І ось я дійшов до найцікавішого пункту нашого південноамериканського міні-туру, під час якого ми відвідали Чилі, Уругвай і Аргентину. Серед цих трьох країн Аргентина мене найбільше цікавила і вона ж мені найбільше сподобалась. І коли я вам покажу світлини Буенос-Айреса, ви зрозумієте, чому.
Аргентина — країна зі складною та неоднозначною історією. До 1816-го року вона, як і велика кількість інших держав Південної Америки, була колонією Іспанії. На межі 19-20 століть Аргентина входила в топ-10 найбагатших країн світу, випереджаючи Іспанію, Францію, Італію та багато інших країн. Сюди масово переїжджали інвестори з Великої Британії, архітектори з Італії, банкіри з Франції і т. д. Одним словом — Аргентина приваблювала іммігрантів з усього Старого Світу і мала усі шанси стати серйозним конкурентом США. Але, як то кажуть, щось пішло не так. Цьому є об’єктивні причини. По-перше, основою економіки Аргентини був переважно експорт агропродукції, тоді як промисловість вона майже не розвивала. По-друге, в 20-му столітті Аргентина пережила серію військових переворотів. Керівники країни замість стратегічних реформ на довгу перспективу імплементували короткострокові популістичні рішення, залишаючи простим громадянам інфляцію, корупцію та репресії. Таким чином, поки США успішно розвивалися, Аргентина деградувала. Після відновлення демократії вона все ще намагається знайти баланс між економічною свободою та соціальною справедливістю, через що її час від часу “штормить”.
Після закінчення Другої світової війни Аргентина стала головним притулком для недобитих нацистів, колаборантів та військових злочинців. Якось бачив в інтернеті жартівливу картинку на цю тему, де дівчина ніби викладає своє фото в соціальній мережі, підписуючи його: “наполовину аргентинка, наполовину німкеня”, і хтось в коментарях питає: “розкажи-но, чим твій дід займався в 1939-1945 роках”. Було б смішно, якби не було сумно. Було декілька причин, чому вони тікали саме туди і чому їх приймали. По-перше, президент Аргентини Хуан Перон, який прийшов до влади в 1946-му, маючи схильності до авторитаризму, симпатизував фашистським режимам в Європі. По-друге, аргентинський уряд вважав, що освічені фахівці з Німеччини можуть бути корисними для модернізації країни. І оскільки Друга світова війна аргентинців особливо не зачепила, їм за великим рахунком було начхати на темне минуле цих людей.
Одним з найвідоміших нацистів-втікачів був Адольф Айхман — один з головних організаторів Голокосту, якого ізраїльські спецслужби в 1960-му схопили прямо на вулиці Буенос-Айреса, таємно вивезли в Ізраїль і засудили до смертної кари. Іншим не менш відомим персонажем був Йозеф Менгеле — лікар з концтабору Аушвіц, який проводив смертельні експерименти над в’язнями. Він також був в “розстрільному списку” ізраїльських спецслужб, які були дуже близькі до того, щоб його теж впіймати. Але після викрадення Айхмана, Менгеле, розуміючи, що за ним також прийдуть, швидко втік до Бразилії. На жаль, знайти його живим так і не вдалося.
В різні історичні періоди Аргентина також приймала вихідців з України. Перші українці почали сюди приїжджати ще за часів Австро-Угорщини. Це були переважно селяни з Галичини та Буковини. Другу хвилю складали військові, інтелігенція та діячі культури, які в міжвоєнний період тікали від радянської окупації. І третя хвиля — це були ті, хто приїхав в 90-х після розпаду Радянського Союзу в пошуку кращого життя. Сьогодні українська діаспора в Аргентині за різними оцінками налічує від 250 до 300 тисяч людей і є однією з найбільших в Південній Америці.
До речі, навіть сьогодні Аргентина є однією з країн, де іноземець може досить легко отримати громадянство. На відміну від більшості європейських країн, де для того, щоб претендувати на громадянство, потрібно легально прожити мінімум 10 років, в Аргентині мінімальний термін становить лише два роки. Законодавство не передбачає необхідності здати іспит зі знання іспанської мови для отримання громадянства, але на практиці під час подачі документів або співбесіди іноді можуть перевірити здатність спілкуватися на базовому рівні, щоб переконатися, що ви зможете інтегруватися в аргентинське суспільство. При цьому вам не обов’язково відмовлятися від попереднього громадянства, оскільки Аргентина визнає множинне громадянство. Однак є один нюанс — в цьому році Аргентина посилила вимогу щодо неперервного проживання, тому часті короткострокові туристичні поїздки за межі країни можуть стати перешкодою для отримання громадянства.
