Початок тут:
Пасінлер
Пасінлер — невелике місто, в минулому також вірменське, як і більшість із тих, про які йшла мова в попередній частині. Прямуючи до Ерзурума, ми ненадовго зупинилися тут, щоб залізти на фортецю:
В принципі, нічого такого особливо цікавого тут немає, отже, їдемо далі в Ерзурум.
Ерзурум
Ерзурум — місто, яке також в минулому належало Вірменії, але сьогодні, як ви можете здогадатися, жодного вірменина тут немає:
Ерзурум є одним з найбільш консервативних міст Туреччини, тут 90% жінок носять хіджаб, а деякі навіть паранджу. На все місто є лише один ресторан, в якому є алкоголь. Коли Мустафа Кемаль Ататюрк почав проводити реформи, направлені на європеїзацію та секуляризацію Туреччини, Ерзурум був одним із тих міст, більшість мешканців якого не прийняло ці реформи, не бажаючи відмовлятися від звичного їм образу життя, що спричинило масові протести. Багато активістів опинилися тоді за гратами.
Місто вважається не надто комфортним для життя по міркам Туреччини. По-перше, тут досить прохолодний клімат, а по-друге, прогресивній молоді тут особливо нема що робити, тому багато хто їде звідси. Щоб хоч якось збільшити приплив молоді з інших міст, в Ерзурумі будують університети, але це не надто допомагає.
Оскільки Ерзурум є одним з найхолодніших міст Туреччини, він є столицею зимових видів спорту. Взимку тут працює гірськолижний курорт:
Пішохідна вулиця Ерзурума, на якій розташована велика кількість магазинів з золотими прикрасами:
Візитівка Ерзурума — медресе з двома мінаретами:
В центрі міста — фортеця:
На вежу можна піднятися, щоб побачити місто з висоти:
Іще медресе:
Креативна автобусна зупинка:
Зразок сучасної архітектури:
Дві майже ідентичних будівлі одна навпроти одної:
Гробниці:
Ще одна фортеця на пагорбі на околиці міста:
Трохи нічного Ерзурума:
Ресторан Güzelyurt — той самий, єдиний, де можна знайти алкоголь:
І в якості бонуса — ерзурумський кіт 😸:
І все ж таки, не дивлячись на консервативність, це місто мені сподобалося більше, ніж попередні у цій подорожі.
Елязиг
Елязиг — ще одне в минулому вірменсько-турецьке місто, є центром однойменної провінції.
Наш шлях з Ерзурума в Елязиг частково проходив вздовж ріки Євфрат, яку я просто не можу оминути увагою у цьому фотозвіті:
Панорамний вид на білокам’яний Елязиг:
Вдень погуляти по місту не вдалося, оскільки ми спочатку поїхали на гору Немрут-Даг, про яку розповім трохи згодом, і повернулися в Елязиг лише вночі:
Міський парк культури. Не знаю, як вдень, а вночі виглядає просто дивовижно:
Елязиг є продовженням стародавнього міста Харпут, розташованого на пагорбі на околиці сучасного міста:
Багато хто і зараз продовжує жити в історичній частині міста, але через незручне розташування та проблеми з водопостачанням люди поступово перебираються в нове місто.
Гора Немрут-Даг
В 3-х годинах їзди від Елязига знаходиться гора Немрут-Даг, на якій розташована гробниця вірменського правителя Антиоха I. Там можна побачити статуї тварин да давніх богів:
Усі ці археологічні знахідки є частиною всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
З гори відкривається справжній марсіанський пейзаж:
От тільки дорога на гору дуже нелегка і місцями навіть небезпечна, отже, їдьте на власний страх і ризик.
Егіль
Егіль — маленьке білокам’яне місто на березі ріки Тигр:
Стіни будинків іноді розмальовують:
Більш того — тут майже всі автомобілі білого кольору. Ну чим вам не Ашгабат? 😊
Але мета нашої поїздки до Елязига полягала не стільки в тому, щоб подивитися на це білокам’яне місто, скільки в тому, щоб прогулятися на катері по Тигру:
А на березі на нас чекали маленькі тигри 😸:
Діярбакир
Діярбакир — місто з майже мільйонним населенням, є неофіційною столицею Турецького Курдистану. В 1981-2002 роках місто було закрите через збройний конфлікт між турецькою владою та курдськими повстанцями, але сьогодні тут немає жодного натяку на те, що ще якихось 20 років тому тут була війна.
