Туреччина, яку ви не знаєте: частина 1 (жовтень 2021)

В середині жовтня я з’їздив в Туреччину і це був вже другий мій візит в цю країну. Взагалі, Туреччина є настільки популярним напрямком, особливо в наших туристів, що в наш час нечасто можна зустріти людину, яка ще жодного разу там не була. Я вперше побував в Туреччині ще у 2003 році, в Стамбулі. Але тут мова піде не про Стамбул, не про Анталію, не про Ізмир і навіть не про Анкару. Цього разу я побував на самому сході Туреччини, на території, яка колись належала Вірменії, де колись існувала держава Урарту, і яка сьогодні неофіційно зветься Турецьким Курдистаном. Одним словом, це не надто туристичні місця, в яких ви швидше за все ніколи не були, і де ще поки що не чули про Наташ 😊, і куди ви напевно ніколи не поїдете. Хоча, можливо після ознайомлення з даним фотозвітом і задумаєтесь. Можливо багатьох з вас насторожить те, що в цих місцях компактно проживають курди. Вважається, що народ там неспокійний, через що в тих краях розташовано багато військових частин. Але по факту ніякої напруженості там абсолютно не відчувається.

Що ми взагалі знаємо про курдів? Насьогодні це один з найбільш багаточисельних народів, який не має своєї національної держави. Більшість із них проживає на території Туреччини, Іраку, Ірану та Сирії. Вже довгий час вони намагаються отримати незалежність, але безуспішно. Вони неодноразово зазнавали гонінь та репресій. В Туреччині курдів тривалий час взагалі не визнавали окремим народом і називали їх гірськими турками. Заборонялося використання курдської мови, у зв’язку з чим в наш час приблизно 25% турецьких курдів не знають своєї мови. І навіть сьогодні її використання не надто вітається. Щоб ви розуміли, в містах з переважно курдським населенням, де я бував, я майже не бачив вивісок курдською мовою, за винятком деяких історичних будівель. Якщо в Іраку курди змогли добитися широкої автономії, то в Туреччині вони досі зазнають утисків. І, здавалось би, Туреччина — одна з найбільш прогресивних країн мусульманського світу, є членом НАТО а також кандидатом на членство в Євросоюзі, і там таке відбувається. І проблема навіть не в цьому, а в тому, що світове співтовариство не намагається нічого з цим робити. Але сьогодні говоритимемо не про це.

Локацій та фото буде досить багато, тому я вирішив розбити фотозвіт з цієї подорожі на дві частини.

Ван

Місто Ван розташоване на східному узбережжі однойменного озера. Населення — приблизно 350 тисяч жителів, переважно курди. В місті є невеликий аеропорт, який приймає регулярні рейси з Анкари та Стамбула.

Місто виглядає досить сучасно:

На околиці міста є фортеця, з якої видно Ван з висоти:

Старий будинок біля підніжжя фортеці:

Стара мечеть на околиці Вана:

Ворота з іншої сторони фортеці:

Одним із символів міста є ванські коти — порода, яка водиться у цьому місті і названа на його честь. Характеризується білою шерстю середньої довжини і часто різнокольоровими очима, коли одне — жовтого кольору, друге — блакитного. В Вані є дослідницький центр, де розводять цю породу:

Острів Ахтамар

Немало цікавого є і трохи за межами Вана, наприклад, острів Ахтамар, розташований посеред Ванського озера, на якому чудово зберегался старовинна вірменська церква:

Чавуштепе

Неподалік від Вана є селище Чавуштепе, де знаходяться руїни однойменної фортеці часів держави Урарту:

Гюзельсу

Гюзельсу — ще одне курдське селище неподалік від Вана. Тут знаходиться замок Хошап:

Мурадіє

Мурадіє — невелике місто в провінції Ван, відоме своїми водоспадами:

Догубаязит

Догубаязит — місто з населенням 56 тисяч жителів, розташоване неподалік від кордону з Іраном:

Звідси видно гору Арарат:

Тут є парк імені Ердогана:

Тут можна придбати величезну капусту:

Але головна пам’ятка міста — це палац Іцхака Паші:

Палац знаходиться трохи за межами міста, але це єдине, заради чого сюди варто їхати. В самому Догубаязиті особливо нема що робити.

І в якості бонуса — доугбаязитський кіт 😸:

Ані

Ані — зруйноване середньовічне вірменське місто-фортеця, яке сьогодні розташоване в Туреччині впритул до кордону з Вірменією, на березі ріки Ахурян. Давня столиця Вірменії, заснована королем Ашотом III:

Прикордонний стовп. На тому березі — територія Вірменії:

Загалом, це навіть не Помпеї. Територія величезна, але на ній мало що збереглося. А те, що збереглося, перебуває в аварійному стані і лише в останні роки турецька влада взялася за ремонт усього цього добра.

Карс

Карс — адміністративний центр однойменної провінції, в минулому також вірменське місто. Кому воно тільки не належало… З 1878-го по 1917-й Карс перебував у складі Російської імперії. В цей період основну частину його населення складали вірмени, росіяни та українці. В 1918-му він знову відійшов до Османської імперії, але вже через рік став частиною Вірменії, хоча й ненадовго. В 1921 році було підписано Карську мирну угоду, яка змусила Вірменію, а також Грузію, відмовитися від частини своїх історичних земель, і місто знову стало частиною Туреччини. Частина вірменів втекли з міста, а хто не втік — стали жертвою геноциду. Втім, з 1915 року вірменське населення вирізали не лише в Карсі. Окрім знищення самих вірменів знищувалася також їхня культурна спадщина. Саме з цієї причини стародавнє місто Ані, про яке мова йшла вище, дійшло до наших часів в такому занедбаному стані. Турецька влада відмовляється визнавати факт геноциду, через що стосунки між Туреччиною та Вірменією до сьогодні залишаються напруженими. І хоча Туреччина була однією з перших країн, яка в 1991 році визнала незалежність Вірменії, дипломатичні відносини до цього часу не встановлені, кордон повністю закритий, транспортне сполучення лише авіаційне.

Насьогодні в Туреччині проживає близько 90 тисяч вірменів, переважно в Стамбулі. І, як не дивно, їхні права в цій країні сьогодні реалізовані краще, ніж в курдів, які для турків все ж таки є братами по вірі.

Але повернемося до Карса.

В невеликому парку розташована колишня церква Олександра Невського, перетворена в мечеть:

Бюсти турецьких керманичів:

Ну як же обійтися без пам’ятника головному турку усіх часів і народів — Ататюрку?

Поміж двох мечетей — стара вірменська церква:

На пагорбі — фортеця:

Хіба можна не піднятися на неї, щоб подивитися на місто зверху?

Тут багато будівель з темно-сірого каменю:

А ось зразок архітектурної спадщини часів Російської імперії:

І це, напевно, також побудовано росіянами:

Кафе, назване на честь Достоєвського:

Сучасна (і не дуже) архітектура Карса:

Чоловік пасе гусей прямо на дорозі:

Якась дивна скульптура:

В Карсі діє Кавказький університет:

Дещо нестандартне місто, як для Туреччини. Коли я гуляв по Карсу, у мене складалося враження, ніби я перебував десь у східній Європі, але ніяк не в Азії. Вірменсько-російський вплив в недалекому минулому не пройшов дарма.

Продовження тут: