Боснія і Герцеговина — Югославія в мініатюрі (квітень 2025)

Пам’ятаєте, я у фотозвіті про Північну Македонію писав, що наші мандрівники, подорожуючи колишньою Югославією, часто обділяють цю країну увагою, фокусуючись переважно на Хорватії, Чорногорії та Сербії? Про Боснію і Герцеговину ми також рідко згадуємо. Мало хто з українців наважується сюди поїхати, та й більшість із нас про цю країну майже нічого не знає, окрім того, що в першій половині 90-х тут йшла війна, яка була найбільш кривавою на теренах колишньої Югославії. Власне, цей фактор грає не останню роль в тому, що люди обходять Боснію і Герцеговину десятою дорогою, хоча з того часу вже не один десяток років пройшов. Але особисто в мене ця країна завжди викликала чи не найбільший інтерес серед усіх колишніх югославських республік, і я давно шукав можливість сюди поїхати. По-перше, Боснія і Герцеговина — це, як я вже казав, нерозкручений напрямок, а я, як багато хто з вас вже знає, часто керуюся принципом: “не іди туди, де багато слідів, залиши свій слід там, де ніхто ще не був” (при цьому я абсолютно не цураюсь відвідування “заїжджених” локацій, бо якщо, наприклад, люди масово їздять в Париж, щоб побачити Ейфелеву вежу, то це не просто так). А по-друге, ця країна дуже і дуже непроста. Балкани — то в цілому дуже нетривіальна тема, але Боснія і Герцеговина — це взагалі особливий випадок. Коли я почав активно цікавитися цією країною, мені довелося перечитати немало різних матеріалів та подивитися не один фільм, щоб зрозуміти цю країну і те, чому там усе сталося так, як сталося.

Що ж робить Боснію і Герцеговину такою особливою?

Перше — це її багатонаціональний характер. Окрім босняків тут також проживає багато сербів та хорватів.

Друге — це те, що Боснія і Герцеговина є переважно мусульманською країною, попри те, що вона слов’янська. Босняки — це єдиний слов’янський народ, який сповідує іслам.

Ну і третє — це її складний політичний та територіальний устрій. До речі, назва країни не відповідає її адміністративно-територіальному поділу найвищого рівня, як це, наприклад, було у випадку з Чехословаччиною або Сербією і Чорногорією (нагадаю, що до 2006-го це була одна держава, яка так і називалася). Топоніми “Боснія” і “Герцеговина” — це назви історико-географічних областей, тобто це приблизно як свого часу було Галицько-Волинське Князівство, тому й така складна назва:

З адміністративним поділом ситуація там більш складна, але про це ми поговоримо трохи згодом.

І так, хто ж такі босняки, і як так вийшло, що вони, будучи слов’янами, сповідують іслам? Адже іслам і слов’яни — поняття, здавалося б, несумісні. Зараз ми розберемося в цьому питанні. Але для початку я хотів би пояснити одну деталь, аби у вас не виникало плутанини. Річ у тому, що люди часто плутають терміни “босняки” і “боснійці”, вважаючи, що це одне і те саме. Насправді ні, не зовсім. Босняки — це назва конкретного народу, в той час, як боснійцями прийнято називати усіх мешканців Боснії і Герцеговини, незалежно від їх етнічного походження та релігійних поглядів.

Раніше багато хто вважав, що босняки — це колишні серби і хорвати, які в часи османського панування прийняли іслам і частково перейняли турецьку культуру, але це не так. Безумовно ці народи мають щось спільне, і не лише те, що їхні мови дуже схожі. Як і серби з хорватами, босняки походять від слов’янських племен, які прийшли на Балкани та змішалися там з місцевим іллірійським населенням. І розвивався цей народ паралельно з сербами і хорватами. Ще в середньовіччі босняки мали власну державу — Боснійське королівство, і це була досить потужна морська держава, яка охоплювала не лише більшість територій сучасної Боснії і Герцеговини, а й деякі території, які сьогодні є частиною Хорватії, Сербії та Чорногорії. Більш того, в босняків в ті роки навіть була своя незалежна церква — більшість із них не були ані православними, ані католиками, вони сповідували богомильство (православні та католики вважали послідовників цієї течії християнства єретиками). Але якщо за православними та католиками стояли відповідно Константинополь та Рим, то в богомилів не було такого потужного релігійного центру. Власне слабкість релігійних інститутів і посприяла тому, що в Боснію почав проникати іслам, при чому це почалося ще до того, як вона була окупована Османською імперією. Таким чином, перехід босняків в іслам був швидше добровільним аніж примусовим. Османська імперія в принципі не намагалася агресивно нав’язувати свою релігію іншим народам, інакше серби з хорватами сьогодні, напевно, також в своїй більшості були б мусульманами, але вони зберегли свою віру. Крім того, коли наприкінці 19-го століття Боснія була анексована Австро-Угорщиною, на її території проживав невеликий відсоток людей, які були християнами, але при цьому не ототожнювали себе з сербами чи хорватами.

Я, звичайно, не історик, але, як на мене, наведених вище фактів цілком достатньо для того, щоб прийти до висновку, що версія про те, що босняки — це ісламізовані серби та хорвати, не витримує жодної критики. Якщо ви скажете босняку, що його предками були серби, ви його дуже образите, а враховуючи те, які звірства з боку сербів боснякам довелося пережити під час війни, то за такі слова можна й отримати по морді чайником (і самоваром, і паяльником 😉). Але в югославські часи саме ця версія офіційно підтримувалася центральною владою в Белграді. Про це говорить зокрема те, що босняків в Югославії тривалий час взагалі не визнавали окремим народом. Лише на початку 1970-х їм дозволили записати свою національність як “слов’яни-мусульмани” (термін “босняки” почав ширше використовуватися вже після розпаду Югославії). Крім того, коли після Першої світової війни була утворена перша Югославія, яка спочатку називалася Королівство Сербів, Хорватів і Словенців, босняки там навіть не мали жодних натяків на автономію. Тільки після Другої світової війни, коли Югославія була перетворена з королівства на соціалістичну федеративну державу, яку очолив добре відомий нам Йосип Броз Тіто, Боснія і Герцеговина стала окремою республікою в її складі.

В економічному плані Боснія і Герцеговина для Югославії не мала великого значення, вона була бідною республікою, яка жила переважно на дотації, хоч і не настільки бідною, як Македонія. Але це була така собі зразково-показова багатонаціональна республіка, де босняки, серби і хорвати жили в повній гармонії — разом святкували релігійні свята, як мусульманські, так і християнські, ходили в гості один до одного, нерідко утворювали змішані шлюби тощо. Це було те, що Йосип Тіто хотів бачити повсюди в Югославії. І хто б міг подумати, що через якийсь час вчорашні друзі почнуть так люто вбивати один одного… Мультикультуралізм, яким Боснія і Герцеговина так пишалася, став її прокляттям. Босняки хоч і становили більшість населення Боснії і Герцеговини, але не абсолютну, в 1991 році їх тут налічувалось 44%. 37% складали серби, 17% — хорвати, а решта — люди інших національностей. І кожен з трьох основних народів Боснії і Герцеговини по-різному бачив майбутнє своєї республіки. Це питання дуже гостро постало в 1991-му, коли Югославія почала розвалюватися. Першими відкололися Словенія і Хорватія, а наприкінці року слідом за ними боснійський парламент приймає декларацію про вихід зі складу Югославії. В лютому 1992-го в Боснії і Герцеговині проходить референдум про незалежність. Абсолютна більшість босняків і хорватів підтримали цю ідею, в той час, як серби, які хотіли залишитися у складі Югославії, бойкотували той референдум. Враховуючи повний ігнор референдуму з боку сербського населення Боснії і Герцеговини, неважко здогадатися, якими були його результати — майже 100% “за”. Після цього серби почали створювати паралельні органи влади в муніципалітетах, де вони становили більшість населення, і згодом проголосили Республіку Сербську Боснії і Герцеговини з центром в місті Баня-Лука. Їхньою метою було приєднання до Югославії з метою утворити так звану “Велику Сербію”. Лідером цього сепаратистського руху став лідер Сербської Демократичної Партії Боснії і Герцеговини — Радован Караджич.

Існує дві основних версії того, яка подія стала тригером для початку власне воєнних дій. Перша версія — це напад на сербське весілля в Сараєво: група мусульманських радикалів, побачивши, що батько нареченої несе прапор сербської православної церкви, сприйняла це за провокацію і з криками “вам тут не Сербія!” почала обстрілювати весільну процесію, смертельно поранивши батька нареченої. Друга версія — це різанина в Бієліні: злочинне воєнізоване формування із Сербії за підтримки Югославської Народної Армії перейшло сербсько-боснійський кордон і почало здійснювати напади на босняків у прикордонному місті Бієліна.

Боснійська війна була найжорстокішою з тих, що відбувалися на території колишньої Югославії, ставши найбільш кровопролитною війною в Європі з часів Другої світової (війна в Україні, напевно, вже і її переплюнула…). Вона характеризувалася запеклими бойовими діями, геноцидом, етнічними чистками, масовими згвалтуваннями і т. ін. Близько 50 тисяч жінок-боснячок були згвалтовані сербськими військовими, після чого сексуальні злочини вперше були визнані злочинами проти людяності. Кожний другий боснієць змушений був покинути свій дім. Столиця Сараєво всю війну перебувала в облозі сербських сил. Неможливо описати словами весь той жах, який відбувався під час цієї війни. Кому цікаво, дуже рекомендую подивитися фільм “В краю крові та меду”, спродюсований Анджеліною Джолі. Фільм художній, але він просто ідеально передає ту атмосферу. Однак хочу попередити, що фільм дуже важкий, тому людям зі слабкою психікою я не раджу його дивитися!

Хоча мої симпатії в цій війні на боці босняків, заради справедливості варто зазначити, що військовими злочинами тою чи іншою мірою грішили усі сторони. На війні, на жаль, інакше не буває (кому про це знати, як не нам?). Але серби в цьому плані найбільше відзначилися — кількість сербів, яким Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії виніс обвинувальний вирок, просто зашкалює порівняно з іншими.

Роль боснійських хорватів в цій війні була досить неоднозначною. Спочатку вони воювали на боці босняків, але дуже швидко почали воювати проти них, в результаті чого війна перетворилася на війну всіх проти всіх. Хорвати навіть створили власне державне утворення — республіку Херцег-Босна, поставивши собі на меті приєднання до Хорватії в подальшому. Цим вони дуже допомогли сербам, які почали активно просуватися і в певний момент взяли під контроль 80% території Боснії і Герцеговини. Але десь за півтора року до закінчення війни хорвати, керуючись принципом “ворог мого ворога — мій друг”, приймають рішення піти з босняками на мирову (гадаю, що не останню роль в цьому зіграло те, що серби в цей самий час також вели війну проти Хорватії). Республіка Херцег-Босна була ліквідована і хорвати знову стали єдиним фронтом з босняками боротися проти сербів, після чого становище останніх почало швидко погіршуватись.

Історики багато сперечаються на тему того, чи була війна в Боснії і Герцеговині громадянською, чи вона все ж мала міжнародний характер. Я особисто більше схиляюсь до другого варіанту, оскільки Югославська Народна Армія особливо не приховувала своєї участі у цій війні на боці боснійських сербів. Також на їхньому боці активно воювали росіяни (ну не можуть вони без того, щоб не вписатися за своїх таких самих недоімперських “братушок”), тут навіть відзначився добре відомий нам Ігор Гіркін-Стрєлков (шкода, що босняки з хорватами його там не грохнули). Втім, босняки теж не залишилися сам на сам, за них приїжджали воювати добровольці з інших мусульманських країн. А під кінець війни за них відкрито вписалися країни НАТО.

Найкривавішим епізодом цієї війни була різанина у місті Сребрениця у 1995 році, коли сербські війська під командуванням військового злочинця Ратко Младича, захопивши це місто, вчинили геноцид босняків, вбивши 8000 чоловіків та юнаків. Сребрениця була так званою “зоною безпеки”, за охорону якої відповідав нідерландський миротворчий контингент. Але як тільки армія Ратко Младича підійшла до міста, нідерландські миротворці з ганьбою втекли, залишивши напризволяще його мешканців, які на них сподівалися. Після цього Ратко Младич пішов на місто Жепа, яке охоронялося вже українським миротворчим контингентом. Це була одна з перших закордонних миротворчих місій ЗСУ після відновлення незалежності України, і наш контингент здійснив тоді акт героїзму, про який в нас чомусь мало хто знає. Коли Жепа була оточена, усім було зрозуміло, що там намічається повторення Сребрениці. Полковник Микола Верхогляд, який командував нашим контингентом, відчуваючи відповідальність, яка на нього покладена, приймає рішення не відступати. Після довгих перемовин з Младичем йому врешті решт вдалося переконати його не робити дурниць і дати можливість цивільному населенню безпечно евакуюватися. Так українські миротворці врятували 5000 життів.

Повертаючись до геноциду в Сребрениці — саме ця подія змусила НАТО втрутитися у війну. НАТО почало бомбардування позицій сербських сил, не залишивши їм вибору окрім як сісти за стіл перемовин. І в листопаді 1995-го на військовій базі поблизу міста Дейтон (США) було підписано мирний договір, відомий як Дейтонські угоди, за участю президента Югославії Слободана Мілошевича, президента Хорватії Франьо Туджмана та президента Боснії і Герцеговини Алії Ізетбеговича. Згідно з цим договором Боснія і Герцеговина залишалася єдиною державою, а Югославія і Хорватія визнавали її суверенітет та територіальну цілісність, відмовляючись від претензій на її території з переважно сербським/хорватським населенням.

Дейтонські угоди також визначили адміністративний та політичний устрій Боснії і Герцеговини. Тепер її внутрішній устрій став чимось нагадувати конфедерацію зі слабким центром. Адміністративно країна поділяється на два ентитети:

• Федерація Боснії і Герцеговини, населена переважно босняками і хорватами. Іноді її ще називають мусульмансько-хорватською федерацією, аби не виникало плутанини з назвою усієї держави. Займає приблизно 51% території країни.
• Республіка Сербська, населена переважно сербами. Займає приблизно 49% території Боснії і Герцеговини.

Це такі собі державні утворення в межах однієї держави. Окрім цих двох ентитетів є ще округ Брчко (на карті нижче позначений зеленим), який формально керується спільно обома ентитетами, але де-факто перебуває під міжнародним протекторатом:

Якщо в довоєнній Боснії і Герцеговині босняки, серби і хорвати жили дуже змішано, то тепер етнічні кордони в країні стали більш явними. В багатьох регіонах етнічна картина взагалі змінилася до невпізнаваності, зокрема у вищезгаданому місті Сребрениця, де до війни більшість населення складали босняки, а тепер це місто є частиною ентитету Республіка Сербська і живуть там зараз переважно серби. В Сараєво до війни 30% населення складали серби, а тепер їх там залишилося не більше 5%. І таких прикладів море. Після закінчення війни дуже мало внутрішніх переселенців повернулися в свої рідні міста. Хтось не хоче повертатися якраз через небажання жити в іншому етнічному оточенні, а комусь так взагалі немає куди повертатися, бо його будинок або зруйнований, або в ньому живуть інші люди.

Дейтонські угоди також скасували посаду президента, його роль виконує колективний орган — президія, яка складається з трьох представників — один від босняків, один від хорватів і один від сербів. Тобто по суті в Боснії і Герцеговині аж три президенти. Це щось дуже схоже на те, як було в Югославії після смерті Тіто. Таким чином склалася дещо парадоксальна ситуація — Боснія і Герцеговина пролила багато крові за те, щоб вийти зі складу Югославії, але при цьому в певному сенсі зберегла Югославію всередині себе.

Крім того, в країні була введена посада Верховного представника, яку може займати виключно іноземець. Верховний представник слідкує за виконанням Дейтонських угод і навіть має право зняти з посади будь-яку особу як в центральних органах влади, так і в органах на рівні ентитетів. Тобто по факту Боснія і Герцеговина перебуває під міжнародним протекторатом.

До речі, сучасний державний прапор Боснії і Герцеговини був запропонований саме Верховним представником у 1998-му. Синій фон символізує ООН, жовтий трикутник символізує три основні етнічні групи, а також трикутну форму території країни, а білі зірки символізують Європу:

В Боснії і Герцеговині офіційний статус мають аж три мови, неважко здогадатися, які — боснійська, хорватська і сербська. Насправді відмінності між цими мовами настільки незначні, що лінгвісти їх нерідко позиціонують як різні варіанти однієї мови (це стосується також і чорногорської мови). Вони відрізняються в основному деякими словами та алфавітами. Наприклад:

• Сербська мова — допускається використання як кириличного, так і латинського алфавіту, але кирилиця має вищий пріоритет. Тобто, наприклад, використання латиниці допускається в інтернеті, в пресі тощо, але офіційна документація має бути виключно кирилицею.
• Хорватська мова — не визнає кирилиці і використовує виключно латинку. Крім того, хорвати бережуть свою мову від іноземного впливу. Умовно кажучи, якщо серб каже “роутер”, то хорват завжди буде казати “маршрутизатор”.
• Боснійська мова — характеризується тим, що в ній нерідко зустрічаються слова тюркського походження. Так само, як і в сербській, в боснійській мові допускається використання як латиниці, так і кирилиці, але на відміну від сербської, тут обидва алфавіти мають рівноправний статус, хоча на практиці босняки кирилицю майже не використовують.

Після підписання Дейтонських угод війна, яка тривала з 1992-го по 1995-й, нарешті закінчилася, але по факту жодна зі сторін не досягла в повному обсязі того, чого хотіла. Босняки змогли зберегти територіальну цілісність своєї країни, але вони хотіли бачити її унітарною, а не такою, як визначили в Дейтонських угодах. Боснійські серби хотіли приєднатися до залишків Югославії, але залишилися в складі Боснії і Герцеговини, хоч і на правах широкої автономії. Боснійські хорвати так взагалі навіть свого ентитету не отримали. Міжетнічні відносини в країні все ще залишаються напруженими. Нової війни, звісно, ніхто не хоче, вони ще від старої не можуть оговтатися, але деякі боснійські політики з числа тих, що представляють інтереси боснійських сербів, час від часу підливають масло у вогонь і намагаються спровокувати новий конфлікт. Одним з таких персонажів є одіозний Милорад Додік (ох і прізвище 😂) — колишній президент Республіки Сербської, а також великий друг кремлівського бункерного діда (воно й не дивно). Милорад Додік особливо не приховує свого зневажливого ставлення до Боснії і Герцеговини, відкрито називає її штучним утворенням, яке не має права на існування (чи нічого вам це не нагадує?), регулярно погрожує вивести Республіку Сербську зі складу Боснії і Герцеговини, не кажучи вже про те, що в Белграді він буває частіше, ніж в Сараєво. Не здивуюсь, якщо він усе це робить за вказівкою свого кремлівського друга, але хай там як, він грає з вогнем, бо Балкани — це все ще порохова бочка Європи.

Взагалі, Дейтонські угоди спочатку задумувалися, як щось тимчасове, і що країна з часом буде рухатися в бік унітарності. Але ж в цьому житті не буває нічого більш постійного, ніж тимчасове. З моменту закінчення війни дві частини однієї країни (мається на увазі ентитети) роблять дуже невеликі кроки до більшої взаємоінтеграції.

До речі, а ви знали, що в Боснії і Герцеговині проживає одна з найстаріших українських діаспор? Коли Боснія стала частиною Австро-Угорщини, там було багато незаселених територій, і австрійський уряд запустив цілу програму щодо заселення цих необжитих земель громадянами з інших регіонів Австро-Угорщини. В тому числі сюди переїжджало багато українців з Галичини, Буковини та Закарпаття. Вони оселялися переважно в околицях міста Прнявор, навколо якого почали з’являтися цілі етнічно українські села. Місцеве населення навчилося від українців використовувати залізний плуг, штукатурити, білити хати тощо. Також українці принесли в Боснію жито, картоплю, хміль та інші культури, які раніше тут не росли.

Втім, це не єдине, що поріднює наші країни. В Боснії і Герцеговині можна знайти міста, назви яких співпадають або є дуже подібними до деяких українських топонімів. Наприклад, на півночі Боснії і Герцеговині є місто Тузла (таку ж назву має острів поруч із Кримом), а неподалік від Мостара є місто Чапліна (це вже явний натяк на Чаплинку в Херсонській області). І це ще одна ознака того, що ця країна нам не зовсім чужа, і ми повинні приділяти їй більше уваги не лише в туристичному плані, а й в дипломатичній площині.

В Сараєво є пряме авіаційне сполучення з такими європейськими містами, як Відень, Стамбул, Варшава, Мюнхен, Франкфурт, Загреб, Белград тощо. Є немало рейсів до Баня-Луки від Ryanair.

Офіційною валютою Боснії і Герцеговини є конвертована марка, впроваждена в 1998 році, яка поділяється на 100 фенінгів. Вона називається конвертованою тому, що на момент її впровадження вона була прив’язана до німецької марки за курсом 1:1. Саме від німецької марки пішла назва цієї валюти, а назва монети фенінг є похідною від німецького пфенніга. Після того, як Німеччина перейшла на євро, боснійську конвертовану марку прив’язали до євро, 1 євро приблизно дорівнює двом конвертованим маркам (1.95, якщо бути більш точним). Тому в грошах тут орієнтуватися досить легко.

Якщо ви побачите на ціннику щось на кшталт “50 KM”, то знайте — це не 50 кілометрів, це 50 конвертованих марок. Іноді замість KM використовується офіційний код валюти — BAM, це по суті одне і те саме.

В Мостарі багато де до оплати приймають євро, а в регіонах, що межують із Сербією, місцями також приймають і сербські динари.

Майте на увазі, що в цій країні далеко не всюди приймають банківські картки, тому раджу завжди мати при собі достатньо готівки.

Звертаю вашу увагу на те, що послуга “Роумінг як вдома” від “Київстара” та аналогічні послуги від інших операторів на Боснію і Герцеговину не розповсюджуються, тут діють стандартні роумінгові тарифи. Тому не забудьте поповнити рахунок на достатню суму і не тримайте інтернет постійно увімкненим.

Uber та Bolt в Боснії і Герцеговині не працюють, тому викликати таксі вам швидше за все доведеться класичним способом — або по телефону, або ловити на вулиці. Хоча опція виклику таксі через мобільний додаток тут все ж є, тому якщо хочете викликати звичним в сучасному світі способом — встановіть додаток mojTaxi (працює лише в Сараєво). Але хочу попередити, що він не настільки зручний та функціональний, як ті ж самі Uber і Bolt, і там принцип роботи дещо інший — ви самі обираєте на карті водія, а не водій обирає клієнта (але водій все одно може відхилити ваш запит). Точніше, там є можливість, щоб додаток сам обрав вам водія випадково, але в мене чомусь ця функція ніколи не працювала. Крім того, якщо водій знаходиться далеко від вас, додаток може і не дозволити вам його викликати. Одним словом, воно працює, але через жопу. Тому коли ви будете виселятися з готелю і їхати в аеропорт, раджу попросити на ресепшені, щоб вони вам таксі викликали, аби мінімізувати ризики.

Сараєво

Сараєво — столиця і найбільше місто Боснії і Герцеговини з населенням близько 300 тисяч мешканців.

Місто розкинулося довгою смугою посеред гір вздовж ріки Міляцка:

З назви міста можна зрозуміти, що воно було засноване турками, адже слово “Saray” має турецьке походження і перекладається як “палац” (а не той сарай, де худобу тримають 😁). Тобто назва міста буквально означає “палацове місто”.

Сараєво має багату історію. В 1914 році, тут сталася подія, яка спровокувала Першу світову війну, в 1984-му тут пройшла зимова олімпіада, а під час війни 1992-1995 місто перебувало в облозі Югославської Народної Армії та сил боснійських сербів. Облога Сараєва була найдовшою в сучасній історії. Оскільки місто майже з усіх боків оточене горами та пагорбами, сербським силам, які облаштували там свої позиції, було дуже зручно звідти тримати місто під вогневим контролем. Страшні речі відбувалися в боснійській столиці в ті часи. Обстріли майже не припинялися, снайпери стріляли по всіх, хто тільки попадався їм у приціл. Виходячи з дому люди в буквальному сенсі перебігали вулиці, іноді ховаючись за автомобілями та ООНівськими бронетранспортерами, аби не потрапити під снайперський вогонь. Навіть перебуваючи вдома не можна було підходити близько до вікна, адже навіть в цьому випадку можна було потрапити під приціл снайпера. Та й від попадання артилерійського снаряда в будинок ніхто не був застрахований.

Гуманітарна ситуація в Сараєво під час облоги була просто катастрофічною. В місті не було електрики та водопостачання, не вистачало продовольства та медикаментів тощо. При цьому покидати місто дозволялося лише дітям та пенсіонерам, і тільки під конвоєм ООН, хоча і ці конвої нерідко обстрілювалися, бо сербським силам було байдуже, по кому гатити. Простежуються певні паралелі з Маріуполем, чи не так? Що стосується дієздатного населення, то йому заборонялося виїжджати з Сараєва, потрібно було або працювати на благо міста, або йти служити в боснійську армію.

Не дивлячись на весь цей жах, місто намагалося якось жити. Люди ходили на роботу, перебігаючи вулиці і розуміючи, що можуть в будь-який день або не дійти до місця роботи, або не повернутися додому. Миротворці ООН доставляли великі обсяги гуманітарної допомоги. А в 1993 році в оточеному Сараєво в підвалі будинку культури навіть пройшов конкурс краси, на якому учасниці розгорнули великий банер з надписом “Don’t Let Them Kill Us” (“Не дозволяйте їм нас вбивати”), з метою привернути увагу світової спільноти до війни (фото з відкритих джерел):

За весь час облоги столиці було вбито близько 10 тисяч її мешканців, як цивільних, так і військових. Багато чого тут досі нагадує про ту війну. Коли я їхав з аеропорту в готель, мене віз таксист, який всю війну провів в оточеному Сараєво і був очевидцем тих подій. Переживши такі жахи, босняки сьогодні дуже добре розуміють нас. Але намагайтеся не заводити з місцевими мешканцями розмов про війну, бо для багатьох з них це все ще дуже болюча тема. Ну хіба що якщо місцевий мешканець сам захоче поговорити про це.

Під час війни військово-політичне керівництво сербських сил базувалося у невеликому місті Пале, розташованому в 20 км від Сараєва, саме там серби планували операції проти боснійської столиці:

До війни сараєвці часто їздили в Пале, оскільки в багатьох із них були дачі в околицях цього міста. Тепер для них це прокляте місце, якого вони намагаються уникати за будь-яких обставин.

Щоб отримати більш повну картину того, як жила боснійська столиця під час облоги, раджу почитати книгу Озрена Кебо “Сараєво для початківців”. Озрен Кебо — боснійський хорват родом з Мостара, який після початку війни свідомо переїхав в Сараєво, щоб документувати усе, що там відбувалося в часи війни. Свої мемуари він виклав у згаданій книзі.

І ось мій літак підлітає до боснійської столиці, яку я вже бачу з вікна в оточенні гір:

Коли пишеш щось про великі міста, часто не знаєш, з чого почати. Хоча Сараєво за чисельністю населення не таке вже й велике, тут проживає десь 300 тисяч людей, але, як я показував на карті вище, воно дуже “довге” в плані території. То ж давайте спочатку здійснимо невелику віртуальну прогулянку вздовж ріки Міляцка:

Через ріку прокладено немало мостів. Ми не будемо проходитися по кожному з них, але на деяких я буду зупинятися детально, розповідаючи про пов’язані з ними історичні події.

Ось, наприклад, міст Врбаня, також відомий як міст Суади та Ольги. Міст названий на честь перших жертв боснійської війни — боснячки Суади Ділберович та сербки Ольги Сучич, які в квітні 1992-го влаштували на цьому мосту одиночний протест проти війни і були вбиті сербськими снайперами. На мосту також встановлено пам’ятну табличку:

З цим мостом також пов’язана трагічна історія сараєвських Ромео і Джульєтти — Бошко Бркича та Адміри Ісмич. Бошко був етнічним сербом, православним християнином, а Адміра — боснячкою-мусульманкою. Вони почали зустрічатися ще в школі, у 1984-му, коли їм було по 16 років. Їхні батьки нічого не мали проти їхніх стосунків, адже в югославські часи змішані шлюби в Боснії і Герцеговині були звичною справою, тому аналогія з Ромео і Джульєттою не зовсім правильна, але так вже їх прозвали в народі. Коли почалася війна, їм було по 24 роки. Батькам Бошко вдалося втекти до Сербії, але сам він прийняв рішення залишитися в Сараєво, аби знайти можливість витягнути свою дівчину з оточеного міста. В 1993-му році, розробивши план, вони вирішили разом тікати. Згідно з їхнім планом вони мали по цьому мосту перебігти на інший берег. Перед побігом Бошко заплатив велику суму грошей посереднику, який повинен був домовитися зі снайперами, щоб ті не стріляли. Але щось пішло не так, і коли вони вночі перебігали міст, по них відкрили вогонь. Бошко впав мертвий, Адміра ж, отримавши важке поранення, ще 15 хвилин пролежала біля тіла загиблого хлопця, але втративши багато крові, також загинула. Їхні тіла пролежали на мосту майже тиждень, оскільки через постійні обстріли їх ніхто звідти не міг забрати. Наразі вони поховані на одному з сараєвських цвинтарів. Ось така історія…

І прямо поруч з мостом можна побачити будинок зі слідами від обстрілів. Таких тут досить багато. Чи їх навмисно не реставрують, залишаючи в такому вигляді як нагадування про ті страшні події, чи просто не вистачає грошей — я не знаю:

Йдемо далі. І через деякий час на південному березі Міляцки під пагорбом бачимо невелику площу, на якій розташований культурно-спортивний комплекс Skenderija, який був одним з об’єктів, де у 1984-му проходила зимова олімпіада:

Частиною комплексу є Дім молоді. В ньому розташований музей югославської рок-музики, який, на жаль, був закритий, і я не зміг до нього потрапити:

До речі, серед соціалістичних держав Югославія була найбільш лояльною до рок-музики, сюди навіть іноземні гурти нерідко приїжджали з концертами. В Радянському Союзі рок хоч і не був офіційно заборонений, але ставлення компартії до цього музичного напрямку було, м’яко кажучи, нелояльним.

Металевий міст біля Скендерії, де ви можете сфотографуватися, якщо ви любите Сараєво:

Пройшовши трохи далі, бачимо на південному березі ось таку цікаву будівлю, в архітектурі якої простежуються явні натяки на щось турецьке чи арабське. Це Академія образотворчих мистецтв:

З протилежного берега до академії веде сучасний креативний міст Festina Lente, ніби закручений в петлю посередині. Побудований у 2012-му:

А так виглядає Міляцка з цього мосту:

Далі в нас на північному березі будівля університету:

Навпроти нього на дротах через Міляцку підвішені різні скульптури:

Ще якась цікава будівля поруч з університетом:

Поруч із нею — Національний театр:

До речі, “театр” боснійською мовою — “позорище” 😆😆😆. Точніше, воно читається “позоріште”:

Старий будинок з круглими балконами:

Дерев’яний міст. Колись їх тут таких було багато, наразі це єдиний, який дійшов до наших часів:

Будівля банку PBS:

Збоку на будівлі встановлено пам’ятну табличку, яка нагадує про те, що 14/12/1993 на цьому місці сербськими злочинцями було вбито вісім мешканців Сараєва:

Вздовж Міляцки проходить одна з трамвайних ліній. Трамвай тут — один з основних видів громадського транспорту. Один з маршрутів проходить вздовж ріки буквально через усе місто і навіть доходить до Іліджі — передмістя Сараєва, про яке ми з вами також поговоримо дещо згодом. Трамваї досить сучасні, проїзд коштує 1.80 марок (майже один євро), квиток можна купити у водія:

Але є також і багато старих чехословацьких трамваїв:

Існує міф, що в перший електричний трамвай в Європі з’явився саме в Сараєво, але це не відповідає дійсності. Однак електрифікована трамвайна лінія в Сараєво була однією з перших в Австро-Угорщині, її запустили у 1895 році — роком пізніше, ніж у Львові, і двома роками раніше, ніж у Відні. Тобто Сараєво і Львів в цьому плані випередили навіть столицю імперії, у складі якої вони тоді перебували.

Гаразд, йдемо далі. А далі в нас на південному березі синагога:

Сараєво часто називають “балканським Єрусалимом” через те, що тут тісно переплелися іслам, християнство і трохи юдаїзм. Мечеті і церкви місцями розташовані досить близько одне до одного. Але релігія — не єдиний аспект, який робить це місто багатокультурним, і трохи згодом ми обов’язково дійдемо до інших аспектів.

Далі за синагогою розташований ось такий цікавий будинок. Не знаю, правда, чи це щось сучасне, чи це побудовано в соціалістичні часи з претензіями на футуризм:

А на протилежному березі в нас типова європейська архітектура:

Типова боснійська мечеть з дерев’яними опорами:

За мечеттю — готель і хамам в турецькому стилі:

І ось ми дійшли до одного дуже знакового об’єкту. Перед вами — Латинський міст, де сербський терорист Гаврило Принцип вбив спадкоємця австро-угорського престолу Франца Фердинанда та його дружину Софію. Ця подія стала приводом для початку Першої світової війни:

Принцип стояв біля цього будинку поруч з мостом, в якому зараз знаходиться музей:

На будівлі музею встановлена табличка, де розповідається про ту подію:

А під табличкою — імпровізовані сліди його взуття на тому місці, де він стояв, стріляючи у Франца Фердинанда та його дружину, коли ті їхали на автомобілі по Латинському мосту:

Трохи далі від мосту, на південному березі — Царська мечеть:

Далі по курсу в нас будівля, яка є однією з візитівок Сараєва — Вієчниця. Там розташована мерія та бібліотека. Не дивлячись на те, що вона побудована вже при Австро-Угорщині, в її архітектурі все одно простежуються ісламські мотиви:

Будівля має трикутну форму, ось вид ззаду:

В 1992-му в ніч з 25 на 26 серпня сербські сили здійснили масований обстріл будівлі, в результаті якого було безповоротно знищено унікальну колекцію книг, рукописів, документів та періодичних видань в сумарній кількості близько двох мільйонів. Бібліотекарі та деякі небайдужі громадяни попри обстріли намагалися врятувати хоч щось. Принаймні одна людина була вбита кулею сербського снайпера. Про цю подію говорять пам’ятні таблички боснійською та англійською мовами, встановлені біля вхідних дверей:

Міст Шехер-чахаї:

А далі вже ідуть пагорби, на одному з яких можна побачити якийсь напівзруйнований палац:

З іншого боку ось такі турецькі пейзажі:

Навпроти Вієчниці через дорогу знаходиться ресторан національної кухні Inat Kuća, дуже раджу. Але майте на увазі, що там банківські картки не приймають. Однак можна заплатити в євро:

Там ви зможете випити місцевого пива з автентичної металевої кружки:

Ну що, ми здійснили віртуальну прогулянку вздовж ріки Міляцка, давайте ж тепер подивимося, що там трохи далі від її берегів. Більшість цікавих локацій розташовані на північному березі Міляцки, то ж почнемо звідти, а конкретніше — зі східного району Башчаршія:

Башчаршія — один з найстаріших районів Сараєва з турецькою забудовою. Головною пам’яткою цього району є фонтан Себіль на невеликій площі, який є ще однією візитівкою міста:

Майже вся Башчаршія — це великий турецький базар з сувенірними лавками та невеликими ресторанами національної (і не тільки) кухні:

Башчаршійська мечеть:

В босняків ставлення до релігії досить спокійне. Жінки в хіджабі зустрічаються, але таких небагато. Значно більше тих, хто носить обтягуючий одяг, намагаючись підкреслити усе, що можна (а в багатьох боснячок є, що підкреслити 😉).

Мечеть Газі Хусрев-бега (Газі Хусрев-бег — правитель Боснії часів османського панування, який зробив великий внесок в розвиток інфраструктури Сараєва):

Музей Газі Хусрев-бега:

Годинникова вежа:

Стара синагога:

Критий ринок, також названий на честь Газі Хусрев-бега:

Старовинні руїни поруч з ринком:

Трохи західніше від критого ринку ми бачимо на дорозі ось такий знак з надписом “Sarajevo — Meeting Of Cultures” (“Сараєво — зустріч культур”). Це саме те місце, де Захід зустрічається зі Сходом в прямому сенсі:

Тут починається головна пішохідна вулиця, що має назву Ферхадія. Варто лише переступити надпис “Sarajevo — Meeting Of Cultures”, і ви опинитеся в зовсім іншій реальності. Лише один крок і навколо вас міняється буквально все. Ви більше не в Османській імперії, ви в Європі:

Ферхадійська мечеть:

На Ферхадії повно туристів, часто чути англійську мову. Босняки англійською, до речі, досить добре володіють. Якщо, наприклад, в Польщі більшість людей вікової категорії 45+ англійську не знає взагалі, то в Боснії і Герцеговині зазвичай з цим немає проблем.

Очевидно, що Ферхадія та сусідні з нею вулиці будувалися вже австрійцями, і місцями в архітектурі простежуються певні натяки на Відень:

Щойно ми бачили на вулиці Ферхадія мечеть, і тут невдовзі на цій самій вулиці перед нами з’являється католицький собор:

Біля нього стоїть пам’ятник Івану-Павлу II:

Від собору іде вулиця Штросмайєра, перпендикулярна до Ферхадії, її архітектура — це типовий Відень:

Але якщо у Відні кожний будинок, який має якусь архітектурну цінність, буквально вилизаний, то про Сараєво такого, на жаль, не скажеш. Загалом усе виглядає досить доглянутим, але ви могли помітити на одній з попередніх світлин блакитний будинок з трохи облупленим фасадом. Таке, на жаль, також іноді зустрічається. Боснія і Герцеговина — бідна країна, на все грошей не вистачає. Щось десь, звичайно, реставрують, а щось повільно розвалюється… Сподіваюсь, прийде час, і тим блакитним будинком теж займуться, як і всіма іншими, що потребують реставрації.

Але повернемося до Ферхадії:

Біля цих будинків починається площа Алії Ізетбеговича:

В центрі площі стоїть скульптура “Мультикультурна людина”:

Поруч чоловіки грають у великі шахи:

Поруч з шаховим полем — пам’ятник першій поліцейській бригаді Сараєва, яка була сформована у 1992-му і героїчно прийняла бій проти сербів. На цьому місці вона була вперше вишикувана:

За пам’ятником — Церква Пресвятої Богородиці:

Національна галерея Боснії і Герцеговини:

Йдемо далі Ферхадією. Міський ринок:

Місцями на вулицях можна побачити так звані “сараєвські троянди” — імпровізовані плями крові, намальовані червоною фарбою в тих місцях, де під час війни в результаті снайперських обстрілів або вибухів артилерійських снарядів було вбито щонайменше трьох людей. Таких “троянд” в місті налічується близько 200:

А ось як закінчується вулиця Ферхадія — на зміну європейській архітектурі приходить довга соціалістична будівля, над якою зверху щось ніби хаотично надбудовано. І чим керувалися ті архітектори, які це проектували?

Найзахідніший будинок Ферхадії, перед яким ми бачимо Вічний вогонь:

І тут вулиця Ферхадія плавно переходить в вулицю Тіто:

Мурал, присвячений геноциду в Сребрениці:

Пам’ятник дітям, загиблим під час облоги Сараєва:

Сараєвці дуже пишаються тим, що їм випала честь приймати зимову олімпіаду в 1984-му:

Пам’ятник боснійському королю Твртко I:

На вулиці Тіто також можна знайти цікаву європейську архітектуру:

А також — ехо війни (сліди від обстрілів видно?):

Йосипа Тіто тут до цього часу дуже поважають, і це проявляється не лише в тому, що одна з вулиць досі носить його ім’я. Наприклад, тут продають сувеніри з його зображенням, і навіть є пивний бар, присвячений йому! Цей бар я вам обов’язково покажу, але трохи пізніше.

Адміністрація кантону Сараєво на одній з вулиць, перпендикулярних до вулиці Тіто:

Біля адміністрації тече канал:

На цій будівлі і на деяких інших, що потребують ремонту, можна побачити таблички з попередженнями про те, що фасад обрушується. Шкода, що таке добро пропадає:

І ось ми поступово наблизилися до нового міста, де можна побачити його сучасну архітектуру. Наприклад, ТРЦ Sarajevo City Center:

Навпроти нього через дорогу — католицька церква святого Йосипа:

Біля церкви стоїть пам’ятник матері Терезі:

Через дорогу з іншого боку — будинок уряду:

25-поверхові вежі-близнюки UNITIC, які сильно постраждали під час війни, але все ж встояли, ставши символом стійкості:

Серед сучасної архітектури Сараєва найбільше виділяється 39-поверховий хмарочос Avaz Twist Tower, побудований у 2008 році. Наразі це найвища будівля в Боснії і Герцеговині:

На 36-му поверсі є оглядовий майданчик, вхід на який коштує лише 2 марки, тобто 1 євро. Це взагалі халява! При цьому там немає великого натовпу, коли я піднявся, на оглядовому майданчику крім мене було лише двоє людей. Ось такі панорами звідти відкриваються:

Після того, як побуваєте на оглядовому майданчику, можете спуститися поверхом нижче в rooftop-бар, випити місцевого пива під звуки місцевої музики (я в цьому барі відкрив для себе боснійський рок-гурт Crvena Jabuka, рекомендую! 🎸🎵):

Музей:

Неподалік від цього музею знаходиться вже загаданий мною вище концептуальний пивний бар “Tito”:

“Смерть фашизму, свободу народу!” (знав би Тіто, наскільки актуальним це гасло стане в наш час):

Ось так виглядає барна стійка:

Ліхтарі над стійкою у вигляді касок:

На території бару можна також побачити зразки військової техніки часів Другої світової:

Навіть бронепоїзд є:

Пам’ятник міжнародній гуманітарній допомозі, наданій в часи війни:

А зараз пропоную здійснити віртуальну прогулянку на гору Требевич, де під час олімпіади 1984-го знаходилося олімпійське містечко. На гору можна піднятися на канатній дорозі:

І ось ми на верхній станції:

А так виглядає Сараєво з одного з оглядових майданчиків на горі:

Траса для бобслею, точніше — те, що від неї залишилося:

Усе виглядає досить запущеним. Адже в часи війни гора Требевич з олімпійського символу перетворилася на місце, звідки сербські сили обстрілювали оточене Сараєво.

До речі, хочу зробити важливе попередження: старайтеся не ходити де попало, тільки по стежках, інакше є шанс дізнатися, що таке справжнє “ехо війни”. Ні, я не жартую, після війни країну ще досі не до кінця розмінували, тому ходити десь по лісах та полях за межами міста дуже ризиковано!

І ще: старайтесь не загубити зворотні квитки на канатну дорогу, бо на верхній станції їх не продають. Я от випадково загубив — поклав квиток у задню кишеню джинсів, і десь він у мене випав. Але мені пощастило — я пояснив ситуацію черговому по станції, він з кимось переговорив, і мене пропустили до кабіни.

А ось так виглядає місто з вікна кабіни:

Неподалік від нижньої станції стоїть автомат з продажу сувенірів, присвячених олімпіаді 1984-го. На багатьох із них зображений вовк Вучко — талісман тієї олімпіади (на кшталт того, як в Радянському Союзі був олімпійський ведмедик):

В Сараєво є власна пивоварня, де виготовляють пиво Sarajevsko:

Неподалік від пивоварні — церква святого Антонія Падуанського (в якийсь момент я почав задумуватись, чого ж тут більше — церков чи мечетей?):

Став свідком автопробігу за участю трьох старих югославських автомобілів Zastava, правда, не зрозумів, з чим це було пов’язано, просто бачу — один за одним їдуть три однакових ретро-автомобіля різного кольору:

Після Требевича я вирішив також піднятися на Жовту фортецю на одному із пагорбів на сході міста:

І ось так звідти виглядає Сараєво:

На деяких фото можна побачити багато мусульманських кладовищ на пагорбах. Там поховані люди, загиблі під час облоги Сараєва.

