Чи хтось з вас колись помічав, що на сторінці “Список країн” присутня Сербія, але в блозі досі не було жодного фотозвіту з цієї країни? Ні, я нічого від вас не приховував, просто так склалося, що я відвідав усі країни, що входили до складу Югославії, і тільки з Сербії в мене донедавна не було жодної світлини. І я зараз поясню, чому.
Вперше я потрапив до Сербії в далекому 2006-му. Незадовго до початку мого студентського життя мама вирішила звозити мене в Чорногорію, за що їй окрема подяка (про ту подорож читайте тут). Ми тоді їхали автобусом зі Львова через Угорщину та Сербію. Наш маршрут проходив навіть через Белград, де в нас навіть була недовга зупинка — чи то заправитися, чи то кави випити, вже не пам’ятаю, але то не важливо. З вікна автобуса, а також під час зупинки, я, звісно, щось трохи бачив, але зупинка була надто короткою, щоб навіть просто прогулятися центром. Я ще тоді подумав, що треба буде якось туди повернутися для повноцінного знайомства. І ось майже через 20 років мені випала така нагода — друзі вирішили провести тиждень в Белграді, і ми подумали, що непогано було б, якби я теж приєднався до них хоча б на вихідні. Ось так я знову тут опинився, однак моя подорож почалася з таких “сюрпризів”, яких я й уявити собі не міг.
Я летів польською авіакомпанією LOT з Кракова через Варшаву. Спочатку ніщо не передвіщало неприємностей — я спокійно долетів до Варшави, пройшов прикордонний контроль, оскільки покидав Шенгенську зону, та й чекаю посадки на наступний літак. І ось, значить, закінчилася посадка, літак готується їхати до злітної смуги, але в якийсь момент він звертає до терміналу, а далі — сцена майже як в кіно. До літака підігнали трап, по якому на борт зайшли прикордонники з поліцією. Я сам не до кінця зрозумів, що саме там сталося, але виглядало так, що один з пасажирів нашого рейсу став свідком того, як в аеропорту двоє чоловіків азійської зовнішності в когось вкрали гроші з рюкзака. Вони також виявилися пасажирами нашого рейсу, він їх впізнав і повідомив про це стюардесі. Більш того, він знайшов в кишені своєї сумки гроші, які йому не належали. Поки поліція з’ясовувала в нього всі обставини, нас попросили перевірити свої сумки, щоб переконатися, що звідти нічого не пропало. Один з пасажирів виявив, що в нього був розірваний конверт, де була велика сума грошей. Тобто схоже на те, що ті азіати вкрали гроші і частину з них непомітно підкинули іншій людині, щоб відвести від себе підозри. Врешті решт, цю азійську п*здобратію взяли за шкірку і виперли з літака. Що з ними було далі, я не знаю, але я їм дуже не заздрю — польські поліцейські знають, за що вони отримують гроші, а тому “добазаритись” з ними точно не вийде.
Через цю ситуацію наш виліт затримали десь на три години, і в кінцевому підсумку ми прилетіли не о 13:20, як планувалося, а десь о 16:30. І найгірше те, що уся подорож пішла дещо не по плану. Оскільки мої друзі прилітали в ніч з суботи на неділю, я мав намір в суботу з’їздити в Новий Сад, у мене навіть був придбаний квиток на поїзд десь на 15:00. Але через “ворогів народу” я на нього, звісно ж, не встиг, оскільки я прилетів пізніше, ніж мій поїзд відправився. Крім того, в мобільному застосунку сербської залізниці (Srbijavoz) не передбачена можливість відмовитися від квитків та повернути гроші. Там сума була невелика, але все одно неприємно. Уявляю собі, як це вкурвило тих, хто мав в Белграді пересадку на інший рейс — вони точно влетіли на серйозні бабки, які їм ніхто не компенсує. По хорошому непогано було б змусити винуватців затримки виплатити компенсацію за моральну та матеріальну шкоду як авіакомпанії, так і усім пасажирам цього рейсу, але, на жаль, ми живемо в далеко не ідеальному світі.