Як потрапити в Аргентину громадянину України?
Для туристичних подорожей віза не потрібна.
Буенос-Айрес має пряме авіаційне сполучення з такими європейськими містами, як Лондон, Мадрид, Барселона, Париж, Франкфурт, Амстердам та Стамбул. Зверніть увагу, що в Буенос-Айресі два аеропорти — малий Aeroparque Internacional Jorge Newberry (AEP), розташований на узбережжі в самому місті, та значно більший Ezeiza International Airport (EZE), розташований на південній околиці міста. Це майже, як в нас в Києві Жуляни та Бориспіль. Трансатлантичні рейси прилітають саме в другий (той, що більший).
До Буенос-Айреса можна також дістатися на поромі з Уругваю, зокрема з Монтевідео та Колонії-дель-Сакраменто. Перевезення здійснюють компанії Buquebus та Colonia Express. Є такі опції:
Монтевідео — Буенос-Айрес
Ціна: 129 доларів
Час в дорозі: 2:30
Колонія-дель-Сакраменто — Буенос-Айрес
Ціна: 59 доларів
Час в дорозі: 1:15
Швидше і вигідніше відправлятися саме з Колонії-дель-Сакраменто, як, власне кажучи, зробили і ми. До того ж, звідти навіть більше поромів ходить. А якщо приїдете заздалегідь, отримаєте чудову можливість побачити це старовинне місто.
Майте на увазі, що якщо ви пливете на поромі, ви повинні в терміналі річкового вокзалу пройти усі ті процедури, які ви зазвичай проходите в аеропорту — зареєструватися на рейс, здати багаж, якщо є, пройти контроль безпеки, ну і, звичайно, прикордонний контроль. Остання реєстрація на рейс закінчується за дві години до відправлення.
Щодо прикордонного контролю — після реєстрації на рейс та проходження контролю безпеки ви проходите уругвайський та аргентинський прикордонний контроль одночасно, прямо в будівлі річкового вокзалу Колонії-дель-Сакраменто. Уругвайський та аргентинський прикордонники сидять по сусідству в одній кабінці. Спочатку ви даєте свій паспорт уругвайському прикордоннику, який після завершення перевірок та штампування передає його своєму аргентинському колезі. Аргентинський прикордонник поставить вам кілька стандартних питань, після чого ви підете очікувати на посадку. Тобто коли ви прибудете в Буенос-Айрес, вам потрібно буде просто забрати вашу валізу, і далі можете їхати в готель, адже аргентинських прикордонників ви пройдете ще на уругвайській території.
Валюта
Інфляція тут навіть гірша, ніж в Чилі, тому не лякайтеся цінників з трьома нулями.
1 долар = 1450 аргентинських песо, 1 грн = 35 песо.
Як і в попередніх південноамериканських країнах, де ми були до цього, тут так само можна обміняти як долари, так і євро, але є нюанс — не міняйте гроші в банках, шукайте пункти обміну валют, оскільки там кращий курс. Річ у тім, що в Аргентині одночасно існує два курси валют — офіційний (банківський) та кілька неофіційних, що діють в пунктах обміну валют. Офіційний курс жорстко контролюється державою і є значно заниженим через високу інфляцію та нестачу іноземної валюти на офіційному ринку. Пункти обміну валют працюють в “сірій зоні”, там менше бюрократії, отже вони можуть міняти гроші за більш реальним та вигідним курсом.
Роумінг
Наші мобільні оператори не надають вигідних тарифів на роумінг в Аргентині. Як і в Чилі, мене тут врятувала лише наявність в мене польської SIM-картки.
Розетки
На відміну від Чилі та Уругваю, розетки в Аргентині несумісні з європейськими. Тут використовується тип I (для вилок з трьома плоскими штекерами, два з яких нахилені під кутом). Такі використовуються також в Австралії та Новій Зеландії. В готелях європейські розетки іноді трапляються, але, можливо, не в усіх. І навіть якщо вона у вас буде, то швидше за все лише одна на всю кімнату. Тож адаптер треба брати обов’язково.