Фортифікаційні споруди на одному з пагорбів:

Православна церква в районі Грбавиця:

Грбавиця — район, в минулому населений переважно сербами. В перший рік боснійської війни район був окупований сербськими військами, які влаштували різанину несербському населенню.

Західні райони Сараєва виглядають переважно ось так, це вже будувалося в югославські часи:

Мечеть Істікляль:

А в цьому будинку неподалік від аеропорту був вхід в “Тунель життя” або, як його ще називали, “Тунель надії”, який проходив під злітно-посадковою смугою і використовувався під час війни:

Цей тунель зв’язував сараєвський аеропорт, який під час війни перебував під контролем ООН, з самою столицею, яка, перебуваючи в облозі сербських військ, була повністю відрізана від нього. Інший вхід/вихід знаходився в підвалі одного з житлових будинків в Сараєво. Будівництво здійснювали військові боснійської армії з березня по червень 1993-го в обстановці суворої секретності. Про плани будівництва цього тунелю не знали навіть миротворці ООН (молодці босняки, ще тоді розуміли, що цій гнилій організації довіряти не можна). Але коли він був нарешті побудований, вони ним часто користувалися. Через тунель в оточене місто доставлялася гуманітарна допомога, а також зброя та боєприпаси для боснійської армії. Більш того, там було проведено трубопровід для доставки нафти у місто, а також прокладено електричні і телефонні кабелі. Вхід в тунель охоронявся військовими і потрібен був спеціальний дозвіл, щоб через нього покинути місто. Якби не цей тунель, думаю, Сараєво повторило б долю нашого Маріуполя…

А ось іще одна “сараєвська троянда” прямо біля входу в тунель, навіть тут серби когось вбили:

Сьогодні тут знаходиться музей, частина тунелю відкрита для туристів. На жаль, мені не вдалося туди потрапити, оскільки я під’їхав до нього коли він вже закривався (він працює до 17:00, хоча на вході вказано, що до 17:30). Наступні дні у мене були вже розплановані, та й вдруге мені не надто хотілося туди їхати, оскільки він знаходиться трохи за межами міста.

На південній околиці Сараєва, в районі Добриня, знайшов ще ось таку нестандартну католицьку церкву в соціалістичному стилі (навіть не знав, що тут є таке, знайшов випадково):

А від неї тягнеться ось такий бульвар з “хрущовками”, на фасадах яких знову… ехо війни:

Як і в будь-якій іншій Балканській країні, в Боснії і Герцеговині дуже багато котів 😸😸😸. І щоб завершити розповідь про Сараєво на позитивній ноті, я вам їх покажу:

Напевно, в Європі важко знайти більш мультикультурну столицю, ніж Сараєво. В цьому місті переплелися три основні монотеїстичні релігії, в цьому місті пліч-о-пліч живуть три південнослов’янських народи, в цьому місті добре збереглася османська, австро-угорська та югославська архітектурна спадщина, посеред якої ростуть сучасні хмарочоси. Тут змішалося буквально все! І я ніяк не можу зрозуміти, чому більшість іноземних туристів, які приїжджають в Боснію і Герцеговину, зазвичай обмежуються Мостаром, незаслужено ігноруючи при цьому Сараєво.

P.S. Можливо моя розповідь про Сараєво вийшла дещо депресивною, оскільки я робив багато екскурсів в історію, розповідаючи про те, що тут відбувалося в часи війни. Даруйте, але не міг я написати по-іншому. Ну неможливо абстрагуватися від тих подій, коли про них у цьому місті нагадує буквально все, коли на кожній вулиці ти, образно кажучи, бачиш рани, які ніби вже загоїлися, але шрами все одно залишилися. І, здавалося б, сьогодні це звичайна європейська столиця, яка живе абсолютно мирним життям, але тебе не полишає відчуття того, що не так давно тут відбувалося щось страшне. І так майже по всій країні.

Іліджа

Не потрапивши в “Тунель життя”, я вирішив подивитися місто Іліджа, яке знаходиться неподалік.

Іліджа — західне передмістя Сараєва, розташоване поруч з аеропортом:

Іліджа в деяких путівниках нерідко фігурує як один з районів Сараєва, не в останню чергу через її географічне розташування — вона впритул прилягає до столиці і дійсно більше схожа на її околицю. Але адміністративно це окреме місто з власним муніципалітетом, хоч воно і має досить тісні зв’язки зі столицею — багато мешканців Іліджі щоденно їздять на роботу та навчання в Сараєво, до Іліджі навіть ходить сараєвський трамвай №3, маршрут якого тягнеться через усю столицю, починаючи від Башчаршії, і аж до східних районів Іліджі.

До початку боснійської війни Іліджа в етнічному плані була переважно сербським містом, серби тут складали 47% населення, в той час, як босняки лише 31%. Під час війни місто перебувало під контролем сербських сил, усе несербське населення Іліджі було відправлено до концтаборів.

Як я вже вище писав, після підписання Дейтонських угод та закінчення війни в 1995-му Боснія і Герцеговина переформатувалася в державу, що складається з двох ентитетів — Федерації Боснії і Герцеговини (або мусульмансько-хорватської федерації) та Республіки Сербської. Згідно з Дейтонськими угодами Іліджа була включена до складу мусульмансько-хорватської федерації. Після цього сербське населення почало масово покидати Іліджу, а також інші міста-сателіти столиці, як і саму столицю, переселяючись до Республіки Сербської. Ця подія, яка тривала майже весь 1996 рік, увійшла в історію під назвою “Вихід сербів із Сараєва”. Сьогодні серби складають лише 2% населення Іліджі, а босняки — 87%.

Через центр Іліджі тече ріка Железниця:

В місті є давньоримські руїни. В античні часи на території Іліджі існувало місто Aquae Sulphurae. Це було курортне місто з термами, де римляни будували купальні та вілли:

Міський парк:

Від міського парку тягнеться довга вулиця, що називається Велика алея, і веде вона до парку Vrelo Bosne, де можна краще ознайомитися з природою Боснії і Герцеговини. Звідти починається ріка Босна, яка дала назву цій країні. Хоч цей парк знаходиться вже трохи за межами міста, і йти до нього десь 30-40 хвилин пішки, воно того однозначно варте, і скоро ви побачите, чому. Це власне те, заради чого приїжджають в Іліджу:

Будинки австро-угорських часів вздовж алеї:

А ось власне парк Vrelo Bosne:

Виглядає немов рай на землі, чи не так? Нічого подібного я в своєму житті ще не бачив.

А ще в Іліджі багато котів 😸😸😸:

І як після цього її не любити?

Мостар

Мостар — головна “туристична Мекка” Боснії і Герцеговини. Іноземним туристам, що відпочивають в Чорногорії та на півдні Хорватії, часто пропонують денні тури до цього міста, а тому сюди нерідко потрапляють навіть ті, в чиї плани відвідування Боснії і Герцеговини не входило.

Мостар є одним з найважливіших міст Герцеговини як історичної області. Також він вважається неофіційною столицею боснійських хорватів, хоча його національний склад є змішаним — відсоток босняків та хорватів тут завжди був приблизно однаковий. Історично місто складалося з двох частин, розділених рікою Неретвою, на західному березі якої жили хорвати, а на східному — босняки. Але з часом усе так змішалося, що тепер важко зрозуміти, де мусульманський квартал, а де хорватський, на обидвох берегах можна побачити як мечеті, так і церкви:

Під час боснійської війни тут відбувалися одні з найзапекліших боїв. В 1992 році Мостар був взятий в облогу Югославською Народною Армією, яка навіть змогла взяти під контроль більшу частину міста. Хорватам з босняками об’єднаними зусиллями вдалося відкинути югославську армію від міста, а слідом за нею місто покидало сербське цивільне населення, остерігаючись помсти з боку хорватів та босняків. До війни в Мостарі проживало десь 20% сербів, зараз їх тут залишилося лише 3%. Але як тільки загроза з боку сербських військ минула, відносини між хорватською та босняцькою громадами Мостара почали швидко погіршуватися, і згодом вони почали воювати між собою, поки знову не об’єдналися проти сербів під кінець війни.

Пам’ятаєте, я вище згадував книгу Озрена Кебо “Сараєво для початківців”? Так от, її автор народився в Мостарі і один з розділів цієї книги він присвятив своєму рідному місту. І мені там запам’яталась історія про одного чоловіка, будинок якого знаходився десь на межі між хорватськими та мусульманськими районами міста. Під час війни квартал, де знаходився його будинок, ледве не щодня переходив з рук до рук, і він придумав креативний спосіб уникнути етнічних чисток. У нього в кімнаті на стіні висів двосторонній портрет, на одній стороні якого був зображений Алія Ізетбегович, а на іншій — Франьо Туджман. Коли його квартал захоплювали хорватські збройні формування, він перевертав портрет на ту сторону, де був зображений Туджман. Коли боснійська армія відбивала його квартал — портрет перевертався на іншу сторону, де був зображений Ізетбегович. Це робилося для того, щоб якщо до його будинку увірвуться військові, то щоб не чіпали його, побачивши, що це “свій чувак”. “Отака х*йня, малята!” (c).