Оскільки я прилетів десь о 16:30, я вирішив того дня вже не їхати в Новий Сад — зараз рано темнішає, а поки я доїду до готелю з аеропорту, поки заселюся… Однак я ще до поїздки взяв відгул на понеділок, то ж вирішив що того вечора я трохи пройдуся по Белграду, а в Новий Сад поїду вже в понеділок зранку.
Серед усіх колишніх югославських республік Сербія має найбільш сумнівну репутацію — її часто сприймають як одну з найбільш проросійських країн Європи, і не без причин. Можливо, сам факт моєї поїздки сюди викличе в когось негативну реакцію. Щоб уникнути хейту, я вас заспокою: я не маю симпатій до політичного курсу Сербії, мене вона цікавить в контексті колишньої Югославії загалом, а отже без неї я не зможу сформувати для себе повну картину. Та й чи дійсно ситуація тут настільки однозначна, як може здатися на перший погляд? З одного боку Сербія відмовляється вводити антиросійські санкції, продовжує підтримувати пряме авіасполучення з російськими містами, а її політики періодично їздять до Москви. Але в той самий час Сербія, не будучи членом Євросоюзу, запровадила механізм тимчасового захисту і прийняла немало біженців з України. Також вона неодноразово надсилала нам гуманітарну допомогу і навіть висловила бажання долучитися до післявоєнного відновлення України. Більш того, Сербія непублічно через треті країни постачала нашій армії боєприпаси, що підтверджують наші військові. Що ж, “неофіційна” військова підтримка — теж підтримка. Я не намагаюсь виправдати політичне керівництво Сербії, але факти є факти.
В сербському суспільстві картина також не чорно-біла. Так, там є немало “ватників”, які сліпо вірять російській пропаганді, але є й немало таких, хто дивиться ширше, розуміє ситуацію і підтримує Україну, особливо серед молоді. Їх не більшість, на жаль, але все ж вони є, особисто знаю таких.
Водночас є одна суттєва схожість між сербським та російським суспільствами — це фантомні болі за втраченою імперією. Сербія була центральною республікою в Югославії, а Югославія — це був такий собі Радянський Союз в мініатюрі. І це відчуття колишньої “величі” залишається частиною їхньої національної пам’яті. Втім, називати Югославію зменшеною копією Радянського Союзу буде не зовсім правильно. Попри зовнішню концептуальну схожість, між ними існували суттєві відмінності. По-перше, Югославія була культурно більш однорідною, оскільки її формували південнослов’янські народи зі схожими мовами та традиціями, в той час як Радянський Союз населяли сотні народів, більшість з яких взагалі ніяк не пов’язані між собою. По-друге, не дивлячись на те, що Йосип Броз Тіто був той ще диктатор, Югославія не була настільки людиноненависницькою державою, як Радянський Союз. Тут не було “залізної завіси”, країна була відкритою для світу, її активно рекламували як дешеву альтернативу розкрученим європейським локаціям для проведення відпустки, сюди приїжджали з концертами відомі західні рок-гурти тощо. Крім того, громадяни Югославії мали можливість вільно подорожувати по світу і навіть займатися дрібним бізнесом. Нехай лише дрібним, але в тому ж Радянському Союзі навіть це було заборонено. Про таку свободу, як в Югославії, в інших соціалістичних країнах могли тільки мріяти. Ще один важливий момент — це зовнішня політика. Офіційно Югославія не приєднувалася ані до соціалістичного блоку, ані до західного. Вона вибудовувала прагматичні відносини з обома таборами. Там, де було вигідно — Тіто співпрацював. Коли хтось намагався тиснути — міг запросто послати подалі, незалежно від того, чи перед ним Сталін, чи якийсь західний лідер.
Однак навіть при всіх цих позитивних моментах проект “Югославія” був приречений на розпад. Хоча народи, що її населяли, були лінгвістично і культурно близькими, всередині країни існувало глибоке міжетнічне напруження. Тіто усіма правдами й неправдами намагався придушити націоналістичні настрої та підтримувати ілюзію “братерства народів Югославії”. Але попри формальну рівноправність, багато хто в республіках відчував, що серби мають непропорційно велику вагу у політичній системі, і це породжувало роздратування, а подекуди й відкриту ворожість.