Володіння англійською мовою
За моїми оцінками, англійською тут в тій чи іншій мірі володіє десь 50% населення. Тобто ситуація краща, ніж в Чилі, і навіть краща, ніж в Уругваї. Але ймовірність зустріти людину, яка не володіє англійською взагалі, все ще висока.
Буенос-Айрес
І ось ми прибули до Буенос-Айреса на поромі з Колонії-дель-Сакраменто. Вийшовши з будівлі поромного терміналу, ми побачили сучасну забудову портової частини міста:
До сучасного обличчя Буенос-Айреса ми пізніше ще повернемося, а зараз я пропоную почати саме зі старого міста — “справжнього” Буенос-Айреса. Тим більше, що ми зняли готель в самому історичному центрі міста. Оскільки ми прибули ввечері, то в перший день ми побачили небагато. Усе найцікавіше почалося наступного ранку.
Буенос-Айрес досить великий, усі райони ми, звісно ж, не обійшли, але найголовніше (і навіть більше) ми точно побачили. Тож давайте по порядку.
Монсеррат
Монсеррат — один з найстаріших районів Буенос-Айреса та центр його політичного життя. Саме тут почалася історія міста, а також тут зародилася аргентинська державність.
Наш готель знаходився зовсім неподалік від Площі Конгресу, ось так вона виглядає з висоти (знято з дрона):
Через дорогу навпроти парламенту стоїть Монумент Двох Конгресів, присвячений двом установчим органам, які фактично створили незалежну Аргентину. Перший — це Генеральна асамблея 1813-го, на якій було затверджено національні символи та фундаментальні принципи державності. Другий — Конгрес Тукуманський, який власне проголосив незалежність:
А ось і сам парламент в усій красі:
Справа від парламенту — будинок з імпровізованим млином:
Будинок з годинником:
Навколо площі можна побачити зразки архітектури, що дуже нагадує Іспанію:
Від Площі Конгресу тягнеться Травневий проспект, який з’єднує її з Травневою площею:
Зараз ми попрямуємо цим проспектом до Травневої площі, але спочатку покажу вам кілька будівель на самому проспекті, бо там теж є багато цікавого.
Одна з найцікавіших будівель Травневого проспекту знаходиться дуже близько до того місця, де проспект переходить в Площу Конгресу. Це — Палац Бароло. Я про нього вже згадував у фотозвіті про Уругвай, адже в Монтевідео є дуже схожа будівля — Палац Сальво, який вважається братом-близнюком Палацу Бароло, хоч це не зовсім так, оскільки в Палацу Сальво вежа розташована в кутку будівлі, а не по центру. Втім, обидва палаци проектував один і той самий архітектор. Крім того, Палац Сальво в Монтевідео розташований на найвиднішому місці на центральній площі міста. Натомість Палац Бароло на фоні щільної забудови та великої кількості інших архітектурних шедеврів не так виділяється.
Архітектор спроектував будівлю, спираючись на “Божественну комедію” Данте Аліг’єрі, умовно розділивши поверхи будівлі на три секції. Підвал символізує пекло, середні поверхи — чистилище, а верхні — рай:
Ось так виглядає місто з вежі палацу:
Ну що, в “раю” побували, тепер можна й спуститися з “небес” на землю і йти далі по проспекту:
Ось тут Травневий проспект перетинається з проспектом 9 липня, який є однією з найширших вулиць світу. Ми до нього згодом ще повернемось:
На одному з будинків на попередніх світлинах можна побачити зображення Еви (Евіти) Перон — дружини Хуана Перона і, напевно, найвідомішої жінки в історії Аргентини. Вона народилася в бідній сім’ї, була позашлюбною донькою чиновника середнього рівня. В ті часи в консервативній та традиційно католицькій Аргентині народитися поза шлюбом — це було тавро на все життя, тож коли вона стала дружиною Хуана Перона, їй довелося змінити деякі деталі в своїй біографії.
