Я думав, мій фотозвіт про болгарське місто Добрич стане останнім в цьому році, але тоді, в листопаді, я ще не знав, що наприкінці грудня я ще побуваю в Туреччині 😊. Мені в цьому році вже доводилось бувати в цій країні, але на цей раз я вже був не в Стамбулі, хоч я там побачив не все, що хотів. Ну, до Стамбула я ще якось доберуся, щоб усе надолужити, а сьогодні покажу вам Едірне.
Коли я писав фотозвіт про свою подорож по східній Туреччині у 2021-му, я його назвав: “Туреччина, яку ви не знаєте”. Перед написанням даного фотозвіту я спіймав себе на думці, що йому можна було б дати аналогічну назву, але, напевно, це буде не зовсім коректно. Тоді, у 2021-му, я відвідував міста, в яких абсолютна більшість із вас, шановні читачі, точно не були. В Едірне ви також навряд чи бували, але ви точно чули про нього.
Едірне є одним з найзахідніших міст Туреччини, яке розташоване в європейській частині країни неподалік від кордону з Грецією, а також в 20 км від кордону з Болгарією:
Перше поселення на території Едірне було засноване ще давніми фракійцями і мало назву Ускудама. У 127 році нашої ери римський імператор Адріан заснував на території цього поселення місто і назвав його Адріанопіль (в Греції ця назва збереглася й донині). В 1362 році місто захоплюють турки і впродовж 1365-1453 років воно було столицею Османської імперії. Чисельні російсько-турецькі війни призвели до занепаду міста, його населення суттєво скоротилося.
Під час Першої Балканської війни Едірне захопили болгарські війська, але в результаті Другої Балканської війни змушені були повернути його османам. Після Першої світової війни місто перейшло до складу Греції, але в 1923 році згідно з Лозанським мирним договором місто було передане Туреччині.
У 1912 році греки складали ледве не половину населення Едірне, але абсолютна більшість із них покинули країну в 1923 році в рамках греко-турецького обміну населенням.
Почнемо досліджувати Едірне з центральної частини міста. В центрі знаходиться мечеть Селіміє — головна мечеть міста. На жаль, вона зараз частково закрита будівельними лісами у зв’язку з ремонтними роботами:
Перед мечеттю — старовинні руїни:
Міський музей неподалік від мечеті:
Майже поряд з мечеттю Селіміє знаходиться ось така маленька мечеть:
До речі, ресторанам, які розташовані поруч з мечетями, заборонено подавати алкоголь. Втім ніхто не забороняє торгувати алкоголем магазинам, які знаходяться неподалік від них. Один з алкогольних магазинів ми знайшли прямо через дорогу від мечеті Селіміє. Парадоксально, але факт. Хоча, я пригадую, як ми восени 2021-го обідали в Мардіні в ресторані, який теж знаходився біля мечеті, і там було пиво. Тому я не дуже розумію, як і за якими принципами ці правила взагалі працюють, але нехай турки самі з цим розбираються.
Але повернемося до центру Едірне. Ще одна цікава будівля неподалік від головної мечеті — центр громадської освіти:
Будівля муніципалітету:
Пам’ятник Мімару Сінану — османському архітектору вірменського (за іншими даними — грецького) походження. Він будував мечеті, мости, укріплення тощо. Саме його учні проектували Блакитну мечеть в Стамбулі та Старий міст в місті Мостар в Боснії і Герцеговині:
Дорожній вказівник в центрі міста трохи насмішив мене тим, як турки називають Болгарію 😀:
Круговий рух перед бульваром Ататюрка:
Поруч з бульваром Ататюрка — Стара мечеть:
Всередині стіни розписані великими арабськими надписами:
А ось власне бульвар Ататюрка:
Готель в османському стилі:
Через дорогу від нього знаходиться мечеть Уч-Шерефелі, також відома як мечеть трьох балконів:
Вона отримала свою назву завдяки одному з її мінаретів, який має три балкони:
Ось так вона виглядає всередині:
Макет:
І зверніть увагу, що кожен з її чотирьох мінаретів має свій стиль (здається, я ще не бачив такого):
Неподалік від вищезгаданого готелю, навпроти якого знаходиться мечеть трьох балконів, знаходиться ще одна пам’ятка Едірне — Македонська вежа. На жаль, вона зараз на реставрації, тому її можна розгледіти лише через будівельні ліси:
Інсталяція у вигляді величезних тюльпанів:
Пам’ятник, встановлений за сприяння Союзу турецьких жінок на честь 80-річча Турецької республіки:
В місті нерідко зустрічаються маленькі мечеті на кшталт цієї:
Міст через ріку Тунджа (тільки де вона тут тече?):
Напевно тут колись була баня:
Скульптура у вигляді риб на одній з пішохідних вулиць:
Рельєфне зображення бика над м’ясним магазином “Ай, кацап” 😀:
Дерев’яні будинки в центрі міста:
Пам’ятник русалці (от тільки я ще не бачив, щоб русалкам груди лускою прикривали, це щось нове 😀):
Головна синагога міста:
Ще якийсь пам’ятник:
Пам’ятник Юсуфу Кенану Ефенді:
Пам’ятник гарматнику:
Караван-Сарай:
Одна з центральних пішохідних вулиць:
Обласна адміністрація:
Ще якась адміністративна будівля:
Взагалі, не дивлячись на те, що Едірне знаходиться повністю в Європі, тут європейської архітектури не так вже й багато. В цьому плані навіть Стамбул виглядає більш європейським, взяти хоча б вулицю Істікляль та сусідні з нею вулиці. Парадоксально, але “маємо те, що маємо” (c).
