От я і досягнув чергової ювілейної цифри — нарешті кількість відвіданих мною країн досягла позначки 30. Після того, як я побував в Ліхтенштейні, який став 29-ю країною, мені аж самому стало цікаво, яка країна стане 30-ю. На той момент у мене ще не було конкретних планів щодо подальших подорожей, але я не думав, що ювілейною країною стане саме Косово.
Щоправда, після того, як я тут побував, я почав ставити собі питання: як мені тепер рахувати кількість відвіданих країн? З одного боку Україна не визнає незалежності Косово, а отже для мене, як для громадянина України, по ідеї такої країни теж не повинно існувати. До того ж, я не рахував окремою державою Північний Кіпр (Турецьку Республіку Північного Кіпру). Але тут дещо інша ситуація — Північний Кіпр ніхто не визнав, окрім Туреччини, в той час як Косово визнали половина країн світу, в тому числі й такі впливові держави, як США, Канада, Велика Британія, Австралія, Ізраїль, Японія, Південна Корея, а також абсолютна більшість країн Євросоюзу, і з цим не можна не рахуватися. З огляду на це називати Косово невизнаною державою якось язик не повертається, правильніше буде називати її частково визнаною.
Візова політика в Косово досить проста — для громадян тих країн, які не визнали незалежність Косово, діє візовий режим. Національну візу можна оформити в консульстві в Туреччині, Албанії, Північній Македонії або іншій країні, де є дипломатичні установи Косово. Також можна в’їжджати з багаторазовою шенгенською візою. Оскільки Україна не визнала Косово, нашим громадянам донедавна для відвідування цієї частково визнаної держави також потрібна була віза, але після початку повномасштабної війни в 2022-му році косовська влада вирішила зробити виняток у своїй візовій політиці й тимчасово скасувала візи для українців. Однак балканський пофігізм і роздовбайство ніхто не скасовував, тому без пригод тут у мене не обійшлось. Пригоди почалися ще в Стамбулі, звідки у мене був переліт до Приштини. По дорозі в аеропорт я потрапив в затор, і коли ми нарешті його проїхали, таксист гнався немов навіжений (я всю дорогу боявся, аби він нікого ззаду не бахнув). На щастя, ми нормально доїхали, за що таксисту окрема подяка, до вильоту залишалась година. Враховуючи те, що я вже зареєструвався на рейс через інтернет, часу мало б бути більше, ніж достатньо. Але тут виникла інша проблема — черга на перевірку безпеки повільно рухалась. Коли я її таки пройшов, до вильоту залишалось десь 15 хвилин, на табло навпроти мого рейсу вже червоним кольором світиться надпис “Last Call”. Мені потрібен був вихід B16, до якого ще треба було дійти. Орієнтуючись по вказівниках біжу до свого виходу, вже починаю нервувати. Але, дякувати Богу, я встиг за кілька хвилин до закінчення посадки. І ось я сиджу в літаку, абсолютно впевнений, що усі проблеми позаду. Я тоді ще не знав, що найбільші пригоди у мене ще попереду 😊. Долітаємо до Приштини, я виходжу з літака та прямую на паспортний контроль. Прикордонник поставив кілька базових питань і тут запитує, чи є в мене шенгенська або національна косовська віза. Я йому відповідаю, що громадянам України віза тепер не потрібна. А прикордонник по ходу був не в курсі, хоча з моменту скасування візового режиму вже рік пройшов. Він покликав свого колегу, вони перекинулись кількома словами, після чого мене повели до кабінету поліції в аеропорту. Там зібралося ще кілька людей, мені дали анкету, дуже схожу на візову, попросили її заповнити, а самі пішли чи то на консиліум, чи то телефонувати керівництву, щоб вирішити, що зі мною робити. Закінчив заповнювати анкету, через декілька секунд в кабінет заходить жінка, забирає анкету і віддає мені мій паспорт зі словами: “Welcome To Kosovo!”. Одним словом, було “весело”, але на щастя, все розрулилось. (Я тут подумав, що на цю тему можна було б зняти непоганий фільм в жанрі трагікомедія 😆). До речі, коли я вилітав з Косова, прикордонник також шукав у мене візу, і знайшовши американську, відсканував її, хоча американська не дає права на в’їзд до цієї країни.
Ну все, на щастя, мене не депортували, я в Косово. Щоправда, неприємні моменти на цьому не закінчились. Наступною проблемою виявився роумінг. Оскільки Україна не визнає Косово, в наших операторів тут немає роумінг-партнерів. Служба підтримки “Київстару” запевняла мене, що роумінг в Косово буде працювати, але в обмеженому режимі — можна буде тільки приймати вхідні дзвінки та SMS-повідомлення. А по факту я не зміг зареєструватися в мережі жодного місцевого оператора (їх в Косово лише два). На щастя, в мене також є SIM-картка Lifecell, хоча з нею також не все слава Богу. Не дивлячись на те, що Lifecell заявляє на офіційному сайті, що в Косово роумінг працює як на вхідні, так і вихідні дзвінки та SMS (але без інтернету), я не міг ані телефонувати, ані приймати дзвінки, а от надсилати та приймати SMS — без проблем. Щоправда, коштують вони там недешево — 35 грн за повідомлення, але це краще, ніж нічого. Тому якщо хочете бути постійно на зв’язку в Косово — купуйте SIM-карту місцевого оператора, інакше зі зв’язку у вас буде лише Wi-Fi в готелі та ресторанах. Або ж, якщо ви абонент Lifecell, згадуйте, як користуватися класичними SMS-повідомленнями 😊.