Евіта стала відомою перш за все тим, що боролася за права бідних — її благодійний фонд роздавав одяг, шкільні набори, ліки і навіть житло. В 1947 році завдяки їй Аргентина надала право голосу жінкам. Крім того, вона сприяла відкриттю в країні нових шкіл, лікарень, дитячих будинків тощо. Однак в цій бочці меду не обійшлося без ложки дьогтю. По-перше, благодійний фонд Евіти в обмін на роздачу допомоги бідним вимагав від них політичної лояльності. По-друге, вона підтримувала авторитарні аспекти правління свого чоловіка, зокрема репресії над політичними опонентами та тиск на ЗМІ. Влада Перонів в буквальному сенсі будувала навколо неї культ — її портрети висіли по всій країні, а її промови регулярно транслювалися на радіо і ТБ. Евіта померла в 33 роки від онкологічного захворювання. І навіть сьогодні аргентинське суспільство дуже розколоте щодо ставлення до неї. Для одних вона — борець за соціальну справедливість і ледве не свята людина, для інших — схильна до авторитаризму популістка, яка використовувала народ для політичного контролю (такий собі Віктор Орбан в спідниці 😁):
А ось і Травнева площа — центральна площа Буенос-Айреса, названа на честь Травневої революції 1810-го, з якої почався процес формування аргентинської державності:
На площі розташовано багато визначних пам’яток, зокрема кафедральний собор:
Міська рада:
Пам’ятник в центрі площі:
Національний банк:
І головний об’єкт площі — Президентський палац, відомий як “Рожевий будинок” (Casa Rosada), з балкону якого свого часу виступала Ева Перон. Він має рожевий колір через те, що його фарбували вапном, змішаним з кров’ю биків. Вважалося, що це допомагало від руйнування покриття. Якщо уважно придивитися, то можна помітити, що будівля не є симетричною. Це пов’язано з тим, що свого часу тут було дві різних будівлі, які згодом об’єднали в один фасад:
За президентським палацом відкривається хороший вид на хмарочоси, до яких ми згодом також дійдемо:
Від Травневої площі тягнуться дві діагональних вулиці, названі на честь двох колишніх президентів — Роке Саенса Пеньї (північна) та Хуліо Роки (південна):
Ось тут біля міськради починається вулиця Хуліо Роки:
Будівля з годинниковою вежею справа — законодавчі збори Буенос-Айреса:
В будинку з годинником навпроти розташовано все, що тільки можна — від туристичних агенцій до асоціації аргентинських психіатрів:
Трохи далі да цими будівлями посеред дороги стоїть пам’ятник тому самому президенту, на честь якого названа ця вулиця:
Церква на вулиці Болівар:
Неподалік від неї відпочивав сірий аргентинський котяра 😸:
Ще одна церква:
Навпроти цієї церкви знаходиться Площа героїв війни за Фолклендські острови, які тут називають Мальвінськими островами. Ще з 19-го століття Аргентина претендує на цю територію, вважаючи, що Велика Британія її незаконно окупувала. В 1982 році, коли Аргентина перебувала в серйозній економічній та політичній кризі, а при владі була військова хунта, аргентинське керівництво вирішило влаштувати “маленьку переможну війну”, аби підняти свій рейтинг і відволікти населення від внутрішніх проблем (знайома історія, правда?). У військових колах чомусь були впевнені, що Велика Британія не буде воювати за якусь далеку і “нафіг непотрібну” колонію на краю світу. Проте реакція британців виявилася зовсім не такою, як аргентинці собі думали. Британці розуміли, що якщо вони сьогодні ось так легко змиряться з втратою Фолклендів, то завтра доведеться боротися за Гібралтар, Акротирі та ін. І коли аргентинський десант висадився на Фолкленди (Мальвіни) і взяв їх під свій контроль, Велика Британія у відповідь направила туди військові кораблі і згодом відвоювала острови. Але Аргентина і надалі продовжує вважати цю територію своєю. Надписи “Malvinas Argentinas” в Буенос-Айресі можна побачити буквально всюди — на площах, на транспорті і навіть на стінах в ресторанах:
Втім, напружені відносини з Великою Британією не заважають аргентинцям встановлювати на вулицях поштові скриньки британського зразка:
Міністерство оборони:
Будинок навпроти міністерства:
Пам’ятник Хуану Перону:
Будівля позаду пам’ятника:
Ще одне нагадування про Фолклендські (Мальвінські) острови:
А тепер повернемося на Травневу площу і підемо на іншу діагональну вулицю, ту, що тягнеться на північ. Там вже інший район — Сан-Ніколас.