Хорвати та словенці були незадоволені тим, що вони фактично “годують” всю Югославію, і це був не просто політичний міф, як у випадку з тим, як це свого часу розкручувалося в нас донецькими сепаратистами. Незважаючи на федеративний устрій, в Югославії не було економічної децентралізації — всі податки надходили до Белграда, де вже вирішувалося, кому і скільки з того виділяти. А оскільки Хорватія і Словенія були найбільш економічно розвиненими республіками, саме вони платили найбільше, а отримували менше, ніж вкладали. Значна частина їхніх податків йшла на дотації для бідних регіонів — Македонії, Боснії і Герцеговини, Чорногорії та Косова. До цього додавалася ще й цивілізаційна відмінність — словенці й хорвати ідентифікували себе як частину Центральної Європи, тоді як серби — як частину Балкан. На відміну від Сербії, яка довго перебувала під Османським пануванням, Хорватія і Словенія входили до складу Австро-Угорщини. І так сталося, що слов’яни, які жили під Габсбургами, часто дивилися зверхньо на тих, хто жив під Османами, вважаючи їх “відсталими” або “забитими”. Тож після Австро-Угорщини для хорватів і словенців життя в складі Югославії, де провідну роль відігравали серби, сприймалося як дауншифтинг. Це майже як після Сеула опинитися у Пхеньяні. До економічних і культурних протиріч додавалися й історичні травми — взаємні злочини сербів і хорватів у часи Другої світової не забулися.
Свої претензії мали і босняки, яких в Югославії довго не хотіли визнавати окремими народом, зводячи їхню ідентичність лише до релігії. Їх часто позиціонували як “сербів, що зрадили свою віру”, що не відповідало історичній дійсності. Про походження босняків я детально розповідав у фотозвіті про Боснію і Герцеговину.
Косовські албанці — це взагалі окрема історія. З одного боку вони мали автономію в складі Сербії, могли використовувати рідну мову в освіті та ЗМІ, але фактично до них ставилися з недовірою — албанців не допускали до високих державних посад, а албанськомовні школи, університети та медіа нерідко зазнавали політичного тиску. У зв’язку з цим албанці почувалися в Югославії громадянами другого сорту. Багато хто з косовських албанців інтуїтивно тягнувся до Албанії як до етнічної батьківщини, але їхній сепаратизм стримувала політика Енвера Ходжі, який побудував в Албанії найжорстокіший тоталітарний режим в Європі, перетворивши країну на “балканську Північну Корею”. Тож косовські албанці хоч і були незадоволені ставленням до себе з боку югославської влади, чудово розуміли, що в Албанії їх взагалі за людей не будуть вважати. Тому їхній сепаратизм був спрямований не на приєднання до Албанії, а на перетворення Косова з автономії у складі Сербії на повноцінну югославську республіку.
Македонці, на відміну від інших, не проявляли відкритого сепаратизму. Оскільки Македонія була найбіднішою республікою в Югославії і отримувала великі дотації, для неї перебування в її складі було більше плюсом, аніж мінусом.
Не чинили активного опору й чорногорці — ті взагалі були найбільш лояльними до Белграда. По-перше, вони відчували себе співзасновниками Югославії, а не пригнобленою меншиною. По-друге, вони були широко представлені в політичній верхівці та в армії. По-третє, це культурно найближчий до сербів народ — вони також православні, а їхня мова серед усіх югославських мов найбільше схожа на сербську. Ну і по-четверте, Чорногорія, як і Македонія, була досить бідною і також отримувала дотації.
Зі смертю Тіто в 1980-му зникло і те, що утримувало всю цю конструкцію від розпаду. Накопичені роками обрАзи, міжетнічна напруга та приглушена ненависть почали виринати на поверхню. Це стало початком кінця Югославії. В 1991 році Словенія першою проголосила незалежність, за нею — Хорватія, Македонія та Боснія і Герцеговина. Далі були криваві війни та етнічні чистки, про які я вже розповідав у фотозвітах про ці країни. В кінцевому підсумку до середини 90-х в складі Югославії залишилися лише Сербія та Чорногорія, і офіційно країна тепер називалася не Соціалістична Федеративна Республіка Югославія, а Союзна Республіка Югославія. В 2003-му вона змінила свою назву на Державний Союз Сербії і Чорногорії, або просто — Сербія і Чорногорія (проте навіть після цього багато хто деякий час продовжував за звичкою називати її Югославією). Але навіть в такому вигляді проіснувала вона недовго.