Чи безпечно взагалі зараз в Косово? Ну звичайно ж так, інакше я б туди точно не поїхав 😊. Війна там давно закінчилася. Головне — не загубити випадково там документи, інакше вас звідти буде дуже непросто витягнути, адже наших дипломатичних установ зі зрозумілих причин в цій країні немає.
Історія Косово досить заплутана та неоднозначна. Я і сам до цього часу не можу до кінця розібратися, хто винен у косовському конфлікті та який народ має більше прав на цю територію — серби чи албанці. Як я писав у своєму фотозвіті про Північну Македонію, Балкани — то настільки складна тема, що тут в будь-якого історика може поїхати дах. Для сербів Косово — це свята тема, оскільки тут формувався один із центрів їхньої державності. Але і в албанців є вагомі аргументи, які дають їм підстави претендувати на цю територію, адже задовго до того, як слов’яни прийшли на Балкани, на території сучасного Косово проживали дарданці — народ, який, згідно з позицією багатьох істориків, має іллірійське походження і вважається предками сучасних албанців.
В 14-му столітті відбулася одна з найвідоміших подій в історії Косово — битва на Косовому полі, в якій сербські війська були розбиті Османською імперією. Турки почали витісняти сербів із Косова, заселяючи цю територію ісламізованими албанцями.
Після Першої світової війни Косово увійшло до складу Королівства Сербів, Хорватів та Словенців, яке згодом було перейменоване на Королівство Югославія. Королівство взяло курс на сербізацію Косово, намагаючись усіма можливими способами виселити звідти албанців, зокрема заохочуючи їх переселятися до Туреччини. В 1938 році між Югославією та Туреччиною навіть була підписана угода про переселення мусульманських сімей з півдня Сербії до Туреччини, до того ж Югославія зобов’язалася кожній сім’ї платити за такий переїзд. Але ця угода так і не була ратифікована Туреччиною, а невдовзі ще й почалася Друга світова війна, і всім стало не до того.
Албанія під час Другої світової війни стала італійським протекторатом. Італійці не лише не протидіяли албанському націоналізму, а й в деякому сенсі навіть заохочували його, дозволивши Албанії анексувати Косово. Після цього там почалися етнічні чистки вже проти сербів, більшість з яких змушені були тікати, а ті, хто не втекли, були вбиті. Але в 1944 році Югославія повернула контроль над Косово та надала йому автономний статус у складі Сербії.
Після Другої світової війни Королівство Югославія перетворилося на Соціалістичну Федеративну Республіку Югославія, яку очолив Йосип Броз Тіто. На відміну від королівської влади, яка проводила політику сербізації Косово, Тіто навпаки вирішив взяти курс на його албанізацію. Під час відвоювання Косово югославська армія зустріла шалений опір місцевих албанців, які були зовсім не раді знову стати частиною Югославії. Аби продемонструвати лояльність до албанців, Тіто усіляко перешкоджав поверненню сербських біженців в Косово, при цьому заохочуючи переселення туди албанців з Албанії. А охочих переселитися з Албанії було достатньо, оскільки в Югославії був вищий рівень життя та значно більше свобод. Більш того, він сподівався, що Албанія виявить бажання увійти до складу Югославії, і готовий був після цього віддати їй Косово. Але цього не сталося, Албанія вирішила іти своїм шляхом, залишившись незалежною державою. Тіто навіть не підозрював, яку бомбу уповільненої дії він закладає своїм заграванням з албанцями. Може й підозрював, але будучи етнічним хорватом, він не надто переймався національними почуттями сербів.
Не дивлячись на намагання Тіто знайти спільну мову з албанцями, останні продовжували залишатися невдоволеними. Час від часу вони влаштовували демонстрації, вимагаючи виділити Косово в окрему республіку, але ці демонстрації жорстоко придушувалися поліцією. Втім немало косовських сербів та чорногорців під тиском албанців змушені були переїжджати в інші регіони Сербії.
В 1974 році була прийнята нова конституція, згідно з якою автономні краї Косово та Воєводина отримали ширші повноваження. Залишаючись формально частиною Сербії, вони тепер мали майже ті ж самі права, як і будь-яка югославська республіка. Наприклад, вони могли накладати вето на будь-яке рішення Сербії, натомість Сербія не могла впливати на рішення своїх автономних країв. Однак першочергова мета такого кроку полягала зовсім не в тому, щоб задобрити албанців, Тіто намагався таким чином стримувати сербський націоналізм. Тим часом напруженість між косовськими сербами та албанцями лише зростала. Значних обертів ця напруженість набрала в 1988 році, коли в Сербії до влади прийшов націоналіст Слободан Мілошевич. На той час Югославія вже починала тріщати по швах. Після смерті Тіто у 1980 ненависть між народами, що населяли Югославію, почала все більше вилазити назовні, вже не було кому її стримувати. Прихід до влади Мілошевича лише прискорив ті процеси, які напевно вже були неминучі. Так, з його подачі у 1989 році були суттєво урізані права автономних країв. Автономія в Косово була фактично ліквідована. Сербська влада розпустила косовський парламент, албанців почали масово звільняти з державних структур та підприємств лише через їхнє етнічне походження, було припинено державне телерадіомовлення албанською мовою, а також заборонено викладання албанською в деяких закладах освіти. Це в свою чергу призвело до ще більшого загострення ситуації. В цей час на політичну сцену виходить Ібрагім Ругова, якого прозвали “балканським Ганді” за його політику ненасильницького спротиву, яка полягала в тому, щоб жити так, ніби югославської влади не існує. Він разом з іншими дисидентами створив підпільний паралельний уряд, а також паралельну систему надання освітніх та медичних послуг албанському населенню. Така собі держава в державі. До цих паралельних закладів освіти та медицини, які функціонували підпільно або напівпідпільно, з задоволенням йшли працювати албанці, які були звільнені після скасування автономії в Косово. Крім того, косовські албанці почали бойкотувати будь-які югославські та сербські вибори, натомість у 1992 році вони таємно провели несанкціонований референдум про незалежність та вибори президента, на яких переміг Ібрагім Ругова. Однак усі ці нелегітимні вибори та референдуми на той час не мали суттєвих наслідків, оскільки до 1999 року Югославія, у складі якої на той момент окрім Сербії залишилася лише Чорногорія, продовжувала зберігати контроль над Косово.