Я в Мостар і назад їхав поїздом. Дуже зручний варіант для подорожі на один день — можна вранці виїхати з Сараєва поїздом, що відправляється о 7:15, а назад з Мостара виїхати поїздом, що відправляється о 17:19. Шлях займає лише дві години. На маршруті Сараєво – Мостар ходять сучасні поїзди на кшталт наших “Інтерсіті”, але дорога проходить через гори, де не завжди ловить мобільний зв’язок. Найцікавіше було те, як я купував квитки на той поїзд. Я вирішив заздалегідь придбати квитки на поїзд через інтернет, коли вирішив, в який саме день в Мостар поїду. Так от, вибираю квитки, оплачую своєю банківською карткою, а мені на пошту приходить лише підтвердження оплати без квитків. А в тому листі з підтвердженням написано, що я повинен хоча б за 10 хвилин до відправлення забрати свій квиток в касі на залізничному вокзалі. Тобто розумієте, як це працює? При покупці залізничних квитків через інтернет сам квиток не формується і не надсилається вам на електронну пошту — ви все одно маєте забрати його в касі на вокзалі. Це вже не 90-ті, але ще й не 2000-ні 😁. Що поробиш, передові технології сюди ще повною мірою не дійшли. В день моєї поїздки до Мостара приходжу я на сараєвський залізничний вокзал десь за 20 хвилин до відправлення поїзда, а до каси стоїть черга. Однак тих, хто купував квитки через інтернет, пускали без черги в окреме віконце. Підходжу я туди, показую роздруковане підтвердження, а в касирки на столі вже лежать роздруковані на спеціальних бланках квитки. Віддала вона мені мій квиток, назвала номер платформи і я пішов шукати свій поїзд. До речі, в квитку не зазначається вагон та місце, тобто ви можете сісти на будь-яке вільне місце, головне, щоб вагон був того класу, який в квитку зазначений. Однак може статися й таке, що місць всім не вистачить, і коли я повертався назад в Сараєво, так і сталося, і мені та ще деяким пасажирам довелося їхати в тамбурі 😁. Втім я вже мав подібний досвід у 2023-му, коли їхав з Лінца у Відень.

Але досить лірики, давайте поговоримо про Мостар. Візитівкою цього міста є старий турецький міст, від якого воно власне й отримало свою назву:

В 1993 році під час бойових дій міст був зруйнований. В 2004-му його відбудували в первозданному вигляді. Сьогодні це головний туристичний об’єкт Мостара, який також манить місцевих любителів гострих відчуттів, які на очах в туристів люблять робити “шубовц” в Неретву 😁.

Вид з іншого ракурсу:

Ось так виглядає західний вхід на міст:

А так східний:

А ось такі панорами відкриваються з мосту:

Поруч з мостом ресторани, бари і типовий турецький базар:

Десь тут можна випити місцевого мостарського пива:

До речі, оскільки в Мостар регулярно возять туристів, що відпочивають в Хорватії та Чорногорії, тут в ресторанах, барах та магазинах старого міста без проблем приймають до оплати євро. Навіть ціни нерідко виставляють виключно в євро, але навіть в цьому випадку ніхто не забороняє вам розраховуватися конвертованими марками.

На камені біля одного з входів на міст надпис: “Не забувайте 93-й”. Це один з тих каменів, що залишився від оригінального моста, який був зруйнований в 1993-му:

Неподалік, до речі, є ще один схожий міст, але значно менший:

В місті дуже добре збереглася автентична османська архітектура:

Музей хамама:

Іспанська площа в західній частині Мостара, названа на честь іспанських миротворців, що загинули під час боснійської війни:

Поруч із площею можна побачити високий недобудований будинок, на даху якого снайпери облаштовували позиції під час війни:

З іншого боку від площі — стара гімназія, архітектурний стиль якої дуже нагадує будівлю міськради в Сараєво:

А ще з іншого боку — ехо війни. Якщо в Сараєво про війну нагадують переважно будинки зі слідами обстрілів на фасадах, то в Мостарі багато ось таких повністю випалених будинків, від яких залишився лише скелет:

Міська адміністрація:

Пам’ятник антифашизму:

Францисканська церква з високою дзвіницею:

На дзвіницю можна піднятися на ліфті, є можливість придбати квиток за євро. Але згори місто виглядає не дуже цікаво:

Хорватський дім:

Цікава церква з дахом у формі трикутної піраміди:

Пішохідна вулиця західної частини Мостара:

І навіть тут ехо війни:

Тепер давайте перейдемо по мосту і подивимося, що там по той бік Неретви. Біля мосту тут також сувенірні лавки та ресторани:

І різнокольорові будинки:

Це, напевно, ще один камінь від оригінального мосту:

Мечеть Коскі Мехмед-паші:

Пішохідна вулиця східної частини Мостара:

Сербська православна церква:

Вулиця Баятова:

Вулиця маршала Тіто:

Стара годинникова вежа:

Парк Musala:

Мусульманська архітектура Мостара:

Закинута напівзруйнована будівля югославських часів (і знову ехо війни):

Коли я виходив із залізничного вокзалу, приїхавши в Мостар, біля виходу мені дівчина дала туристичну карту міста, і я пам’ятаю, там в кількох місцях були намальовані коти. І їх там не просто так для краси намалювали, ви тут обов’язково десь знайдете кота 😸:

Якщо в Сараєво османська, європейська та соціалістична архітектура представлена плюс-мінус рівномірно, то в Мостарі явно домінує османська, хоча й іншої вистачає в тій чи іншій мірі. “Інстаграмність” цього міста місцями зашкалює. У разі подорожі до Боснії і Герцеговини відвідування Мостара вважаю обов’язковим. Навіть якщо ви так само, як і я, надаєте перевагу екзотичним локаціям, це не означає, що потрібно тотально ігнорувати заїжджені шляхи, які до вас пройшли мільйони інших людей. Бо якщо те чи інше місто користується популярністю в туристів, то це не просто так.

Яйце

Це місто спочатку не входило в мої плани, наступного дня після поїздки в Мостар я думав з’їздити в Сребреницю. Але меморіал жертв геноциду 1995-то наразі тимчасово закритий, а окрім нього там особливо нема, що дивитися, то ж я вирішив замість Сребрениці поїхати в Баня-Луку. Шлях до Баня-Луки проходить через місто Яйце (наголос на перший склад), про яке я раніше вже щось колись чув. Подивившись кілька фото в інтернеті, я подумав, що воно варте того, щоб сюди заїхати, а отже за день можна вбити двох зайців.

Сьогодні Яйце — це зовсім невелике місто, де проживає лише 8000 людей, але свого часу воно відіграло важливу роль в боснійській та югославській історії. В середньовіччі воно було столицею Боснійського королівства. В 1463-му році, коли Боснія була окупована Османською імперією, тут помер останній боснійський король Стефан Томашевич. В 1943-му році Йосип Тіто проводив в Яйце друге засідання Антифашистської ради народного визволення Югославії, на якому приймалися рішення про майбутній устрій Югославії як федеративної соціалістичної держави.

В 1991-му році, перед війною, населення Яйце становило приблизно 45 тисяч мешканців. Національний склад був змішаний — 40% населення складали босняки, які проживали переважно в південно-східних районах, 37% — хорвати, які проживали в південно-західних районах, 20% — серби, які проживали переважно на півночі міста, а решта — люди інших національностей. Коли почалася війна, усе сербське населення було вигнане з міста, але невдовзі армія боснійських сербів розпочала наступ на Яйце та окупувала його, змусивши тікати босняків і хорватів. Тих, хто не втік, або вбили або відправили у концтабори. Крім того, майже всі мечеті та католицькі церкви у місті були знищені. Лише в 1995-му році місто вдалося відбити. Сьогодні в етнічному плані Яйце дещо нагадує Мостар — відсоток босняків і хорватів приблизно однаковий, але хорватів трохи більше. Сербів, як ви, напевно, здогадалися, там майже не залишилося — довоєнне сербське населення Яйце осіло в Баня-Луці та деяких інших містах.

В Яйце я їхав автобусом. На відміну від залізничних квитків, автобусні квитки тут можна придбати через інтернет. Тобто ви на пошту отримуєте повноцінний квиток, який вам потрібно просто роздрукувати. Для пошуку автобусних квитків раджу використовувати агрегатор Traveling.com (донедавна він називався GetByBus). Якщо ж ви подорожуєте автобусами компанії Centrotrans, краще купувати квитки безпосередньо на її сайті centrotrans.com. До речі, місцеві мешканці зазвичай не купують автобусні квитки через інтернет, це роблять переважно іноземці. Тому водій іноді може здивуватися, побачивши такий квиток, але це швидше від того, що вони до такого не звикли, відмовляти вам у проїзді ніхто не буде.

