зліва через дорогу — будинок вікторіанської епохи:

Архітектура центральних вулиць:

Скульптура The Spirit Of Belfast (“Дух Белфаста”):

Загалом Белфаст багато в чому є подібним до Лондона. Тут навіть є свій аналог Біг-Бена — годинникова вежа Альберта:

Але місцями трохи і Дублін нагадує, зокрема ірландськими пабами:

Белфастський собор:

На фасаді гей-клубу “Kremlin” встановили пам’ятник Леніну, напевно, єдиний пам’ятник йому в усій Великій Британії. Як на мене, то дуже вдала назва для гей-клубу, враховуючи те, що у справжньому Кремлі дійсно сидять підараси 😁. Цікаво, як вони його всередині оформили, але я не ризикнув зайти подивитися 😂:

Згадався анекдот:

– Навіщо Вам кредит?
– Хочу відкрити гей-клуб.
– І хто туди буде ходити?
– Підараси всякі. Наприклад, Вася, який мені авто подряпав, Петро, який мені в нетверезому стані морду набив…
– Вибачте, але ми не можемо дати вам кредит.
…І ви приходьте!

Посміялися? Тоді йдемо далі.

Clifton House:

Церква святого Патрика:

Ольстерський університет:

Вже в першу годину перебування в Белфасті я звернув увагу на практично повну відсутність державної символіки на вулицях. Навіть на державних установах я не побачив жодного британського прапора! Більш того, на автомобільних номерах, які видають в Північній Ірландії, відсутня позначка з кодом країни (GB):

Іноді я ловив себе на думці, що якби мене сюди зненацька телепортували, я б так одразу й не здогадався, в якій країні я опинився, мало що вказує на те, що це Велика Британія. А як зайдеш в якийсь магазин сувенірів, так там виключно ірландська атрибутика і жодної британської. Але коли бачиш, що ціни вказано в фунтах, розумієш, що ти все ж таки у Великій Британії знаходишся:

Футболки в таких магазинах теж ірландські, деякі містять відверто провокативні надписи, як наприклад: “Titanic: Built by Irishmen, Sunk by Englishman” (“Титанік: побудований ірландцями, втоплений англійцями”):

А ось ще більш провокативний сувенір — підставка для чашки з надписом “Белфаст — Ірландія” (як британські правоохоронні органи взагалі закривають на це очі?):

На деяких сувенірах вказується, що Белфаст — це Північна Ірландія, але ви не побачите надпису “United Kingdom”:

Навіть сайти деяких місцевих компаній (хоча й далеко не всіх) розташовані в ірландському національному домені .ie, а не в британському .uk:

Загалом складається враження, що мешканці Північної Ірландії аж ніяк не ототожнюють себе з Великою Британією, частиною якої вони є як фактично, так і юридично. Хоча насправді лише 30% населення Північної Ірландії бажають вийти зі складу Великої Британії і приєднатися до Ірландії, в той час, як більшість виступає за те, щоб залишити усе як є.

Ви можете спитати: а кому ж все-таки повинна належати Північна Ірландія? Особисто я намагаюсь бути максимально нейтральним в цьому питанні. По-перше, я не є корінним мешканцем цієї території, а отже не мені це вирішувати. А по-друге, я однаково позитивно ставлюся як до Великої Британії, так і до Ірландії. Однак якщо подивитися на ситуацію з історичної точки зору, то, напевно, Ірландія все ж має більше прав на цю територію. Тут можна провести певні паралелі з Кримом. Кримські сепаратисти, які є етнічними росіянами, часто використовують аргументи, що ніби “Крым всегда был русским”, “Крым — исконно русская земля” тощо. Ці аргументи, звісно ж, не витримують жодної критики, оскільки всі ми знаємо, що етнічні росіяни не є корінним народом Криму, і те, що вони сьогодні становлять більшість його населення, є результатом вигнання звідти представників корінних народів та штучної зміни складу населення півострова. Але московити активно використовують ці аргументи, перекручуючи реальні факти, аби виправдати свою агресію. В Північній Ірландії свого часу відбувалися приблизно такі ж процеси. Якщо що, я в жодному разі не закликаю до силової зміни міжнародно-визнаних кордонів, я просто констатую факт. Що з цим робити — нехай британці з ірландцями самі розбираються.

Йдемо далі. Громадський транспорт в Белфасті представлений виключно автобусами. Ані трамваїв, ані метро тут немає, та й місту з населенням 350 тисяч вони непотрібні. Є багато двоповерхових автобусів, тільки на відміну від Лондона вони тут рожевого кольору:

Белфастська публічна бібліотека:

Будівля банку Ірландії:

До речі, ось іще одна схожість з Дубліном — тут також люблять будинки з годинниками:

Концертний зал Ulster Hall:

Телефонні будки в Белфасті не схожі на класичні англійські, вони тут більш сучасні. Але мене цікавить синя будка з надписом “Internet” — яким чином з таксофона можна в інтернет вийти?