Втім ненасильницькі методи Ібрагіма Ругови далеко не всіх влаштовували, у зв’язку з чим в середині 90-х радикально налаштовані албанці почали створювати збройні формування, які були об’єднані в так звану Армію визволення Косова (АВК). У 1996 році вона перейшла до активних дій, здійснюючи напади на поліцію, чиновників та простих людей, лояльних до югославської влади. Спочатку бойовикам АВК протистояла лише югославська поліція, але в 1998-му до неї приєдналася регулярна армія. Війна супроводжувалася масовими вбивствами, гвалтуваннями та етнічними чистками з обох сторін. В 1999-му в конфлікт втручаються війська НАТО, які почали наносити авіаудари по військових та стратегічних об’єктах по всій території Югославії. В кінцевому підсумку Мілошевич змушений був погодитися на виведення військ та поліції з Косово та перехід краю під управління ООН.
Можна багато сперечатися на тему того, наскільки справедливим було бомбардування Югославії з боку НАТО, але в тому, що колективний захід в 1999-му опинився не на боці сербів, на мій погляд, винен в першу чергу Слободан Мілошевич. Розв’язавши на початку 90-х криваві війни проти Хорватії та Боснії і Герцеговини, він по суті вистрілив собі в ногу. Адже якщо, на його думку, Сербія мала право застосовувати силу проти сусідніх країн, щоб відібрати в них території з переважно сербським населенням, яке в своїй більшості бажало залишитися у складі Югославії, то чому не можна аналогічним чином відібрати в Сербії території, де проживають переважно албанці, які не хочуть із Сербією мати нічого спільного? Одним словом, його агресивна політика в кінцевому підсумку обернулася проти нього ж самого. Однак варто зазначити, що на той час питання щодо відокремлення Косово від Сербії ніхто не ставив. Після переходу під контроль ООН міжнародна спільнота продовжувала визнавати край частиною Сербії, але фактично офіційний Белград ситуацію на цій території вже не контролював і не мав жодного впливу на процеси, які там відбувалися.
Планувалося, що з часом Косово буде повернене під контроль Сербії на правах широкої автономії, однак більшість населення підтримувало ідею незалежності. І в лютому 2008 року парламент Косово таки проголосив незалежність, поставивши жирну крапку в історії розпаду Югославії. Новостворену державу визнали 116 країн світу, однак 19 із них згодом відкликали визнання. Україна не визнала Косово, але в останні роки робить невеликі кроки назустріч цій частково визнаній державі. Наприклад, у 2020 році наша держава визнала косовські паспорти. Також з 2022 року питання визнання республіки Косово активно просуває депутат Верховної Ради Олексій Гончаренко. В жовтні минулого року він навіть став першим українським політиком, який виступив в косовському парламенті. А в цьому році Володимир Зеленський на полях саміту Європейської політичної спільноти, який проходив в Іспанії, зустрівся з президенткою Косово Вйосою Османі.
Цікаво, що серед колишніх югославських республік Косово визнали майже всі, окрім, звісно ж, Сербії, та Боснії і Герцеговини, хоча в останній певні політичні сили намагаються педалювати це питання. Що стосується решти європейських країн, то Косово також відмовилися визнавати Іспанія, Словаччина, Румунія, Греція, Кіпр, Молдова та Білорусь.
Можна по-різному ставитися до проголошення незалежності Косово, але подобається нам це чи ні, навряд чи воно в осяжній перспективі знову стане частиною Сербії. По-перше, як я вище писав, його визнали багато впливових держав. По-друге, там залишилося дуже мало сербського населення. І як би болісно серби не сприймали втрату Косово, їм не надто хочеться разом з територією отримати 2 мільйони абсолютно нелояльних албанців.
Не дивлячись на те, що ситуація в Косово наразі виглядає спокійною, стосунки між албанською та небагаточисельною сербською громадами залишаються напруженими, хоча косовська влада намагається робити певні кроки щодо пошуку порозуміння із сербами. Наприклад, албанцям та сербам дали рівні права, сербську мову зробили другою державною, а усім сербським біженцям дозволили повернутися. Проте особливого ефекту подібні заходи не дають. По-перше, не дивлячись на декларативну рівноправність, Косово більше схоже на просто ще одну албанську державу, в якій серби зовсім не бажають жити. По-друге, сербським біженцям особливо немає куди повертатись, оскільки їхні будинки або зруйновані війною, або в кращому випадку розграбовані мародерами. А по-третє, на них там ніхто не чекає. Про косовських сербів ми ще поговоримо трохи згодом.
