Плануючи подорож до якоїсь країни я зазвичай намагаюсь спланувати все так, щоб обов’язково побачити її столицю. Однак далеко не завжди мені це вдається, особливо коли країна немаленька, а мій основний пункт базування знаходиться надто далеко від столиці. Так, наприклад, я неодноразово бував в Туреччині, але жодного разу не був в Анкарі. Колись я обов’язково це виправлю, але наразі столиця Туреччини не є для мене високопріоритетним напрямком. Поки що мене в Туреччині кидає лише в “крайнощі” — я бував або в західній, або в східній частині цієї країни, а от до центральних регіонів, де також знаходиться і Анкара, жодного разу не доїжджав. Дещо схожа ситуація з Болгарією, але тут в мене лише одна “крайність” — я немало поїздив по її східних містах, а от решта Болгарії для мене донедавна залишалася нерозвіданою. Але тут мені випав шанс побувати в Софії.
Софія є найбільшим містом Болгарії та єдиним її містом-мільйонником. За офіційними даними тут проживає 1.2 мільйони людей, за неофіційними — понад два мільйони. До речі, самі болгари називають свою столицю Софія (тобто з наголосом на “о”).
В цьому місті деякий час жив та був похований Михайло Драгоманов, а також тут народився український телеведучий та журналіст Юрій Макаров, який став відомим завдяки таким телевізійним проектам як “Імперія кіно” та “Телеманія”, які виходили в середині 90-х на каналі “1+1”. Але це не єдине, що пов’язує болгарську столицю з Україною. Коли я в’їхав в місто, його вулиці почали здаватися мені знайомими, хоч я до цього жодного разу в Софії не був. Ну це ж просто копія Києва:
Головна площа Софії називається Площа Незалежності. Тут також є скляні куполи, як в нас на Майдані. І навіть будівлі в тому ж стилі, що в нас на Хрещатику:
По обидва боки від площі — дві симетричних будівлі. Зліва — Рада міністрів:
Справа — Офіс президента:
А спереду посередині — колишній будинок комуністичної партії, до 2021 року там засідав болгарський парламент:
В підземному переході під площею можна побачити різні історичні артефакти:
Заходимо у внутрішній двір будівлі, де знаходиться офіс президента, а там посередині старовинна церква святого Георгія, і це, до речі, не єдине вкраплення чогось старовинного посеред чогось більш-менш сучасного, яке можна побачити в Софії:
Поруч з офісом президента знаходиться археологічний музей в османському стилі:
Жовта будівля зліва — Національна художня галерея:
Національний банк Болгарії:
Національний театр Івана Вазова:
Міністерство правосуддя:
Церква святого Миколая Чудотворця:
До речі, ця церква належить до РПЦ. А навпроти неї через дорогу символічно розташувався російський ресторан “Арбат”, біля якого хтось не менш символічно наригав (чомусь я не здивований 😀). Тому старайтеся оминати це нечисте місце десятою дорогою 😉.
Будинок офіцерів:
Пам’ятник Стефану Стамболову:
В центрі розташовано немало дипломатичних установ. Ось, наприклад, посольство Єгипту:
Прямо поруч із ним посольство Австрії:
Пройдемо трохи далі і вийдемо на площу, де знаходиться парламент. До 2021 року ця будівля використовувалась лише в особливих випадках (наприклад, інавгурація нового президента), а парламент засідав в колишній будівлі компартії на Площі Незалежності, як я вище казав. Але в 2021-му парламент переїхав сюди:
Навпроти парламенту стоїть пам’ятник царю-визволителю (мається на увазі Олександр II):
Пам’ятник Святому Клименту Охридському, розташований в парку, названому на його честь та розташованому поруч з парламентом:
Пам’ятник загиблим льотчикам:
А через дорогу від цього парку знаходиться Софійський університет, також названий на честь Климента Охридського:
Національна бібліотека Кирила та Мефодія:
Пам’ятник Василю Левському:
Собор Олександра Невського — головна святиня Софії та її візитівка:
Поруч із собором — церква Святої Софії:
Позаду собору — галерея “Квадрат 500”. Це вже прямо Відень нагадує:
Через дорогу від церкви Святої Софії — будівля софійської міської ради (український прапор на балконі помітили?):
Поруч із собором Олександра Невського є невеликий сквер, де торгують антикваріатом. Там можна побачити немало пам’ятників, зокрема пам’ятник визволенню від комунізму:
Пам’ятник учасникам визвольної війни 1877-1878 років:
Жовта вежа позаду — основна астрономічна точка:
Академія наук:
Посольство Туреччини:
В одному з парків почали демонтаж пам’ятника радянській армії, який вже давно дратує місцевих жителів. На ньому в 2014-му та 2022-му активісти писали гасла на підтримку України:
Орлів міст:
Пам’ятник Івану Вазову (якщо ви читали інші мої фотозвіти про Болгарію, то вам не треба пояснювати, хто це такий):