Реформаторська церква:

До речі, в Белфасті, на відміну від Дубліна, не дотримуються якогось єдиного стилю в архітектурі церков, хоча церкви в типовому ірландському стилі також трапляються:

Королівський університет Белфаста:

Ефіопська кав’ярня, назва якої виглядає як нецензурне слово, написане польською мовою 😁:

Цікава католицька церква:

Так само, як і в Дубліні, тут багато асиметричних пішохідних переходів. Зазвичай вони тут також без звичної нам “зебри”, але, на відміну від Дубліна, тут хоч якісь обмежувальні металеві мітки є:

Не знаю, що це, але виглядає цікаво:

Все ж я знайшов в Белфасті британський прапор, але лише в якості малюнку на фасаді будинку:

А ось мурал, присвячений Ольстерським добровольчим силам — протестантській парамілітарній організації, сформованій в 1966 році для боротьби з ІРА та утримання Північної Ірландії в складі Великої Британії. На їх рахунку налічується більше 500 вбивств. В 2005 році Ольстерські добровольчі сили були визнані терористичною організацією, а чотирма роками пізніше були розформовані:

Політичний плакат, головним меседжем якого є: “Ольстер британський! І ми це будемо підтримувати!”:

Мурал, присвячений 70-річчю королеви Єлизавети. Навколо її портретів зображено прапори країн Співдружності:

Не дивлячись на неприйняття частиною населення Північної Ірландії того факту, що вони живуть у Великій Британії, Белфаст все одно багато в чому намагається бути схожим на британську столицю, і не лише тим, що тут є зменшена копія Біг-Бена. Наприклад, приблизно так виглядають житлові квартали в Белфасті, ну чим вам не район Bexleyheath в Лондоні?

Але загалом Белфаст виглядає не настільки презентабельно, як Лондон. Порядку на вулицях тут значно менше, та й рівень життя тут дещо нижчий, ніж в незалежній Ірландії. Хоча здавалося б, Велика Британія є однією з найбільших економік світу, тому по ідеї мешканці Північної Ірландії мали б жити краще, ніж їхні сусіди з незалежної ірландської держави, але реальність виглядає дещо інакше.

Конференц-центр:

А це вже пішли мурали в ірландському кварталі в західній частині Белфаста. На даному муралі зображений доброволець ІРА Боббі Сендс:

Я вже розповідав у фотозвіті про Дублін, що ірландська мова перебуває під загрозою зникнення. І якщо в Ірландії ще якось намагаються не дати їй зникнути, то в Північній Ірландії надписів ірландською майже немає. Лише в цьому ірландському кварталі на заході Белфаста можна побачити вуличні вказівники, де назви вулиць дублюються ірландською. До речі, я знайшов тут вулиці, названі на честь двох українських міст — Севастополя та Одеси:

Монастир Clonard:

Стіна миру — те, що нагадує про той збройний конфлікт, який точився не так давно. В одному лише Белфасті існує декілька таких стін, які відділяють католицькі (націоналістські) квартали від протестантських (юніоністських). Ця стіна, побудована в західній частині міста, є найвідомішою:

Місцями на стіні містяться банери з фотографіями людей, загиблих в боротьбі за об’єднану Ірландію. Що стосується даного конкретного банеру, то на пам’ятній табличці під ним британців відверто називають окупантами (знову ж таки не розумію, як британська влада закриває очі на це?). На цій світлині цього чітко не видно, тому просто повірте на слово:

Потрапити з католицького кварталу до протестантського можна через ворота, які зачиняють на ніч:

З боку протестантського кварталу Стіна миру повністю розмальована:

Банери протестантського кварталу:

Ще одні ворота, які розділяють протестантів та католиків:

Це вже знову католицький квартал зі своїми банерами та муралами:

Виглядає усе це так, що націоналісти та юніоністи ніби як живуть мирно, але при цьому продовжують одне одного тихо ненавидіти, виражаючи це стріт-артом. Юніоністи в своїх муралах шанують тих, хто виступав за Північну Ірландію як частину Великої Британії і боровся проти бійців ІРА, яких націоналісти вважають своїми героями і зображують на своїх муралах, місцями дописуючи заклики до продовження боротьби проти британців. Навіть щодо арабо-ізраїльського конфлікту позиції юніоністів та націоналістів є діаметрально протилежними — юніоністи своїми муралами висловлюють підтримку Ізраїлю, а націоналісти — Палестині. Добре, що хоч щодо України їхні позиції не розходяться. Щоправда, я не бачив жодного муралу на підтримку України. Швидше за все вони десь є, просто я не знайшов.