В якості офіційної грошової одиниці в Косово використовується євро. Однак країна використовує євро неофіційно, тобто без угоди з Європейським центральним банком (як і Чорногорія), а отже не має права карбувати власні євро-монети. В грошовій політиці цієї частково визнаної держави простежується багато паралелей із Чорногорією. В 1999 році, після переходу Косово під управління ООН, тут, так само як і в Чорногорії (попри те, що остання все ще підпорядковувалася Белграду), почали поступово відмовлятися від югославського динару, який сильно знецінився після війн в Хорватії та Боснії і Герцеговині, і переходити на німецьку марку. Щоправда, на відміну від Чорногорії в Косово окрім німецьких марок також приймали до оплати албанські леки, американські долари та швейцарські франки. Ну а в 2002 році у зв’язку з відмовою Німеччини від марки на користь євро Косово нічого не залишалося, як теж впровадити євро.
В мене були певні побоювання, що наші банки можуть відхиляти безготівкові платежі на території Косово у зв’язку з невизнанням його Україною, але на щастя з цим все було гаразд. Я без проблем розраховувався карткою в магазинах та ресторанах, а також міг знімати готівку в банкоматах місцевих банків.
Так, щось я надто глибоко поліз в історичні нетрі, пора вже починати власне фотозвіт.
Приштина
Моє знайомство з Косово розпочалося з Приштини — столиці та найбільшого міста країни. В югославські часи в різні періоди населення міста складало від 50 до 150 тисяч жителів. Зараз тут проживає 218 тисяч людей. До 1999 року в Приштині проживало близько 40 тисяч сербів, які під час війни змушені були тікати. Наразі їх тут залишилось лише кілька сотень.
Ось так виглядало місто з вікна мого готелю:
Але перейдемо у центр.
Косовський парламент:
Банер біля будівлі парламенту розповідає нам про те, що 27-28 березня 1989-го сербська армія і поліція вбила 25 мучеників та поранила 603 албанця. 1200 демонстрантів було ув’язнено у сербському місті Лесковац:
Висотна будівля за парламентом — будинок уряду:
Ці державні установи розташовані біля площі, названої на честь албанського національного героя Скандербега. Звісно ж йому тут поставили пам’ятник:
Неподалік від парламенту також стоїть пам’ятник Ібрагіму Ругові, який для косовських албанців є батьком нації (майже як в нас Бандера 😊). Це, до речі, не єдиний пам’ятник йому в столиці:
Інсталяція у вигляді деталі від конструктора Lego:
Театр:
Магазин одягу United Colors of Benetton — один з небагатьох прикладів старої європейської архітектури:
За фонтаном іде пішохідний бульвар матері Терези:
На будівлях цієї (і не тільки) вулиці розвішують фото політичних та військових діячів республіки Косово. Ось, наприклад, Хашим Тачі — колишній президент та один із політичних командирів Армії визволення Косова:
А це Кадрі Веселі — колишній голова косовського парламенту:
А тут вони вдвох:
Звичайно ж, не обійшлося й без батька нації:
На бульварі матері Терези не обійшлося без пам’ятника їй. Як я писав у фотозвіті про Північну Македонію, мати Тереза народилася в Скоп’є, але була етнічною албанкою, а тому її дуже шанують албанці по всьому світу, незалежно від віросповідання:
Пам’ятник полеглим миротворцям KFOR:
Скульптура у вигляді книги на головному мозку:
Не знаю, що це за пам’ятник, але нехай буде:
Десь тут бульвар матері Терези переходить у невелику площу, на якій стоїть пам’ятник Захіру Паязіті — одному із засновників Армії визволення Косова та першому її командиру, який загинув у боротьбі проти сербських підрозділів у 1997-му:
Справа від пам’ятника — Grand Hotel, на якому розвішано великий банер на підтримку України:
Місцеві жителі дуже прихильно ставляться до українців. Коли дізнаються, що ви з України, вас готові ледве не на руках носити. Косовські албанці, які самі не так давно пережили геноцид та етнічні чистки з боку сербів, розуміють нас, як ніхто інший на Балканах.