Після кривавих війн, які Слободан Мілошевич розв’язав проти Хорватії та Боснії і Герцеговини, Югославія опинилася під пекельними санкціями, її валюта почала знецінюватися настільки швидкими темпами, що гроші, які вчора були покладені в сейф, вже через тиждень могли перетворитися на фантики. Гіперінфляція, яка досягла піку в 1993-му, була чи не найстрашнішою в усій світовій історії. Югославський динар знецінювався на 313 мільйонів відсотків на місяць (я не помилився в цифрах)! Представники чорногорських політичних еліт, які ще кілька років тому готові були горою стати за Мілошевича, чудово розуміли, що триматися за нього далі — це самогубство. Тому з 1997 року Чорногорія, лідером якої став Мило Джуканович, починає поступово дистанціюватися від Белграда і брати курс на захід. Так Чорногорія підпорядкувала собі підрозділи поліції, прикордонної служби та митниці, які базувалися на її території, в 1999-му розірвала економічні зв’язки з Сербією, відмовившись від югославського динара на користь німецької марки, а також почала вести незалежну від Белграда зовнішню політику. Дуже показовим було те, що коли НАТО в 1999-му бомбардувало Югославію, чорногорці не чинили опору. Отже, не дивлячись на те, що до 2006-го Сербія і Чорногорія були офіційно єдиною державою, по факту з середини 90-х Чорногорія жила своїм життям. І коли у 2006-му чорногорці на референдумі проголосували за незалежність (хоч і з дуже невеликою перевагою), це стало лише формалізацією давно усталеного факту. Так, через політичні авантюри та впертість Мілошевича, Сербія втратила навіть найближчого союзника — того, кого могла зберегти без війни.
Остаточним символом розпаду Югославії стало проголошення незалежності Косова у 2008 році. Але через суперечливий правовий статус цієї території, її незалежність не визнають близько половини країн світу. Сербія, звісно, теж не визнає Косово і досі вважає його невід’ємною частиною своєї держави. І хоч час від часу між Белградом та Приштиною ведуться перемовини про нормалізацію відносин, їх важко назвати успішними.
Ось так завершилася історія держави, яка колись була успішним соціалістичним експериментом з відносно високим рівнем свободи і без впливу Москви. Сьогодні на її місці сім незалежних держав, кожна з яких обрала свій шлях. І серед них — Сербія, яка досі не до кінця попрощалася з привидами свого минулого. Сьогодні я проведу вам віртуальний тур двома основними містами Сербії, і ви побачите, чим живе ця країна сьогодні. Але перед цим дам кілька практичних порад.
Валюта
Офіційною валютою Сербії є динар. 1 євро = 117 динарів, 1 гривня = 2.4 динари. В багатьох сувенірних магазинах та вуличних лавках також приймають євро.
В белградському аеропорту є автомати з обміну валют, де можна обміняти євро, долари та деякі інші валюти на сербські динари.
Роумінг
Послуги “Роумінг як вдома” від “Київстара” та “Гігабайти без кордонів” від Lifecell на Сербію не розповсюджуються. Тому не тримайте інтернет постійно увімкнутим.
Таксі
В Сербії не працює ані Uber ані Bolt. Є місцевий мобільний застосунок Pink Taxi, тільки він у мене чомусь не працював. Є також Yandex Go, але із зрозумілих причин я ним принципово не буду користуватися і вам не раджу.
Белград
Як я вже писав вище, моє перше знайомство з Белградом було недовгим і дуже поверхневим. І коли я до цього казав, що був в Белграді (навіть якщо й уточнював, що проїздом) — я в певному сенсі обманював сам себе. Формально ніби як дійсно був, але це було для мене просто географічним фактом, який не залишив жодних вражень. Але, як співав колись гурт “Аква Віта”: “тепер усе інакше”.
Белград розташований на перехресті Дунаю та Сави — в стратегічній локації, за яку воювали різні імперії:
В минулому Белград знищували близько 40 разів, і щоразу його відбудовували з попелу.
Як видно на карті вище, ріка Сава розділяє сербську столицю на західну та східну частини, які настільки несхожі одна на одну, що може скластися враження, що це два різних міста. Ми почнемо наше знайомство з Белградом зі східного берега Сави, оскільки саме там знаходиться історичний центр та більшість туристичних локацій.
В північно-західній частині східного берега, там, де Сава впадає в Дунай, знаходиться Белградська фортеця:
Заходжу всередину фортеці, бачу сувенірну лавку, а там такий крінж :
На території фортеці:
З фортеці відкриваються такі панорами:
Перед фортецею знаходиться парк Калемегдан. В ньому стоїть пам’ятник вдячності Франції за підтримку Сербії в Першій світовій війні:
Проходимо парк і через дорогу потрапляємо на вулицю князя Михаїла — головну пішохідну вулицю Белграда, яку можна назвати його європейським обличчям, оскільки тут збереглося багато старовинної європейської архітектури:
Вулиця короля Петра — одна з вулиць, що іде паралельно вулиці князя Михаїла:
Одна з будівель Белградського університету:
Будинок з годинником:
Ще один цікавий будинок міжвоєнних років:
Площа Республіки та Національний музей:
Через дорогу від площі — Національне ПОЗОРИЩЕ 😁. Хто читав фотозвіт про Боснію і Герцеговину — а ну згадуйте, що в перекладі з боснійської, а також сербської мови означає слово “позориште”? Правильно — театр:
Готель Centar No. 1:
Будинок на бульварі деспота Стефана:
Площа Ніколи Пашича:
Історичний музей:
Старий двір:
Парламент (Скупщина):
Головний поштамт:
До речі, “пошта” сербською мовою — так само, як і українською:
Старий трамвай:
До речі, з 1 січня 2025 року громадський транспорт в Белграді повністю безкоштовний. При чому, це стосується не лише українських біженців чи окремих категорій населення, він є безкоштовним абсолютно для всіх. Дещо подібне в 2020-му було запроваджено в Люксембурзі, але на рівні всієї країни, а не лише столиці.
Церква святого Марка:
Будинок культури:
Будинок офіцерів:
Казарми 7-го полку:
А ось вам і “ехо війни” — колишня будівля генштабу, зруйнована під час бомбардувань НАТО в 1999-му:
Урядові будівлі:
Міністерство фінансів:
Будинок на вулиці князя Сіме Марковича:
Церква святого архангела Михаїла:
Музей сербської православної церкви:
Посольство Австрії:
Вулиця Карагеоргієва:
Церква святого Сави:
Мала церква святого Сави:
Фонтан на площі Славія:
І прямо на цій площі черговий крінж (реклама “Газпрому” дуже вдало грає на тому, що якщо перевернути сербський прапор догори ногами — вийде російський):
Міністерство транспорту:
Skyline — третій найвищий хмарочос в Сербії, побудований на місці колишнього міністерства внутрішніх справ, яке було частково зруйноване внаслідок бомбардувань НАТО:
Старий залізничний вокзал, наразі недіючий:
Гарний готель, але його назва — знову ж таки повний крінж:
Не оминемо увагою богемний район Скадарлія. Назва району походить від міста Скадар (сьогодні це Шкодер, Албанія), звідки сюди колись прийшли перші поселенці. З 19-го століття тут тусувалися художники, поети, актори, одним словом — всі, хто вважав себе культурною людиною, або хоча б любив випити 😁. Через це Скадарлію часто називають белградським Монмартром. Але мені особисто вона дуже нагадує Андріївський узвіз в Києві — бруківка, старовинна забудова, місцями сувенірні лавки. Тільки замість “булгаківської містики” тут панує тусовочний вайб — тут багато атмосферних ресторанів, де п’ють ракію, їдять плескавицю, і в цей час вам музиканти співають пісні під баян:
