Ось я знову в Молдові, в знайомому, але трохи підзабутому Кишиневі.
Останнім часом в нас назву цього міста нерідко пишуть як “Кишинеу” (від румунського — Chișinău), і, як на мене, ця назва є більш коректною, оскільки “Кишинів” — це переклад переробленої на російський лад назви “Кишинёв”. Але в зв’язку з тим, що на офіційному рівні столицю Молдови в нас досі прийнято називати “Кишинів”, я також буду використовувати цю назву.
В Україні багато хто звик вважати, що наша країна є найбіднішою та найменш розвиненою в Європі, і що навіть Молдова з Албанією нас давно обігнали. Але чи справді це відповідає дійсності?
Я вперше побував в Молдові ще в 2006 році і я не можу сказати, що я був в захваті від побаченого. Дороги в сільській місцевості були абсолютно розбиті, а Кишинів мені чимось нагадував мій рідний Хмельницький початку 90-х — “совок” ніби вже розвалився, але в атмосфері міста все ще панував дух радянщини. Я вже не кажу про те, що по телебаченню безперешкодно транслювалися російські канали. Пам’ятаєте, як в нас на тих частотах, де згодом з’явився “Інтер”, до середини 90-х транслювався Перший канал росТБ, тоді ще відомий як “Останкіно” та “ГРТ”? На щастя, в нас його відносно швидко викинули з ефіру, а в Молдові він та кілька інших кремлівських інформаційних помийок продовжували промивати людям мізки навіть в середині нульових.
З того часу багато років минуло. І ось з’явилася можливість знову побачити Кишинів.
Візитівкою міста є тріумфальна арка, розташована на бульварі Штефана Великого:
Перед аркою через дорогу — будинок уряду:
На цьому місці перед будинком уряду планують встановити пам’ятник жертвам радянської окупації та інших тоталітарних комуністичних режимів:
Позаду від арки — Кафедральний парк:
Кафедральний собор Різдва Христового:
Дзвіниця собору:
В Кафедральному парку поруч із собором стоїть пам’ятник Симеону Мурафі, Олексію Матеєвичу та Андрію Ходороджі. Мурафа та Ходороджа були вбиті в 1917-му більшовиками. Матеєвич (автор гімну Молдови) помер в тому ж році від тифу:
Одна з небагатьох історичних будівель центру Кишинева, яка дійшла до наших часів:
Органний зал:
Національний театр імені Міхая Емінеску:
Міністерство внутрішніх справ:
Прокуратура:
Податкова інспекція:
Зверніть увагу на ліву частину будівлі на фото нижче. Виявляється, в Молдові також є “П’яна вишня”. Я чомусь раніше думав, що ці заклади “експортуються” виключно до Польщі:
Не знаю, що це за будівля, але виглядає цікаво:
Старий будинок на перехресті вулиць Пушкіна та Бухарестської:
Посольство Румунії:
Взагалі, столиця Молдови в плані архітектури нічим особливо не виділяється. Те, що показано на світлинах вище — це одні з небагатьох цікавих зразків. А в основному Кишинів — це або 1-2-поверхова забудова, типова для невеликих райцентрів, або монотонні соціалістичні багатоповерхівки. Подейкують, що колись місто виглядало зовсім інакше, однак його архітектурна спадщина серйозно постраждала в часи Другої світової війни. А радянські “визволителі” її остаточно добили, зруйнувавши навіть те, що ще можна було відновити, і набудували натомість купу совкового непотребу.
Пам’ятник Штефану Великому поруч з парком, який також названий на його честь:
Власне парк:
Національний театр:
Інсталяція, без якої сьогодні не обходиться жодне поважаюче себе місто 😊:
Президентський палац (я прийшов — Майї Санду нема, підманула-підвела 😀):
Парламент:
В центрі Кишинева деякі вуличні вказівники дублюються українською мовою, несподіваний поворот:
Національний музей мистецтва:
Біля музею стоїть пам’ятник Онісіфору Гібу та його сину Октавіану. Онісіфор Гібу — румунський політик та викладач педагогіки, який присвятив багато робіт проблемам румунів у Бессарабії:
Собор преображення Господнього:
Церква Святої Теодори:
Водонапірна вежа:
Офіс ОБСЄ — ще одна цікава будівля Кишинева в неокласичному стилі. Не знаю, коли це було збудовано, але це дуже схоже на новороб:
Один із входів в парк Valea Morilor:
Біля входу стоїть пам’ятник Іону та Дойні Алдя-Теодорович — заслуженим артистам Молдови, які співпрацювали з такими відомими виконавцями, як Софія Ротару, Іон Суручану та іншими. В 1992 році вони загинули в автокатастрофі в Румунії:
Гранітні сходи в парку:
Перед сходами — пам’ятник поліцейським, загиблим під час виконання службових обов’язків:
Ще фото парку:
А от з декомунізацією тут повна катастрофа. Однак за два дні до цих місцевих виборів Комітет із надзвичайних ситуацій Молдови заборонив брати участь у них кандидатам від ще однієї проросійської партії “Шанс”, раніше відомої як “Шор”, головою якої є одіозний політик Ілан Шор. Хоч це було зроблено в не дуже законний спосіб, але у боротьбі з кремлівською агентурою всі методи хороші. Не розумію тільки, чому за комуняк та соціалюг ніяк не візьмуться:
Як і в далекому 2006-му, Молдова справила на мене дещо гнітюче враження. Бідна країна, в якій не видно жодних перспектив, і єдина можливість знайти роботу з гідною заробітною платою — це переїхати в одну з країн Євросоюзу. Як результат — велика кількість молдован отримали румунські паспорти і поїхали в Румунію та інші країни шукати кращого життя. Навіть в Кишиневі я не побачив суттєвих змін. І ніби місцями тут щось нове будують, але загалом він все ще виглядає досить “совково”. Таке враження, ніби час тут дійсно зупинився десь в першій половині 90-х.
Чи є в Молдови шанс нарешті вирватися з цього застою? Теоретично так. І з приходом до влади проєвропейської президентки Майї Санду з’явилася можливість цей шанс реалізувати. Шлях до цього буде дуже довгим, але варто пам’ятати, що той, хто рухається повільно, але в правильному напрямку, швидше досягне мети, ніж той, хто рухається швидко, але не туди, куди треба. Однак, на жаль, представники комуністичної та подібних до неї партій, які по суті є кремлівською агентурою і особливо не приховують цього, все ще досить вільно себе почувають у Молдові і намагаються усіма правдами і неправдами розхитати ситуацію в країні, щоб скинути проєвропейський уряд. І проблема не стільки в тому, що такі політичні сили в Молдові існують, скільки в тому, що на них там є попит. В молдовському суспільстві все ще досить багато “ватників” та совкодр*черів (перепрошую), і це навіть без урахування тимчасово окупованого Придністров’я. А тому завжди є високий ризик того, що в якийсь момент щось може піти не так.
Але не дивлячись на такий, здавалося б, тотальний безпросвітний п*здець (ще раз перепрошую), я все ж побачив кілька позитивних моментів:
- в Молдові заборонили майже всі російські телеканали, а на частотах одного з них тепер транслюється український канал “Freedom”;
- румунську мову на вулицях чути значно частіше, ніж у 2006-му;
- боротьба з кремлівською агентурою хоч дуже повільно, але іде.
Тому побажаємо Молдові і надалі рухатися в правильному напрямку, і тоді, можливо, ще через 20 років ми побачимо її вже іншою.