А ось це, напевно, найвідоміше місце в Приштині, однак тут деякі букви переставили місцями. Ця типографічна скульптура була відкрита в 2008-му році в день проголошення незалежності, спочатку там було слово “Newborn” (“Новонароджений”). Кожного року його по-різному розмальовують, наприклад, на п’яту річницю незалежності Косово його розмалювали прапорами країн, які його визнали. А в 2023-му шляхом перестановки літер надпис змінили на “No New BR”, де BR розшифровується, як “broken republic”, тобто “Не треба ще однієї зламаної республіки”. Автор скульптури у соціальних мережах, опублікувавши фото з оновленим надписом, позначив хеш-тегами Косово та Україну. Як пише видання “Prishtina Insight”, у словах “No New Broken Republic” міститься два меседжі. Перший — не допустити розколу в республіці Косово, на яку останнім часом здійснюється великий міжнародний тиск щодо створення так званої Асоціації сербських муніципалітетів. Другий — не дати зламати Україну, яка вже рік протистоїть російській агресії:
Позаду — будинок юності та спорту:
Навпроти пам’ятника “Newborn” через дорогу знаходиться монумент героїням, який представляє собою об’ємний жіночий портрет з 20 145 медалей, які символічно вшановують внесок кожної албанської жінки, зроблений в часи війни в Косово 1998-1999 років. Крім того, цей монумент є нагадуванням про те, що під час тієї війни близько 20 000 албанських жінок зазнали сексуального насильства з боку сербських військових:
Центральний банк:
Обсерваторія:
Національна бібліотека — найбільш незвична будівля Приштини:
Поруч з бібліотекою — недобудований православний Собор Христа Спасителя, будівництво якого розпочалося ще на початку 90-х, однак через війну він так і не був добудований, і схоже, що вже й не буде:
Інсталяція із супутникових антен, також поруч з бібліотекою:
Католицька церква матері Терези, одна із веж якої ще на стадії будування (але тут хоча б робота іде):
І саме перед цією церквою стоїть ще один пам’ятник Ібрагіму Ругові. Досить дивно, як на мене, оскільки він був мусульманином. Чому тоді цей пам’ятник встановили перед католицькою церквою — залишається лише здогадуватись. Щоправда, свого часу ходили чутки, що незадовго до своєї смерті Ругова прийняв християнство, однак його родичі це не підтверджують:
Якщо Ібрагім Ругова для косовців — це батько нації, то Білл Клінтон — це, можна сказати, батько їхньої державності, а також людина, яка зіграла головну роль в тому, щоб врятувати їх від агресії Слободана Мілошевича. В зв’язку з цим йому в Приштині в 2009 році встановили прижиттєвий пам’ятник. На церемонії відкриття пам’ятника був присутній і сам Клінтон:
До речі, вулиця, на якій знаходиться пам’ятник Клінтону, також носить його ім’я. А на першому поверсі одного з будинків, розташованого поруч з пам’ятником, є магазин жіночого одягу, названий на честь дружини Клінтона:
Неподалік є пам’ятник ще одному американському політику — Роберту Доулу:
29 серпня 2020-го року біля Гранд Готелю також встановили пам’ятну табличку на згадку про те, як в цей день 30 років тому (у 1990-му) американська делегація на чолі з Доулем вперше відвідала Косово. Візит був організований з метою фіксування доказів щодо масових порушень прав людини, які розпочалися після скасування Мілошевичем автономного статусу Косово та впровадження дискримінаційної політики щодо албанського населення:
А ще тут є пам’ятник Мадлен Олбрайт:
В Приштині навіть є зменшена копія Статуї Свободи на одній із будівель:
Америку тут дуже люблять, бачучи в ній свого ключового союзника, захисника та рятівника. Американські прапори майже всюди. Навряд чи в Європі знайдеться ще якась країна, де їх так багато.
А ще тут дуже люблять розвішувати албанські прапори, щоб підкреслити свою національну ідентичність:
Вежа теплоцентралі:
Монумент братства та єдності на площі, яка колись носила таку ж назву, а зараз перейменована на честь Адема Яшарі — одного з командирів Армії визволення Косова:
Пам’ятний знак на честь жертв теракту 11 вересня 2001-го:
Пам’ятник жертвам голокосту:
Мозаїка біля відділення поліції:
Активно будуються нові житлові квартали з висотними будинками:
Десь на околиці міста будують хмарочос:
Не знаю, що це, але схоже на осучаснену будівлю югославських часів:
Бізнес-центр:
Пам’ятна дошка на честь загиблих британських миротворців KFOR:
Пам’ятник зниклим безвісти під час війни:
Мечеть Мурата I:
Мечеть Яшара-паші:
Велика мечеть:
Мечеті будуються та реставруються на інвестиції з Туреччини та арабських країн. Як на мене, велика кількість мечетей якось не надто вписується в загальну картину цієї абсолютно світської країни. В усякому разі, я не помічав, щоб місцеві жителі проявляли великий інтерес до своєї релігії, не кажучи вже про те, що тут вкрай рідко можна зустріти дівчину в хіджабі (і то не факт, що вона не виявиться іноземною туристкою з іншої мусульманської країни). Я вже писав у своїх фотозвітах про Албанію, що албанці стали мусульманами внаслідок історичної випадковості, а тому до релігії вони досить спокійно ставляться. В самій Албанії 40% населення до цього часу сповідують християнство.
Годинникова вежа — одна з головних пам’яток османських часів:
Пам’ятна табличка на честь загиблих бійців Армії визволення Косова:
Помітив цікаву деталь в косовських пішохідних світлофорах, яку до цього ще ніде не бачив. Усі вони обладнані прожектором, який під час червоного світла відбиває на землю перед пішохідним переходом червоний промінь:
Усі дорожні вказівники дублюються сербською мовою, оскільки вона є другою державною в Косово. Але місцеві жителі демонстративно замальовують фарбою сербські надписи:
Якщо хтось скаже, що Приштина не надто багата на туристичні пам’ятки, то з цим важко буде посперечатися. Усі найцікавіші місця тут можна обійти за один день. Але якщо у вас залишиться вільний час, його можна використати для шопінгу, оскільки в Косово надзвичайно низькі ціни на все, навіть в столиці. Я не відношу себе до шопоголіків, але так сталося, що у мене в Приштині порвались кросівки, а іншого взуття я з собою не взяв. Знайшовши фірмовий магазин одягу та взуття, я придбав нові за сміховинною ціною. Не буду казати, скільки я за них віддав, але можете бути впевнені — в Києві ви такої халяви не знайдете.
Митровиця (Косовська Митровиця)
Другим містом Косово, з яким я ознайомився, була Митровиця, або Косовська Митровиця, як її в сербському контексті офіційно називають, щоб не виникало плутанини з містом Сремська Митровиця, яке знаходиться на півночі Сербії. У 1980 році після смерті Тіто влада Югославії постановила, що у кожній югославській республіці має бути хоча б одне місто, назване на його честь. Так Косовська Митровиця стала називатися Тітова Митровиця. Але вже через 10 років місту повернули попередню назву. Після того, як Косово здобуло незалежність, місто стало називатися просто Митровиця (цікаво, що албанці називають його “Мітровіца”, тобто з наголосом на друге “і”). До речі, в цьому місті народилася чинна президентка Косово Вйоса Османі.