В кінці вулиці Скадарської, яка є головною вулицею Скадарлії, побачив дещо дуже знайоме. І знову у мене питання до тих, хто читав фотозвіт про Боснію і Герцеговину, або навіть був там — вам це нічого не нагадує? Якщо хтось скаже, що це дуже схоже на фонтан Себіль в Сараєво, він буде абсолютно правий — це його майже точна копія, яку місто Сараєво подарувало Белграду в 1989 році:
Побачив на цій вулиці цікаве графіті. Хтось вирішив нестандартно пожартувати, але… й*баний крінж:
Графіті — це взагалі окрема розмова. Тут розмальовують все, що тільки можна. Особливо багато надписів стосуються Косова:
Хтось вважає, що президент Александр Вучич ненавидить сербів:
“Ліжко випікає моє тіло як хліб, що наповнюється мріями”:
Без коментарів:
На узбережжі будується багато сучасних житлових та офісних комплексів, які можна назвати сучасним обличчям Белграда. Отже, місто досить динамічно розвивається:
Там на задньому плані видно 42-поверховий хмарочос Belgrade Tower, побудований в 2022-му. Насьогодні це найвища будівля в Сербії:
Але в основному Белград виглядає приблизно ось так:
Мости:
Ми вже з вами достатньо побачили, але це ще не все — ми ще не були на західному березі Сави, де знаходиться район Новий Белград (Novi Beograd).
Якщо східний берег — це історія і трохи сучасності, то західний — це обличчя соціалістичного минулого сербської столиці. Новий Белград — це не просто район, це ідеологічний проект, який почали будувати після Другої світової війни, коли Югославія з королівства переформатувалася на соціалістичну федеративну республіку. Новий Белград мав стати таким собі зразково-показовим соціалістичним районом на кшталт того, чим була Нова Гута в Кракові в комуністичні часи (я розповідав вже про це).
Візитівкою цього району є “Західні ворота Белграду” — комплекс з двох висотних будівель, з’єднаних зверху коридором. Будівля зліва (та, що вища) є житловим будинком, справа — офіси, які наразі використовуються компанією Genex, через що будівля в народі також відома під назвою Genex Tower. На самій верхівці комплексу (кругла надбудова над коридором) колись був елітний ресторан, який був недоступним для простих людей. В ресторані планувалося зробити обертовий механізм, який з невідомих причин так і не був реалізований. А в 1999 році після бомбардувань НАТО ресторан закрився і більше ніколи не відкривався. Він не функціонує навіть як оглядовий майданчик, оскільки потрапити туди в принципі неможливо (ми спробували — без варіантів). До 2021 року це була найвища будівля в Белграді, зараз — четверта найвища:
Церква святого великомученика Дмитрія:
Палац Сербії:
Загалом цей район складається переважно з безликих соціалістичних “коробок”, але не тільки. Є тут також і сучасні офісні будівлі. Наприклад, місцеве представництво компанії Microsoft:
А ще тут в 2021-му побудували хмарочос West 65 Tower, який наразі є другим найвищим в Сербії:
Трохи зразків югославського автопрому:
Інтер’єр ресторану SFRJ повертає нас в часи Тіто:
Хоча Сербія є балканською країною, тут не дуже багато котів, але трохи є. Цього чомусь навіть на Google-картах відмітили 😸:
Ось таким різноплановим я побачив справжній Белград, якого я толком не бачив в далекому 2006-му. Тут все змішалося — стара Європа, сучасні хмарочоси та соціалістичний реалізм югославських часів. Причому останнього — трохи забагато, як на мене, особливо якщо порівнювати зі столицями інших екс-югославських республік. Тут більше бетону, більше монументальності, більше “архітектури сили”, яка мала вражати, а іноді й лякати. Але в цьому і є колорит Белграда. Це вам не “вилизаний” Відень з глянцевої обкладинки туристичного журналу. Це радше стара фотоплівка, яка попри випадкові подряпини показує столицю Сербії такою, якою вона є насправді.