Розділені міста — це не нове явище в світовій історії. Багатьом з вас спаде на думку післявоєнний Берлін, але це вже в минулому. Є немало інших прикладів в більш сучасній історії. Я бачив столицю Кіпру — Нікосію, розділену кордоном з невизнаною Турецькою Республікою Північного Кіпру. Я бачив місто Митровиця в Косово, розділене природним кордоном у вигляді ріки Ібар, на північному березі якої живуть серби, а на південному — албанці, і живуть вони в абсолютно паралельних світах. Але щоб місто, яке повністю контролюється однією державою, було настільки розділеним всередині, що цілі квартали відгороджують стінами, щоб їхні мешканці не повбивали одне одного, — таке я бачу вперше.

Церква святого Петра в католицькому кварталі:

Поштові скриньки тут такі ж, як і в Англії:

На двох верхніх поверхах цього будинку свого часу знаходився спостережний пост британської армії та снайпери. Звідси було добре видно проблемні католицькі квартали:

Ще кілька відверто антибританських муралів:

Окрім політичних муралів є також мурали соціального характеру:

Не знаю, кому присвячений цей мурал, але як не сфотографувати таку файну дівчину?

Пам’ятаєте, я розповідав, що в деяких країнах, де немає фастфудів KFC, можна знайти пародії на них? Наприклад, Albania Fried Chicken в Тирані, або Zürich Fried Chicken в Цюриху. Так от, не дивлячись на те, що в Белфасті є KFC, тут все одно вирішили відкрити плагіат на нього під назвою BFC — Belfast Fried Chicken. До речі, готують не гірше, ніж в KFC, хоча й смак відрізняється:

Йоперний театр 😊:

Багато де в центрі міста можна побачити ось такі таблички, які нагадують про заборону вживати алкоголь в громадських місцях, інакше штраф 500 фунтів (це приблизно 25000 грн, якщо що):

Custom House:

Скульптура “Big Fish” (“Велика риба”):

Міст Lagan Weir:

Міст королеви Єлизавети:

Хтось синьо-жовту стрічку на ньому прив’язав:

Королівський міст:

Скульптура “Маяк надії”:

Дві висотних будівлі, вид з протилежного берега:

В принципі, ми дослідили ту частину Белфаста, що розташована на західному березі Лагану, давайте перейдемо на східний, подивимося, що там є. Східний берег не надто багатий на цікаві місця, але там є кілька дуже значущих локацій. Наприклад, музей “Титаніка”:

В сам музей я не заходив. Я в принципі не люблю ходити по музеях, за винятком хіба що музеїв старих автомобілів або якоїсь вінтажної електроніки. Мене значно більше цікавить архітектура і те, як люди живуть.

Неподалік від музею “Титаніка” стоїть корабель-музей Nomadic, побудований компанією White Star Line — тією самою, що побудувала “Титанік”. Nomadic — це єдиний корабель цієї компанії, який дійшов до наших часів:

І знову пейзажі, які нагадують мені лондонський район Bexleyheath:

На самій околиці Белфаста знаходиться парламент (асамблея) Північної Ірландії:

І наостанок покажу вам пухнастого рудого белфастського кота 😸:

Дещо змішані враження залишив Белфаст. Коли прогулюєшся центральними вулицями — ніби звичайне британське місто, жодної напруженості не відчувається. Але варто зайти в житлові квартали, і розумієш, що тут далеко не все гаразд. Мирна угода, підписана в 1998-му році, припинила бойові дії, але не вирішила усіх проблем. Мешканці Північної Ірландії досі не мають спільного бачення щодо майбутнього свого краю. Стіни між кварталами та відсутність державної символіки в місті зайвий раз це підтверджує. Хочеться сподіватися, що ця напруженість більше не переросте у збройне протистояння.

Але як би там не було, я відкрив ще один розділ в історії свого знайомства з Великою Британією, і назва цього розділу — Північна Ірландія. Побачити б ще Шотландію та Уельс. До речі, минулого року я розглядав можливість з’їздити в столицю Уельсу — Кардіфф, але він трохи далеко від Лондона, і до того ж, там не так вже й багато цікавого, тому туди я, швидше за все, поїду в останню чергу (хоча хто його знає, як воно буде?). А от шотландська столиця Единбург у мене наразі найбільш пріоритетний напрямок у Великій Британії. Дуже сподіваюсь, що в якісь вихідні я зможу і туди вирватися, якщо будуть дешеві або відносно дешеві квитки із зручним часом прибуття та відправлення (Ryanair, не підведи! ✈✈✈).