Сан-Ніколас
Сан-Ніколас — ще один центральний район, розташований на північ від Монсеррата. Якщо Монсеррат — це політичне серце Буенос-Айреса, то Сан-Ніколас — це його ділова та культурна частина, де розташовано багато банків, магазинів, театрів тощо. А ще тут багато гарної архітектури, особливо на тій самій північній діагональній вулиці:
Подивіться, які тут креативні лавки (вони не м’які, це імітація з бетону):
Йоперний театр на вулиці Corrientes (місцевий Бродвей):
Площа Республіки, через яку проходить вулиця 9 липня (та, що одна з найширших в світі). Посеред площі стоїть обеліск:
На обеліску навіть є згадка про Бандеру 😊. Жартую, Bandera в перекладі з іспанської означає “прапор”:
Будинки на площі:
А ось так виглядає вулиця та обеліск з висоти:
Це були знімки з дрона, але є на цій вулиці місце, де вид не менш цікавий — готель Mariott. На його найвищому поверсі є басейн та оглядовий майданчик. Згідно з правилами, це добро доступне лише тим, хто проживає в цьому готелі, але ж хто не ризикує — той не п’є шампанського, тож ми вирішили спробувати туди потрапити. Доїжджаємо на ліфті до останнього поверху, виходимо, а там на ресепшені сидить чувак. Він спитав, чи проживаємо ми в цьому готелі, ми сказали, що так, і він повірив нам на слово. Місія “наї*ати систему” успішно виконана! 😁
І ось яким ми звідти побачили місто:
Площа Лавальє — центр театрального та юридичного життя Буенос-Айреса:
На цій площі знаходиться Верховний суд:
Школа президента Роки:
Театр Колумба:
Через дорогу від будівлі Верховного суду знаходиться ось такий будинок, який являє собою суміш модерну та старовини. В 1989 році одна компанія придбала історичну будівлю, яка тут стояла до цього, і вирішила її знести, щоб замість неї побудувати сучасний офісний центр. Але громадськість виступила проти знесення, тож будівлю знесли лише частково — невелику частину старого фасаду залишили, а все інше перебудували:
Синагога:
Театр Сервантес:
Пам’ятник комікам Альберто Ольмедо та Хав’єру Порталесу на вулиці Corrientes:
Будинок на перехресті вулиць Лавальє та Уругвайської:
В цьому районі багато вулиць названо на честь країн та міст Південної Америки. Ось вам перехрестя вулиць Парагвайської та Уругвайської:
Ще трохи цікавої архітектури:
Зайшли ввечері в один модний ресторан, а там живе кіт 😸:
Будівля, яка дуже нагадує класичні чикагські хмарочоси:
Секретаріат зв’язку неподалік від старого порту:
Ми знову неподалік від портової зони, отже, настав час поговорити про район Пуерто-Мадеро.
Пуерто-Мадеро
Пуерто-Мадеро — старий портовий район, розташований на схід від Сан-Ніколаса та Монсеррата:
Сьогодні це найпрестижніший район з дорогим житлом, дорогими ресторанами та сучасними хмарочосами. Так він виглядає з висоти:
А тепер подивимось на нього зблизька:
Йдемо далі!
Реколета
Реколета — аристократичне серце аргентинської столиці, де колись селилися заможні родини вихідців з Франції та Італії. На противагу ультрасучасному Пуерто-Мадеро, Реколета знову повертає нас в старий Буенос-Айрес.