Митровиця давно викликала у мене неабиякий інтерес. Мені хотілося тут не стільки відвідати туристичні об’єкти (яких тут небагато), скільки подивитися, як і чим живе сьогодні це розділене між сербською та албанською громадами місто, де свого часу було пролито багато крові.
Перед тим, як почати фотозвіт, я здійсню ще один невеликий екскурс в історію для того, щоб ви краще розуміли ситуацію, яка тут склалася.
В північній частині Косово є кілька населених сербами районів (позначені помаранчевим кольором). Це чотири муніципалітети — Північна Митровиця, Лепосавич, Звенчан та Зубін Поток, які разом складають регіон, який неофіційно називають Північне Косово:
Ще навіть до війни серби складали більшість населення в цих районах, а після війни їх тут стало ще більше, оскільки внаслідок взаємних етнічних чисток багато сербів з районів, населених переважно албанцями, тікали саме сюди. Коли Косово перейшло під управління ООН в 1999-му, ці райони керувалися окремо від решти території Косово. Неважко здогадатися, що косовські серби не прийняли проголошення незалежності краю та не визнають владу в Приштині, але для них за великим рахунком майже нічого не змінилося, оскільки ці північні райони, де вони компактно проживають, де-факто до цього часу не контролюються урядом в Приштині. Умовний кордон між Північним Косово та основною його територією охороняють миротворці KFOR. В північних районах є муніципальна влада, яка здійснює свою діяльність згідно з сербським законодавством і вважається незаконною урядом Косово, тут використовуються виключно сербські національні символи, в якості грошової одиниці використовується сербський динар, а місцеві мешканці беруть участь в сербських виборах, бойкотуючи косовські. Разом з тим говорити, що Сербія повноцінно контролює ці території, буде некоректно, оскільки там немає ані сербської поліції, ані армії, ані служби безпеки. Більш того, між Північним Косово та Сербією існує кордон, який контролюється косовськими прикордонниками.
Так сталося, що Митровиця опинилася на межі Північного Косова та основної його території, а отже мала змішаний етнічний склад населення. Невелика частина міста розташована на північному березі ріки Ібар, де проживають серби, в той час як албанці проживають в значно більшій південній частині:
Звісно ж, до війни не було такої чіткої сегрегації, невелика частина сербів також проживала і в південній частині міста, так само як і деякі албанці жили на півночі. А оскільки сербам і албанцям ніколи не вдавалося знайти спільну мову, місто завжди було проблемним. Найвищої точки антагонізм досягнув у 1999-му. У відповідь на бомбардування з боку НАТО серби вирішили “відігратися” на мирних албанцях, влаштувавши їм етнічні чистки. Зокрема з Митровиці майже усіх албанців вигнали в Албанію та Македонію, а їхні будинки та магазини спалили. В свою чергу Армія визволення Косова у відповідь на це почала аналогічним чином мститися сербам. В кінцевому підсумку албанці повернулися на південь Митровиці, а майже всі серби, які там проживали, змушені були тікати в північну частину міста, де їх захищав природний кордон у вигляді ріки Ібар. Місто стало остаточно розділеним за етнічним принципом. Але міжетнічні конфлікти на цьому не припинялися. Приводом для ескалації могло стати усе, що завгодно. Варто було комусь поширити чутки, що якийсь серб нацькував собаку на албанських дітей, або що якийсь албанець згвалтував сербську дівчину, і розлючений натовп тут же йшов на протилежний берег Ібару громити усе, що тільки можна, навіть не намагаючись з’ясувати, наскільки ці чутки відповідають дійсності. Через напружену ситуацію міст через Ібар був взятий під контроль миротворців KFOR, але і це не завжди рятувало.
То як же зараз живе Митровиця? Почнемо вивчати місто з його південної частини, де проживають албанці, і яка перебуває під контролем республіки Косово.
Головна туристична пам’ятка південної Митровиці — це центральна мечеть, яка є однією з найбільших в Косово. Побудована на турецькі гроші на тому місці, де раніше стояла зруйнована в часи війни мечеть Іса-бега:
По всій південній частині міста можна зустріти пам’ятники воїнам Армії визволення Косова:
В югославські часи Митровиця була центром гірської промисловості та металургії. На честь цього на одному із кругових перехресть встановили інсталяцію у вигляді маленького вантажного потяга, який везе копалини:
Монумент “Рівність, праця, знання” на площі Адема Яшарі:
Один з небагатьох цікавих будинків в центрі:
На одному із будинків велике фото Іси Болетіні — полководця родом з Митровиці, який брав участь в албанському повстанні проти Османської імперії:
Пішохідна вулиця:
Вулиця виходить до площі Іси Болетіні, де йому встановлено пам’ятник. До речі, пам’ятник цьому персонажу також є в албанському місті Вльора, я у фотозвіті про Албанію ще писав, що це Тарас Шевченко з автоматом (а що, хіба не схожий? 😊):
А хтось може мені пояснити, до чого там внизу під серцями з надписом “Mitrovica” написано: “Sprichst du Deutsch?”? Яке відношення німецька мова має до Митровиці?