За цими масивними стінами знаходиться історичний центр міста:
Колишня церква, яку переробили в ресторан. Ну хоч не зруйнували, і то добре:
Центральна площа:
Центр міста — суцільний ринок:
Мечеть на центральній площі:
Нам там навіть подарували Коран українською мовою:
В Діярбакирі часто зустрічаються квадратні мінарети. Не знаю, з чим це пов’язано, оскільки це характерно в основному для Північної Африки, але ніяк не для Туреччини чи Близького Сходу:
Мінарет на 4-х стовпчиках. За легендою потрібно загадати бажання і пройти під ним:
Діярбакир вночі:
Всюдисущий Ердоган:
І трохи сучасного міста:
Ось така вона, неофіційна столиця Турецького Курдистану.
Дивно, що я тут жодного кота не сфотографував 😊. Але десь він там точно є 😸.
Мідьят
Мідьят — невелике місто в провінції Мардін, розташоване неподалік від кордону з Сирією:
Цей регіон вважається арабською Туреччиною. Хоча сьогодні в Мідьяті окрім арабів та турків також живе велика кількість курдів та трохи ассирійців, яким вдалося пережити геноцид.
Мідьят — унікальне місто Туреччини, яке не схоже на жодне інше. Ви тільки подивіться на цю різьбу по каменю:
Подивіться на цих курдських красунь:
Просто подивіться на старе місто, яке чимось нагадує Яфо та Єрусалим:
Тут дивом збереглися старі ассирійські церкви:
Шосе розділяє Мідьят на стару та нову частину. Там, де видніються висотні будинки, вже починається нове місто:
В принципі, і в нових районах Мідьята зустрічаються будівлі в стилістиці старого міста, але, як ви можете здогадатися, це все новороб:
Вражає? От тільки я не розумію, чому ми про ці місця нічого не знаємо? Чому туристичні агентства нам не розповідають про це, приховуючи від нас цю красу???
Мардін
Мардін — ще одне курдсько-турецько-ассирійсько-арабське місто, яке є центром однойменної провінції, до якої входить також і вищезгаданий Мідьят. Ці міста дуже схожі, за винятком того, що історична частина Мардіна розташована на пагорбі:
В новій частині міста будуються висотні будівлі:
І, звичайно ж, тут обов’язково має бути кіт 😸:
Що я можу сказати, порівнюючи Туреччину 2003-го і сучасну? Мустафу Кемаля Ататюрка тут досі шанують, але разом з тим складається враження, що Туреччина починає поступово відходити від європеїзованості. Навіть якщо не брати до уваги консервативне місто Ерзурум, то в решті міст ситуація така, що десь 50% жінок носять хіджаб. Крім того, є певні обмеження по реалізації спиртних напоїв. Знайти алкоголь тут, в принципі, не проблема, але далеко не в кожному магазині та ресторані він є. І це при тому, що Туреччина все ще позиціонує себе як світську державу. У 2003-му я такого не спостерігав. Звичайно, це можна списати на те, що тоді, у 2003-му, я був в Стамбулі, а Стамбул — це як не як Європа, там дещо інший менталітет. Хоча я чув, що і там спостерігаються подібні тенденції. Очевидно, що багаторічне правління консервативного Ердогана дає про себе знати.
Що стосується конкретно цієї подорожі, то вона була в деякому сенсі галопом, що іноді сильно втомлювало. Але за інших обставин ми б не встигли за тиждень стільки побачити. Найбільша проблема полягала в тому, що оскільки усі ці міста не користуються популярністю в іноземних туристів, тут багато хто не розмовляє англійською від слова “взагалі”. Навіть коли я у місті Ван в офісі мобільного оператора Turk Telekom купував місцеву SIM-картку, працівник компанії спілкувався зі мною через Google Translate. А розмовляти російською тут можна навіть не намагатися, її тут тим більше ніхто не знає, це вам не Стамбул. Як я казав в першій частині фотозвіту, Наташі до цієї частини Туреччини ще не добралися 😊.
Що ще можу додати? Якщо ви хочете познайомитися із справжньою Туреччиною — забудьте про усі ці ваші Стамбули, Анталії та інші заїжджені міста і їдьте на схід. Там ви побачите місця, про існування яких ви навіть не підозрювали. Скажу більше — поспішайте побачити східну частину Туреччини, доки вона не зіпсована масовим туризмом. І нехай вас не лякає компактне проживання там курдів. Можете бути впевнені — в Турецькому Курдистані усе спокійно.