В цьому районі знаходиться один з найгарніших книжкових магазинів світу — El Ateneo:
Він розташований в будівлі колишнього театру Grand Splendid, який в 2000 році переобладнали під книжковий магазин, при цьому зберігши інтер’єр. Туристи сюди приходять не стільки за книгами, скільки для того, щоб подивитися, як він виглядає всередині:
Цікавий будинок:
Реколета відома однойменним монументальним цвинтарем, на якому поховані найвидатніші люди Аргентини. Гуляти по цвинтарю — це, звичайно, дуже сумнівне задоволення, але це той випадок, коли цвинтар є туристичною атракцією, за вхід до якої потрібно ще заплатити. Дуже схожий є ще в Мілані, де я побував в 2023-му:
Ось тут спочиває Ева Перон:
Католицький хрест і єврейська менора на одній могилі? Цікаво:
Поки туристи ходять, на сонці гріється висловухий кіт 😸:
Юридичний факультет університету Буенос-Айреса:
В невеликому парку поруч з юридичним факультетом розташована скульптура Floralis Generica у вигляді металевої квітки — один із сучасних символів Буенос-Айреса:
Цей парк — хороше місце для аерофотографування, однак коли я спробував запустити там дрон, мені спочатку це не вдалося — система заблокувала зліт через те, що там поблизу аеропорт. Але я подав запит на розблокування, надав свій номер телефону і всі проблеми вирішилися. Ось як звідти виглядає місто:
Ретіро
Район Ретіро, затиснутий між Реколетою та Сан-Ніколасом, є залізничними воротами Буенос-Айреса:
Але ми пішли сюди не для того, щоб на поїзди дивитися, тут і без них є немало цікавого, зокрема воєнний музей:
Пам’ятник Хосе де Сан-Мартіну — одному з лідерів визвольної війни проти іспанських колонізаторів:
Edificio Kavanagh — перший хмарочос Південної Америки, побудований в 1930-х:
А ось і більш сучасні хмарочоси. Хоча, хмарочосами їх можна назвати з натяжкою, по висоті вони явно не дотягують до тих, що в Пуерто-Мадеро:
Монументальна вежа — годинникова вежа перед будівлею залізничного вокзалу. Спочатку вона мала назву “Англійська вежа”, оскільки її побудували вихідці з Великої Британії. Однак після невдалої спроби Аргентини захопити Фолклендські (Мальвінські) острови відносини між країнами зіпсувалися і вежа отримала більш нейтральну назву:
Навпроти вежі знаходиться готель Sheraton, на найвищому поверсі якого є оглядовий майданчик. І на відміну від Mariott на вулиці 9 липня, тут він відкритий для всіх, тобто вам не обов’язково проживати в цьому готелі, щоб туди потрапити. Ось такі панорами звідти відкриваються:
Палермо
На північному заході від Реколети розташований тусовочний район Палермо, де сконцентровано багато барів, ресторанів та інших розважальних закладів:
Магазин Motorola — зовсім не схожий на типовий магазин виробника мобільних телефонів:
Пам’ятник Великій хартії вольностей (Magna Carta):
Там далі розкинувся великий парк, в якому стоїть пам’ятник Тарасу Шевченко, встановлений в 1971 році за сприяння української громади Буенос-Айреса:
Коли ми йшли до цього пам’ятника, неподалік від нього на траві лежали місцевий хлопець з дівчиною, і тут моя сестра не втрималася, щоб не процитувати Шевченка: “Кохайтеся, чорнобриві, тільки не з москалями” 😁.
Планетарій:
В парку також є японський сад. Вхід до нього платний і працює він не цілодобово. Коли ми до нього дійшли, він, на жаль, вже був зачинений, тож сфотографувати його вдалося лише через паркан:
Ла-Бока
Ла-Бока — напевно, найбільш колоритний район Буенос-Айреса, який не схожий на жодний інший і якому, можливо, навіть в світі немає аналогів. Тут був перший порт аргентинської столиці, куди в 19-20 століттях масово прибували європейські іммігранти, переважно італійці з Генуї, які власне і сформували характер району.
Район найбільш відомий своїми яскравими кольоровими будинками. Згідно з легендою, в 19-му столітті Ла-Бока була бідним районом портових робітників, які жили в бараках з дерева і металу. І якось мешканці району подумали, що їхні вулиці виглядають надто нудно, і вирішили розфарбувати свої бараки. Але фарба була дорогою, тому вони брали в порту надлишки фарби для кораблів. Вони не надто переймалися тим, наскільки ті чи інші кольори є сумісними та гармонійними, брали будь-яку фарбу, яку можна було дістати, і розфарбовували кожну панель своїх бараків різним кольором. І ось що з цього вийшло:
З балкону цього кутового будинку на нас дивиться воскова фігура Ліонела Мессі:
Справа від цього будинку починається вулиця Камініто — найвідоміша вулиця Ла-Боки:
Закінчується вулиця ще одним пам’ятником Мессі:
Інші вулиці Ла-Боки:
Портові споруди:
На спортивному майданчику тренується майбутня зміна аргентинської футбольної збірної:
Центр культури:
Оскільки Ла-Бока — це портовий район, значить, поруч має бути водойма. Якщо поруч є водойма, то, напевно, там водяться риби. А якщо водяться риби, то в ресторані на набережній обов’язково знайдеться кіт 😸:
Бельграно
На північ від району Палермо розташований район Бельграно, названий на честь Мануеля Бельграно — аргентинського політика, який придумав аргентинський прапор. Колись це було окреме місто, яке наприкінці 19-го століття приєднали до Буенос-Айреса.