Музей середньої школи:
Ще один Караван-Сарай:
Ще мечеті:
Краще за Хмельницький базар може бути лише турецький 😆😆😆:
На одному з пагорбів на північній околиці Едірне знаходиться мечеть Мурадіє:
Ось так виглядає місто з того пагорбу, на якому побудована ця мечеть:
А ось так виглядають житлові квартали. Якщо в центрі завжди є якась двіжуха, то тут завжди тихо:
Нерідко зустрічаються будинки з мозаїкою (в принципі, це стандартна тема для турецьких міст):
Старовинні дерев’яні будинки, виявляється, тут трапляються не лише в центрі:
В Едірне нерідко зустрічаються надписи болгарською мовою:
В деяких ресторанах та магазинах можна зустріти офіціантів та відповідно продавців, які розмовляють болгарською.
Іноді тут деякі надписи також дублюються грецькою, але грецьких надписів значно менше, хоча Едірне до Греції ближче, аніж до Болгарії:
Тут навіть є болгарська церква святого Георгія, діюча:
Оскільки Едірне — це все ще Балкани, тут дуже багато котів 😸:
Деякі з них навіть ходять у м’ясні магазини, будучи впевненими, що для котів діє знижка у розмірі 100% 😹😹😹:
Перейдемо до найпівнічнішої околиці міста. Тут можна побачити стару вежу, яка є частиною палацового комплексу, від якого залишилося не так багато:
Ще один старий міст через Тунджу:
А далі знаходяться залишки палацового комплексу. Потрапити туди, на жаль, не вдалося, оскільки усе це добро знаходиться на території військової частини:
Поруч знаходиться стадіон, біля якого стоять пам’ятники борцям:
Ще раджу відвідати район Караагач, який є південно-західною околицею Едірне. Будучи відірваним від основної частини міста, він більше схожий на сусіднє місто, та й навіть Google-карти позиціонують його як окремий населений пункт. Але адміністративно Караагач — це частина міста Едірне:
Найцікавішою пам’яткою цього району є будівля старого залізничного вокзалу. Поїзди тут давно не ходять, а щоб будівля не пустувала, її передали одному з факультетів Фракійського університету:
Неподалік стоїть старий паротяг з одним вагоном як нагадування про те, що поїзди колись тут ходили:
Трохи далі знаходиться ще одна цікава будівля, яка раніше була частиною залізничного вокзалу, а в наш час також використовується Фракійським університетом:
А неподалік від неї стоїть пам’ятник Лозанським угодам:
І наостанок трохи нічного міста:
Едірне — це, звичайно, не Стамбул, але тут також можна знайти немало цікавого.
З особливостей міста, які відрізняють його від інших турецьких міст, можу відмітити те, що хіджаб тут особливо не в моді — відсоток жінок, які його одягають, тут навіть менший, ніж в тому ж Стамбулі. Воно й не дивно, географічно Едірне — більш європейське місто, аніж Стамбул, до православної Греції звідси рукою сягнути, та й до не менш православної Болгарії також близько.
Крім того, я не знайшов тут в громадських місцях жодного портрета Ердогана. Натомість тут багато портретів Ататюрка, я їх, напевно, в жодному іншому турецькому місті стільки не бачив. А враховуючи те, як голосували мешканці західних регіонів Туреччини на останніх виборах президента, їм явно не подобається те, куди їхню країну веде Ердоган. Дивує тільки те, що Ердоган, проводячи політику в деякому сенсі протилежну до тієї, яку проводив Ататюрк, все ще продовжує підтримувати “культ особистості” (якщо це можна так назвати) Ататюрка.