І ось ми дійшли до мосту через Ібар, який з’єднує албанську та сербську частини Митровиці. Міст був побудований в 2005-му році французьким контингентом KFOR замість старого мосту. Спочатку його хотіли назвати “Міст Дружби”, але з огляду на те, що дружбою між сербською та албанською громадами тут навіть близько не пахне, це виглядало б надто абсурдно, тому від цієї назви відмовились, а нову не придумали. Міст знаходиться під охороною косовської поліції та італійських карабінерів, які є частиною KFOR. Пройти пішки з однієї частини в іншу можна без проблем, а от жодний транспорт не пропускають (для транспорту є інший міст на околиці Митровиці):
Під час переходу мосту перевірка документів не здійснюється. Тобто фактично кордону як такого немає. Однак мало хто наважується перейти на інший берег. Рідкісні серби час від часу ходять до албанців за покупками, а от щоб албанець перейшов на сербський берег — такого я не бачив. Хоча, албанцям на сербській частині особливо нема що робити. Щоправда, під час загострення напруженості миротворцям KFOR та поліції іноді доводиться стримувати гарячі голови з обидвох боків, щоб не дати їм влаштувати черговий погром на протилежному березі.
В принципі, Ібар в цьому районі досить мілководний, можна запросто перейти:
І ось я в північній частині Митровиці. Ця частина міста сьогодні позиціонується як неофіційна столиця Північного Косова. Перше, що кинулося в очі після переходу мосту — це пам’ятник сербам, що загинули під час косовської війни:
Неподалік від нього — меморіал на честь трьох братів Миличів, які полягли в боях проти Армії визволення Косова:
На пагорбі видніється пам’ятник шахтарям:
Головна пішохідна вулиця північної Митровиці, яка починається неподалік від мосту, вся прикрашена сербськими прапорами:
Та й не лише ця вулиця, сербські прапори тут вішають ледве не на кожному магазині. Їх по всій північній Митровиці стільки, що, напевно, в самій Сербії їх в жодному місті так багато немає:
Таке враження, ніби я дійсно потрапив в Сербію. Тут ходять динари, а не євро, працюють сербські банки, і таблички на державних установах тут також сербські:
Автомобільні номери також сербські:
До речі, якщо автомобілі з косовськими номерами в Північному Косово ще можна зустріти, то автомобіль на сербських номерах з кодом косовського міста на підконтрольну Косово територію не пропустять. Тобто, наприклад, автівка на сербських номерах з кодом BG (Белград) може в’їжджати в Косово, а з кодом KM (Косовська Митровиця) — не може (так само, як в Україну не можуть в’їжджати авто на російських номерах з кодом Криму). Для того, щоб з таким кодом пропустили, доводиться заклеювати на номерах сербську символіку:
Як було зазначено вище, не дивлячись на те, що тут все виглядає так, ніби ви знаходитеся в Сербії, Сербія по факту не контролює цю територію повною мірою, оскільки тут немає і не може бути її силових структур. Водночас тут є підрозділи косовської поліції, тому навіть на вулицях північної частини Митровиці можна побачити косовські поліцейські авто. Тобто виходить, що навколо всюди атрибути сербської державності, а на поліцейських автівках при цьому косовська символіка. Абсурдна ситуація, чи не так? Але є один нюанс — в північних районах Косова в поліції служать місцеві серби. І хоч вони й носять косовську форму, насправді вони, швидше за все, займають інший бік барикад. Одним словом, усе настільки складно, що я й сам не можу до кінця второпати, як же це все працює:
В центрі північної частини Митровиці стоїть пам’ятник князеві Лазарю — сербському правителю, який загинув під час битви з турками на Косовому полі, ставши останнім правителем Сербії до її окупації Османською імперією:
Ліворуч від нього стоїть пам’ятник Григорію Степановичу Щербині — російському дипломату українського походження. В січні 1903-го його відрядили консулом до Митровиці. Оскільки місто вже тоді було гарячею точкою, Щербина розумів, що може звідти вже й не повернутися живим, тому перед відрядженням написав заповіт, в якому просив у випадку загибелі поховати його в рідному Чернігові. Його побоювання таки справдилися — через 2 місяці перебування на посаді він був вбитий албанським фанатиком. Згідно із заповітом його було поховано в рідному місті. В 2007 році в північній частині Митровиці йому було встановлено пам’ятник:
В центрі північної частини Митровиці багато патріотичних муралів з пафосними гаслами на кшталт: “За цю землю варто померти”, “Зради не буде” тощо. І от, що мене дивує: з одного боку серби малюють такі мурали, але водночас готові принижуватися перед ненависними албанцями, заклеюючи національну символіку на автомобільних номерах, щоби ті їх впустили до себе. Парадокс якийсь:
А ось найвідоміший мурал північної Митровиці, який взагалі позбавлений будь-якої логіки. Більш того, тут вважається абсолютно нормальним малювати російські нацистські символи (літеру “Z” на дверях будинку зліва від муралу помітили?). Схоже, що в своїй ірраціональній та фанатичній любові до московитів серби остаточно втратили здатність адекватно сприймати реальність та відрізняти грішне від праведного. Їх абсолютно не цікавить, хто в нашій війні жертва, а хто агресор, хто правий, а хто винен, так само як їм байдуже на трагедії, які сталися в Маріуполі, Бучі та Ірпені. Вони вдавляться, але будуть в усьому підтримувати своїх довбанутих російських “братушок”:
Я завжди знав, що серби в своїй більшості проросійські, але не думав, що все аж настільки запущено. Але залишимо це на їхній совісті. Я свої висновки з того зробив, але про це дещо згодом.
Розуміючи, що я потрапив у тотально вороже середовище, я намагався не привертати до себе особливої уваги, аби уникнути будь-яких контактів з місцевим населенням. На випадок якщо мене хтось таки спитає звідки я, я вирішив, що буду казати, що я з Румунії.