Район переважно житловий, але тут є кілька локацій, які можуть зацікавити туриста.
Церква на площі Мануеля Бельграно:
Історичний музей:
А також тут є китайський квартал з азійськими супермаркетами та ресторанами китайської, японської та корейської кухні:
Тут навіть вуличні вказівники перекладаються на китайську, я таке вже бачив в китайських кварталах Лондона та Гааги:
Магазин з дуже цікавою назвою — “Додому” 😊:
Звідси ми поїхали на метро в інший район, і потрапили на станцію з не менш цікавою назвою — “Хухуй” 😂 (в іспанській мові буква “J” передає звук “х”):
Сан-Тельмо
А зараз ми знову перенесемося ближче до центру і подивимось район Сан-Тельмо, де селилися перші європейські колонізатори і де можна побачити стару колоніальну забудову:
Площа Доррего, де на вихідних торгують антикваріатом, як в Києві на Андріївському узвозі:
Церква на сусідній вулиці:
Який же він величний та різноманітний цей Буенос-Айрес! Кожний його район — це окрема неповторна історія. Здається, місто увібрало в себе найкраще, що тільки могли придумати архітектори різних епох — монументальні палаци Монсеррату, ультрасучасні хмарочоси Пуерто-Мадеро, яскраві різнокольорові будинки Ла-Боки, колоніальна малоповерхова забудова Сан-Тельмо і т. ін.
Якщо порівнювати це місто з двома іншими південноамериканськими столицями, які я відвідав до цього, а саме — Сантьяго та Монтевідео, то Буенос-Айрес мені однозначно найбільше сподобався. Втім, ми передбачали, що він вартий особливої уваги, тому на знайомство з ним ми виділили аж 4 дні.
Буенос-Айрес часто називають “південноамериканським Парижем”. Не можу сказати, наскільки це порівняння вдале, оскільки в Парижі я ще не був, але за рівнем привабливості аргентинська столиця точно стоїть в одному ряду з такими європейськими містами, як Відень, Лондон, Барселона та Мілан.
Ла-Плата
Під час нашого південноамериканського міні-туру ми в кожній країні окрім столиці також відвідували ще якесь місто. В Чилі це було Вальпараїсо, а в Уругваї — Колонія-дель-Сакраменто. Не стала винятком також і Аргентина — в останній день ми відвідали місто Ла-Плата.
Це місто розташоване на південний схід від Буенос-Айреса і часто сприймається як його “молодша сестра”:
Характерною особливістю цього міста є його майже ідеальна геометрія вулиць. Таке враження, що його проектували з лінійкою:
Насправді Ла-Плата дійсно проектувалася з нуля. Чому її взагалі побудували? Після того, як Буенос-Айрес став столицею Аргентини, його було виведено зі складу однойменної провінції в окремий округ, відповідно він вже не міг виконувати функції центру провінції Буенос-Айрес. Тож треба було шукати інші варіанти, куди перенести центр провінції. І для цього аргентинський уряд вирішив побудувати Ла-Плату.
Почнемо наше знайомство з Ла-Платою з площі Морено — центральної площі міста. Тут знаходиться кафедральний собор, який є одним з найбільших готичних соборів Південної Америки:
Пам’ятник Еві Перон:
Будівля міської ради. На жаль, більш-менш хороше фото цієї будівлі вдалося зробити тільки з дрона, оскільки перед нею монтували сцену і зробити вдалий кадр з телефона було просто нереально:
А ось так з дрона виглядає собор:
З дрона добре видно зображення на самій площі:
Фолклендські (Мальвінські) острови тут також не забули намалювати:
Ще фото з дрона:
А це будівля міськради ззаду (на попередній світлині її теж видно):
Коледж:
Законодавчі збори провінції Буенос-Айрес:
Будинок уряду провінції:
Центр культури:
Базиліка святого Понтіяна:
Міністерство безпеки провінції Буенос-Айрес:
Університет:
Залізничний вокзал:
Загалом Ла-Плата виглядає скромніше, ніж Буенос-Айрес, але вона й не намагається з ним конкурувати. Та й порівнювати ці міста між собою, як на мене, не дуже доречно, оскільки вони розвивалися зовсім по-різному. Буенос-Айрес розвивався без чіткого плану “на ходу”. Натомість в Ла-Платі все було визначено заздалегідь на етапі проектування міста.