Йоперний театр 😊:
Біля театру стоїть пам’ятник Олександру Стамболійському, хоча він до опери жодного відношення не має:
Пам’ятник “Трабанту”:
А тепер давайте повернемося до головної площі і подивимось, що знаходиться по інший її бік. А там прямо під площею є підземний перехід, посеред якого розташована стара церква Святої Петки:
А поруч із нею — руїни античного міста Сердика, саме так в давнину називалася Софія. Підземний перехід, до речі, веде до станції метро, яка також називається “Сердика”:
Трохи далі від руїн знаходиться мечеть Баня Баші — головна мечеть Софії:
Статуя Святої Софії:
Навпроти мечеті Баня Баші — центральний ринок:
А з іншого боку від ринку — головна синагога Софії. Ось так от, мечеть від синагоги відділяє ринок:
З іншого боку від мечеті стоїть пам’ятник Вудру Вільсону, який був головним захисником інтересів Болгарії на Паризькій мирній конференції після Першої світової війни:
Будівля позаду пам’ятника — історичний музей:
А тепер підемо у протилежний від мечеті бік і дійдемо до собору Святої Неділі:
Навпроти нього знаходиться Богословський факультет Софійського університету:
Через дорогу від нього — міський суд:
Після будівлі суду починається пішохідний бульвар Вітоша. А ось це вже більше схоже на вулицю Проскурівську в Хмельницькому. Якщо ви читали мій перший фотозвіт про Болгарію, ви, напевно, пам’ятаєте, що я те ж саме казав і про центральну пішохідну вулицю в Бургасі. Я не відмовляюсь від своїх слів, але мушу зазначити, що бульвар Вітоша набагато більше схожий на вулицю Проскурівську, навіть плитка викладена схожим чином і майже в тих самих кольорах:
Дійшовши до кінця вулиці ви потрапите на велику площу, перед якою знаходиться Національний палац культури. І тут вже знову починаються натяки на Київ. Ну а чим це вам не палац культури Київського Політехнічного Інституту? Прибрати темне скло з фасаду і вийде майже те саме 😉:
В одному з приміщень в задній частині палацу культури знаходиться нічний клуб, назва якого співпадає з назвою популярного у 90-ті музичного гурту “Culture Beat”. Цікаво, а власники клубу питали в гурту дозвіл на використання цієї назви?
За палацом культури — міст закоханих:
Є в Софії місце й для сучасної архітектури:
Особливо її багато на східній околиці міста, навіть хмарочоси намагаються будувати:
Левів міст:
Гімназія прикладних мистецтв:
Пам’ятник революціонерам з Македонії та Фракії:
Софія — єдине болгарське місто, в якому є метро. Софійський метрополітен відносно молодий — він був введений в експлуатацію лише у 1998 році. Наразі він має чотири лінії. Точніше, насправді їх три, оскільки більшість станцій червоної лінії використовуються також жовтою. Як видно на схемі, на одному кінці жовта лінія тягнеться на одну станцію далі, ніж червона, і звідти можна пересісти на синю лінію, а на іншому кінці після станції “Младост 1” іде розгалуження — червона гілка далі веде до бізнес-парку, а жовта — до аеропорту:
Ви можете спитати: а якщо мені потрібно на станцію, яка не є спільною для червоної та жовтої лінії, то як, знаходячись на спільній станції, зрозуміти, на який поїзд сідати? Все дуже просто — орієнтуйтесь по табло з таймером.
До речі, на деяких станціях платформи відгороджені від колій ось такими металевими конструкціями. Я спочатку не міг зрозуміти, як же вони відкриваються:
Виявляється, воно працює наступним чином: коли поїзд приїжджає, вони піднімаються вверх перед тим, як відкриються двері, а після того, як двері зачиняються — опускаються вниз. Ця система, звісно, не настільки наворочена, як, наприклад, в автоматизованих метрополітенах (в Дубаї, Копенгагені, Досі тощо), де двері на платформі відчиняються та зачиняються синхронно з дверима вагонів, але досить таки оригінально продумано:
Але не на всіх станціях є такі заходи безпеки. До речі, станції метро тут виглядають досить сучасно, але на відміну від Дубаю чи Дохи вони хоча б не схожі одна на іншу. В цьому плані софійський метрополітен концептуально більше нагадує наш, київський. Хоча поїзди тут не такі, як в нас:
Софія виявилася набагато цікавішою, ніж я її собі уявляв. Після монотонного Бургаса я особливо не сподівався на те, що якесь інше велике болгарське місто зможе мене “зачепити”, а дарма. Якщо Бургас — це на 80-90% нудне совкове місто, то Софія — це вже Європа. Соціалістична архітектура тут, звичайно, також присутня, у великих містах пост-комуністичних країн без цього ніяк, але європейськості тут значно більше, ніж в інших великих або відносно великих містах Болгарії. Ну і схожість з Києвом для мене також стала приємним бонусом.