Найвідомішою архітектурною пам’яткою північної частини Митровиці є церква святого Дмитра Солунського, побудована у 2005 році. До війни головною православною святинею у місті була церква святого Сави, але оскільки вона знаходиться у південній частині, після остаточного розділу міста в 1999-му вона стала недоступною для сербів, в зв’язку з чим виникла необхідність побудувати новий храм:
Храм побудований на пагорбі, де також є оглядовий майданчик:
Загалом північна частина Митровиці виглядає менш доглянутою, аніж південна. Хоча тут місцями й будують нові будинки, але загальна картина виглядає досить депресивно. Албанці живуть на повну котушку — активно розбудовують свою частину міста, відкривають нові торгово-розважальні центри, бари, ресторани тощо. У сербів же майже повний застій — містоутворююча промисловість давно не працює, інвестиції сюди не йдуть, а рівень безробіття перевищує 50%. Одним словом, тут абсолютно нема, що робити. Але не дивлячись на такий, здавалося б, тотальний безпросвітний п*здець (вибачте за мою албанську 😊), місцеві серби готові продовжувати тут жити, аби не дати косовській владі повернути північні райони під свій контроль. З одного боку це похвально, але чи надовго їх ось так вистачить?
Іноді на будинках розклеюють листівки із закликами не отримувати косовські паспорти та автомобільні номери, а залишатись на сербських:
У 1999 році після косовської війни сербські викладачі Приштинського університету переїхали до Митровиці, заснувавши тут Приштинський університет у вигнанні. Офіційно він називається “Університет в Приштині з тимчасовим перебуванням у Косовській Митровиці”:
Ось таким я побачив розділене місто Митровиця. Ситуація, яка тут склалася, чимось нагадала мені столицю Кіпру — Нікосію, за винятком того, що між двома частинами Митровиці немає прикордонного контролю. Крім того, якщо в кіпрських греків та турків є бажання виправити помилки минулого і знову об’єднатися, то косовські албанці та серби все ще продовжують тихо ненавидіти одне одного. В Митровиці вони живуть ніби як в одному місті, але при цьому ніби в двох паралельних світах. Албанці дивляться у майбутнє, в той час як серби живуть минулим. Албанці радіють життю, в той час як серби озлоблені на весь світ. Ті, кого албанці вважають героями, серби вважають терористами. Коли в албанській частині міста дізнаються, що ви українець, вам завжди безмежно раді, в той час, як в сербській частині боїшся в цьому признатися, бо не знаєш, чого від тих сербів чекати.
Як Косово збирається реінтегрувати ці населені сербами північні райони, я взагалі не уявляю. Свого часу влада Сербії запропонувала Косово здійснити обмін територіями, згідно з яким Північне Косово відійшло б до Сербії, а Косово натомість отримало б Прешевську долину — територію на півдні Сербії, де проживають переважно албанці, однак Косово відхилило цю пропозицію. Тому швидше за все такий status quo буде зберігатися ще дуже довго. Як каже відома приказка: немає нічого більш постійного, ніж тимчасове.
Дещо неоднозначні враження справило на мене Косово:
- попри допомогу з боку Євросоюзу, Туреччини та деяких арабських країн Косово все ще залишається досить бідною країною за європейськими мірками;
- читав у деяких блогерів, що в Косово мало хто володіє англійською мовою, а насправді її тут знають краще, ніж в більш туристичній Албанії, як не дивно;
- не дивлячись на те, що Косово вже тривалий час живе у відносному мирі, ненависть між місцевими сербами та албанцями нікуди не поділася. А отже повноцінного миру тут не буде ще дуже довго.
Водночас подорож до цієї частково визнаної держави допомогла мені остаточно визначитися щодо того, як ми повинні вибудовувати стосунки з нею. Якщо раніше я був швидше проти визнання Україною Косова, то тепер я багато чого переосмислив, особливо після відвідування Митровиці. Та й навіть якщо абстрагуватися від того, що я побачив у Митровиці, точніше — в її північній частині, то достатньо поставити перед собою кілька питань, щоби все стало зрозуміло:
- Чи є Косово нашим союзником? Безумовно так, влада цієї країни без вагань підтримала усі антиросійські санкції.
- Чи прихильно ставиться до українців населення республіки Косово? Навіть дуже!
- Чи можна те ж саме сказати про Сербію та сербський народ? На жаль, ні. Більш того, багато сербів з 2014-го року воюють проти України на боці так званих “Л/ДНР”, не дивлячись на те, що вдома їх за це можуть відправити за грати.
Тож на чиєму боці повинні бути українці? Я думаю, тут все очевидно. Я, звичайно, розумію, що якщо Україна визнає Косово, на нас можуть почати тиснути стосовно Криму. Однак ситуації з Косово та Кримом не мають абсолютно нічого спільного між собою, тому проводити паралелі між ними не зовсім коректно. Я не буду пояснювати, чому, за мене це вже зробили більш авторитетні люди, зокрема журналіст Віталій Портников (який, між іншим, був особисто знайомий з Ібрагімом Руговою). Але щоб мінімізувати потенційні ризики, ми можемо для початку використати досвід Тайваню. Більшість країн світу офіційно не визнають Тайвань, але багато хто підтримує з ним неофіційні відносини через його культурно-економічні представництва, які де-факто виконують функції посольств. Думаю, нам ніщо не заважає на початковому етапі застосувати аналогічну модель для налагоджування відносин з Косово, а далі буде видно.
