Переглядаючи старі фото із свого життя в Румунії, я натрапив на світлини з міста Сігішоара, куди я їздив на травневі свята у 2005-му. Хоч світлин було зроблено небагато, але це місто є настільки унікальним, що я просто не міг не написати про нього. До того ж, більшість людей, напевно, навіть не знають про його існування.
Сігішоара розташована в центрі Румунії, в історичній області Трансільванія. Населення складає близько 30 тисяч мешканців. Місто засноване в 13-му столітті німецькими колоністами. До складу Румунії Сігішоара увійшла лише в 1918 році, до цього вона, як і уся Трансільванія, була частиною королівства Угорщина (в ті часи місто мало назву Шегешвар). Сьогодні угорці складають лише 20% населення міста.
Сігішоара найбільш відома тим, що тут народився і жив Влад Цепеш, більш відомий як Влад Дракула. Даний факт також підтведжують історики, чого не скажеш про замок Бран, який часто називають замком Дракули, хоч він ніякого відношення до нього не має.
В Сігішоарі просто ідеально збереглася атмосфера середньовіччя. Історичний центр міста є частиною світової спадщини ЮНЕСКО:
Історичний центр оточений масивними стінами з вежами.
Вежа шевців:
Вежа бляхарів:
Вежа кравців:
Годинникова вежа — візитівка Сігішоари:
Неподалік від годинникової вежі знаходиться будинок, в якому жив граф Дракула (жовтий праворуч):
Римо-католицька церква:
Пам’ятник угорському поетові Шандору Петефі:
Пам’ятник Владу Цепешу:
Криті сходи, або сходи школярів, які поєднують центр міста із школою та церквою на пагорбі, побудовані з метою зробити безпечнішою дорогу до школи та церкви в зимовий час. Фото не моє, взято з відкритих джерел:
А ось і сама школа на пагорбі (фото також взято з відкритих джерел):
Через місто протікає ріка Велика Тирнава:
На пагорбі праворуч розташована будівля міської ради:
Різнокольорові будинки на вулицях старого міста (фото з відкритих джерел):
Православна церква Святої Трійці, збудована в першій половині XX століття:
Чесно кажучи, тоді, у 2005 році, Сігішоара мені якось не “зайшла”. Тоді вона мені здавалася аж занадто спокійним та дещо депресивним містом, яке аж ніяк не відповідало моєму характеру. Лише з часом я почав розуміти, що я явно недооцінив Сігішоару. Нажаль, навіть фотознімків було зроблено недостатньо, і не лише для фотозвіту, а й для того, щоби відновити повну картину міста у своїй пам’яті, яка з роками, нажаль, відфільтровує певні моменти. Недарма ж в наш час кажуть: якщо немає фото, вважай, що цього не було. А може це хороший привід з’їздити туди ще раз?