Новий Сад
Оскільки в суботу через “ворогів народу” я в Новий Сад так і не потрапив, я поїхав туди в понеділок. Мій літак назад до Польщі відправлявся о 17:15, то ж в моєму розпорядженні було достатньо часу.
Новий Сад є другим найбільшим містом Сербії після Белграда та найбільшим в світі нестоличним містом, розташованим на березі Дунаю. Крім того, він є столицею автономного краю Воєводина на півночі Сербії:
Воєводина є досить цікавим регіоном, який відрізняється від решти Сербії, оскільки історичні шляхи Воєводини та іншої частини сучасної Сербії століттями розходилися.
По-перше, історично та культурно Воєводина значно ближча до Центральної Європи, ніж до умовного “балканського світу”, з яким асоціюють Сербію.
По-друге, в той час, коли основна частина Сербії перебувала у складі Османської імперії, Воєводина перебувала у складі Австро-Угорщини, що не могло не залишити свій відбиток на архітектурі міст, менталітеті, національному та релігійному складі тощо.
Ще з австро-угорських часів Воєводина славилася своїм багатонаціональним характером, і навіть сьогодні вона є найбільш етнічно різноманітним регіоном Сербії. Окрім сербів, які становлять 65% населення автономії, тут також проживає багато угорців, румунів, хорватів, словаків, українців, русинів та ін. Тут аж 6 мов мають офіційний статус — сербська, угорська, словацька, румунська, хорватська та русинська.
Після занепаду середньовічної Сербської держави в 15-му столітті, значна кількість сербів, не бажаючи жити під османським пануванням, знаходила притулок саме на цих землях. Таким чином, Воєводина стала одним із головних центрів сербського культурного життя за межами Османської імперії. Десь приблизно в цей час і з’явилося місто Новий Сад, яке в 19-му столітті називали “Сербськими Афінами” через його роль в національному відродженні сербів.
Новий Сад розкинувся на обидвох берегах Дунаю. На північному березі розташоване Старе місто, а на південному — район Петроварадин з однойменною фортецею:
Я вам покажу обидві частини Нового Саду, але спочатку подивимось Старе місто.
Старе місто
Серцем Старого міста у Новому Саді є Площа Свободи, архітектура якої дуже відверто натякає на австро-угорське минуле:
В одному кінці площі — будівля міської ради:
В протилежному кінці — католицька церква Імені Марії, яка є візитівкою міста. Можливо, вас здивує, що в центрі великого міста історично православної Сербії стоїть католицький храм. Адже для сербів православ’я — це не просто релігія, це один з ключових аспектів їхньої ідентичності. В більшості регіонів Сербії знайти католицьку церкву, напевно, складніше, ніж в Польщі знайти православну, але не в Воєводині. І Новий Сад, де на головній площі домінує величний католицький собор, є зайвим підтвердженням того, що Воєводина — це не зовсім типова Сербія:
Посеред площі — пам’ятник Світозару Мілетичу — австро-угорському сербському письменнику та політичному діячу:
Welcome to the Hotel Vojvodina! Such a lovely place, such a lovely face:
Вулиця короля Олександра:
Вулиця Йована Змая — головна пішохідна вулиця Нового Саду:
Кафедральний собор святого Георгія, це вже православний:
Матиця сербська — найстаріше літературно-наукове та культурно-освітнє сербське товариство, дуже близьке за духом та функціями до української “Просвіти”. Засноване в 1826 році в Пешті (частина сучасного Будапешту). Його метою було збереження і розвиток сербської мови, культури, літератури та національної самосвідомості. В 1864-му організацію перенесли до Нового Саду:
Палац Томін:
Будинок ремісників, над входом в який вивіска дублюється сербською, угорською, словацькою, русинською та румунською мовами:
Театр:
Вулиця Світозара Мілетича:
Вулиця Дунайська:
Стара синагога:
В студентському кварталі стоїть пам’ятник Тарасу Шевченко — єдиний в Сербії. Цей пам’ятник є подарунком міста Львова, з яким Новий Сад має побратимські відносини:
Готель “Пупін” (ну слава Богу, хоч не “Путін”):
Один з мостів через Дунай:
А на тому березі вже видніється Петроварадинська фортеця, а отже, настав час перейти до другої частини розповіді про Новий Сад:
Петроварадин
Петроварадин — це не просто район Нового Саду, це ціла історія. Колись це було окреме місто з власною ідентичністю, де жили переважно німці та угорці. Сербам та іншим носіям православної віри в Петроварадині не дозволялося селитися через його військовий і католицький статус, тому вони власне і заснували Новий Сад. Петроварадин в ті часи називали “угорським Гібралтаром”, оскільки він мав стратегічне значення через масивну фортецю, що височіє над Дунаєм. Ця фортеця була головною оборонною точкою Австро-Угорщини проти Османської імперії — десь тут проходив кордон між християнським та мусульманським світами.