На мою думку, ми дуже вдало спланували наш міні-тур Південною Америкою, оскільки кожна наступна країна справляла сильніше враження. І Аргентина тут просто на висоті! Чесно кажучи, серед трьох країн, де ми побували (Чилі, Уругвай та Аргентина), Аргентина мене найбільше цікавила і повністю виправдала мої очікування. Так, Аргентина досить велика, ми побачили зовсім малу її частину, але чого вартий один лише Буенос-Айрес!
Коли я писав про Уругвай, я казав, що мене не покидало враження, ніби я десь в Європі. Прогулюючись вулицями аргентинських міст, я не міг зрозуміти, що ж вона мені концептуально нагадує, бо місцями бачиш європейську архітектуру з іспанськими мотивами, місцями — висотні хмарочоси, що асоціюються з арабськими країнами Перської затоки, а місцями — натяки на старі американські хмарочоси 1930-х років. І якщо в Уругваї населення більше, ніж на 90%, складається з представників європейської раси, то в Аргентині воно вже більш змішане, хоча на відміну від Чилі, чистокровні європейці тут все ж переважають.
Коли я їхав в аеропорт, часом складалося враження, що Аргентина не хоче мене відпускати. Кілька разів ми потрапляли в затори. А в один момент таксист взагалі втратив страх — ми виїжджали на платну дорогу і він, щоб не платити, вирішив проскочити слідом за машиною, яка їхала перед нами. І тут, коли ми намагаємось проскочити, шлагбаум закривають і він бахнув прямо по даху автівки. Водій рвонув, я озираюсь назад і бачу, що шлагбаум зламаний. Я думаю: “ну все, не дай Боже, зараз на нами почне гнатися поліція, зупинить, і в мене будуть усі шанси запізнитися на літак”. На щастя, обійшлося.
З Буенос-Айреса я летів прямим рейсом до Барселони, а в Барселоні вже пересідав на інший літак до Кракова. До тієї самої Барселони, де цього літа бував як турист. От хто б міг подумати, що через кілька місяців після мого візиту до Іспанії я поїду знайомитися з її колишніми колоніями по той бік Атлантики? Я у фотозвіті про Іспанію ще писав, що Іспанія — моє головне відкриття цього року, але я тоді ще не знав, що невдовзі поїду до Південної Америки, яка повністю перекриє це враження, і що саме вона стане моєю головною поїздкою 2025-го. Колись я обов’язково повернуся в цю частину світу, адже є ще Болівія, Перу, Еквадор, і, звісно ж, Бразилія (куди ж без неї?).
До речі, щодо мого повернення до Кракова з Барселони — тут не обійшлося без пригод. Я брав квитки за два місяці через Kiwi і мав летіти з Барселони рейсом від WizzAir. Через кілька тижнів приходить інформація, що мій рейс від WizzAir переноситься на один день вперед, тобто на той день, коли я вилітав з Буенос-Айреса. Але я, замовляючи квитки через Kiwi, увімкнув за додаткову плату опцію захисту від змін в пересадках, тож мені повернули частину грошей за той квиток, і я придбав квиток на рейс від Ryanair, що відправлявся трохи пізніше. І от, чекаю я посадки, і тут мене просять перевірити мою валізу на предмет того, чи відповідає вона вимогам щодо ручної поклажі. Виявилося, що не зовсім. Через це мені довелося здавати її в багаж і доплачувати 70 євро. І це при тому, що коли півтора тижні тому я летів в Сантьяго через Дублін та Стамбул, я летів до Дубліна з тією самою валізою, і також рейсом від Ryanair, і жодних претензій не було! Але я був надто втомлений, щоб обурюватися, оскільки під час перельоту до Барселони майже не спав, тож мені просто хотілося якнайшвидше долетіти додому і виспатися. Та навіть втома і малі неприємності не зможуть затьмарити враження від цієї подорожі, які, напевно, ще довго не відпускатимуть.