Після розпаду Австро-Угорщини та утворення Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (майбутньої Югославії) Петроварадин був офіційно приєднаний до Нового Саду. Але навіть сьогодні частина його мешканців продовжує зберігати окрему ідентичність, типу: “справжній Новий Сад — це там, на тому березі, а ми — Петроварадин”.
Ідемо до Петроварадинської фортеці:
Одним з найцікавіших об’єктів фортеці є її годинникова вежа, яка має одну особливість. Ви ні за що не здогадаєтесь, в чому вона полягає, оскільки ось так по фото це дуже важко помітити. А полягає вона в тому, що велика стрілка на годиннику показує години, а маленька — хвилини, а не навпаки, як ми звикли. Ідея полягала в тому, щоб годинник було видно здалеку — з човнів на Дунаї та з протилежного берега. І оскільки для простих людей важливіше було знати, яка зараз година, а не точну кількість хвилин, вирішили зробити так, щоб стрілка, що показує години, була довшою, щоб її було краще видно. Тобто на даній світлині годинник показує не 14:00, а 12:10:
Такі панорами відкриваються з оглядового майданчика:
На території фортеці:
Чия хвора фантазія придумала ось таке?
В фортеці також обов’язково має бути кіт 😸:
Вулиці Петроварадина за межами фортеці:
В Петроварадині є своя залізнична станція. До речі, центральний залізничний вокзал Нового Саду наразі не працює, тому усі поїзди, що їдуть з Белграда, доїжджають лише до цієї станції. Звідти неподалік можна сісти на автобус і доїхати до центру, але майте на увазі, що тут вам не Белград і за проїзд треба платити:
Мурали:
Іноді ті, хто їх малює, за словом в кишеню не лізуть:
Якщо провести аналогію з українським контекстом, то Белград і Новий Сад — це приблизно як Київ та Львів. Белград — це політичний, адміністративний та економічний центр, натомість Новий Сад — це така собі культурна столиця з власною ідентичністю та більш відчутною європейськістю. Щоб зрозуміти сучасну Сербію, недостатньо буде побачити лише столицю. Тому що Белград і Новий Сад — це дві різних Сербії.
У фотозвіті про Словенію, де я побував в квітні, я писав, що на терени колишньої Югославії я ще повернуся, оскільки сербська тема для мене не до кінця розкрита. Моє повернення не змусило довго на себе чекати.
Я не раз чув думку, що серби за межами Сербії, особливо в Боснії, Чорногорії чи Косово, є більш радикальними й проросійськими, ніж ті, хто живе в самій Сербії. Напевно, в цьому щось є. Я вже розповідав, що в сербських районах Косова в мене було відчуття, що я перебуваю в тотально ворожому середовищі, і я там намагався не вступати в контакт з місцевими мешканцями. В Сербії у мене такого відчуття не було. І коли мене хтось питав, звідки я, я не приховував і жодного разу не стикався з негативною реакцією. Не буду приховувати, що від сувенірів з зображенням х*йла я був абсолютно не в захваті, але вони траплялися не так часто, щоб звертати на них увагу і псувати настрій.
На цьому з країнами колишньої Югославії я поки що прощаюсь. Але вже зовсім скоро на мене чекатиме не менш захоплююча подорож, яка, напевно, стане для мене головним відкриттям цього року. А куди саме я поїду — залишу поки в секреті 😉.