Але навіть тут без сюрпризів не обійшлося. Приходжу я, значить, заздалегідь на центральний автовокзал в Сараєво, йду на касу, щоб спитати, з якої платформи буде відправлятися мій автобус. Дівчина на касі каже, що я маю заплатити одну марку в якості сервісного збору, щоб пройти до автобусів. Нема питань, даю їй одну марку, вона друкує чек зі штрих-кодом (або QR-кодом, але то неважливо), називає мені номер платформи і пояснює, як пройти до автобусів. Щоб пройти до автобусів, той чек потрібно прикласти до сканера на турнікеті. Тобто розумієте — ви не можете ось так просто взяти прийти на вокзал і сісти в автобус, ви повинні заплатити одну марку за те, щоб вас пустили до автобусів. “Это п*здец, товарищи!..” (c) 😁. Хоча це не на всіх автобусних вокзалах практикується, з таким стикався лише в Сараєво і Баня-Луці. Я розумію, що одна марка (50 євро-центів) — це не гроші, але все одно це виглядає немов якась дичина.

Гаразд, давайте нарешті розпочнемо нашу віртуальну прогулянку містом Яйце. Місто унікальне тим, що практично в самому його історичному центрі тече 20-метровий водоспад, який є його головною візитівкою:

Через місто протікає ріка Врбас, і ось на протилежному березі видніється пагорб, на якому розташоване старе місто:

Травницькі ворота:

За воротами бачимо такі собі натяки на османську спадщину:

Мечеть Есми-Султан:

Навпроти мечеті через дорогу — пам’ятник загиблим у війні хорватським воїнам. Попри те, що під час боснійської війни хорвати далеко не завжди були союзниками босняків, ці два народи знайшли в собі сили примиритися, і подібні пам’ятники можна побачити в багатьох етнічно-змішаних містах Боснії і Герцеговини:

Банялуцькі ворота:

Цікава мечеть з дерев’яним мінаретом:

Ведмежа башта:

Церква святого Луки, точніше те, що від неї залишилося:

Музей:

Годинникова вежа (тільки де тут годинник?):

Старе місто оточене фортифікаційними спорудами, але на вершині є ще така собі внутрішня фортеця, туди вхід вже платний:

А ось так виглядає Яйце з фортеці:

А ось так виглядає фортеця з боку:

По дорозі з Яйце в Баня-Луку побачив у сусідньому з Яйце селі Подмілачьє ось таку цікаву католицьку церкву в стилі hi-tech:

Яйце мені сподобалось. Я б його, так само, як і Мостар, також включив би до списку міст, обов’язкових для відвідування в Боснії і Герцеговині. Так, воно зовсім маленьке, майже всі цікаві місця тут можна обійти за годину-півтори, але хіба ж цим можна виправдати те, що більшість іноземних туристів незаслужено обділяють Яйце увагою? Хоча я можу їх зрозуміти — більшість із них нічого не знають про це місто, оскільки воно не є розкрученим туристичним напрямком. А хтось можливо й взагалі не підозрює про його існування. А ви про нього знали?

Баня-Лука

Дещо смішна назва, чи не так? Напевно, дехто з вас, побачивши цю назву, подумав: “що це ще за баня?”. Ні, це не та баня, куди ходять паритися 😊. Я вже кілька разів згадував тут це місто, настав час поговорити про нього більш детально.

Баня-Лука — друге найбільше місто Боснії і Герцеговини. Якщо Мостар — це неофіційна столиця боснійських хорватів, то Баня-Лука — це цілком офіційна столиця боснійських сербів, вона є столицею Республіки Сербської. Про всяк випадок нагадаю, що Республіка Сербська — це не держава Сербія, це ентитет у складі Боснії і Герцеговини.

На відміну від багатьох інших боснійських міст, Баня-Лука під час війни майже не постраждала — безпосередньо в місті та навіть на його околицях бойових дій не було, тому “еха війни” ви тут не побачите. Але від етнічних чисток Баня-Луку це не врятувало — майже всі босняки і хорвати були звідти вигнані. Одні самостійно покидали місто під тиском, а інших заганяли в автобуси і вивозили на територію, підконтрольну боснійській армії, заселяючи їхні будинки сербськими біженцями з Хорватії. До війни в Баня-Луці 50% населення складали серби, 20% — босняки, 11% — хорвати, і решта — люди інших національностей. Наразі босняків тут залишилося лише 5%, а хорватів ще менше. Дейтонські угоди кожному гарантували право повернутися до своїх домівок, але на практиці це не працювало. Після закінчення війни багато босняків намагалися повернутися в Баня-Луку та сусідні міста, з яких їх було вигнано, але ці спроби були зустрінуті жорстоким спротивом з боку місцевої поліції, сербських націоналістів та сербських біженців з Хорватії.

І ось їду я автобусом з Яйце до Баня-Луки, перетинаємо адміністративний кордон між мусульмансько-хорватською федерацією та Республікою Сербською, і нас зустрічає табличка з надписом: “Ласкаво просимо до Республіки Сербської”, облита червоною фарбою:

Помітно, що босняків відверто вкурвлює наявність в їхній країні такого утворення, як Республіка Сербська. По-перше, армія боснійських сербів воювала проти них саме під цим “брендом”, і тому ця назва викликає відповідні асоціації. А по-друге, босняки абсолютно не в захваті від того, що серби мають настільки широку автономію в Боснії і Герцеговині, що можуть впливати майже на всі аспекти її політичного життя.

От уявіть собі, якби нам в Україну впихнули так звані “Л/ДНР” за “формулою Штайнмаєра”, змусивши нас надати їм “особливий статус” з усіма наслідками — легалізація ватажків цих сепаратистських утворень, амністія бойовиків, що воювали проти України, надання цим “антинародним недореспублікам” права накладати вето на будь-які рішення центральної влади тощо. Вам би це дуже сподобалось? Думаю, навряд чи. Так от, ситуація з Республікою Сербською в Боснії і Герцеговині виглядає десь приблизно так само. Тому що такий устрій був визначений Мінськими Дейтонськими угодами. Через це між мешканцями мусульмансько-хорватської федерації та Республіки Сербської досі існує певний рівень взаємної недовіри та несприйняття. З цієї ж причини транспортне сполучення між ентитетами не надто добре розвинуте. Так, є автобуси, які курсують між містами, розташованими в різних ентитетах, але їх не так вже й багато. З тієї ж Баня-Луки простіше доїхати в Белград, аніж в Сараєво, тому що туди більше автобусів щодня ходить.

В Республіки Сербської є свій прапор, схожий на прапор Сербії, тільки без герба (як перевернутий російський):

До речі, в містах Республіки Сербської дуже рідко можна побачити боснійський прапор. Його часто навіть на державних установах не вивішують, обмежуючись лише республіканським прапором. Може скластися враження, що це вже інша держава, але боснійські автомобільні номери та боснійські гроші в обігу нагадують про те, що це все ж таки територія Боснії і Герцеговини.

До речі, щодо грошей. Боснійський центральний банк випускає різні типи банкнот для мусульмансько-хорватської федерації та Республіки Сербської. Ось, наприклад, два типи банкноти в 20 конвертованих марок:

Перше, що кидається в очі — це те, що на них зображені різні персонажі, але це не єдина відмінність. Як ви бачите, будь-який надпис на банкноті пишеться і латиницею і кирилицею, але для якщо банкнот, що випускаються для мусульмансько-хорватської федерації, надпис латинкою пишеться зверху, а кириличний — нижче, то на банкнотах для Республіки Сербської — навпаки. Однак це не означає, що банкноти конкретного типу можна використовувати виключно в межах ентитету, для якого вони надруковані. Обидва типи банкнот є законним платіжним засобом на всій території Боснії і Герцеговини, а тому по факту обидва типи зустрічаються в обігу по всій країні.

Гаразд, давайте покажу вам власне Баня-Луку.

В центрі міста — Площа сербських правителів, на якій знаходиться православний храм Христа Спасителя з високою дзвіницею:

З обидвох сторін від храму можна побачити майже симетричні будівлі:

Справа — муніципальна адміністрація:

Зліва — Банський двір:

Напівкругла соціалістична будівля поруч із Банським двором — палац президента Республіки Сербської:

Навпроти храму через дорогу будується пам’ятник загиблим воїнам армії Республіки Сербської. Уявляєте собі рівень сюрреалізму? Тобто в Сараєво на будівлях встановлюють пам’ятні таблички, де вказується, що в цьому місці в такий-то день сербські терористи вбили стільки-то людей, а тут, в другому найбільшому боснійському місті, прямо в центрі цим терористам ставлять пам’ятники:

Вулиця Господська — головна пішохідна вулиця Баня-Луки:

“Кривий годинник”, на якому час ніби зупинився 27/10/1969. Встановлений в пам’ять про потужний землетрус, який стався в той день у місті:

Пам’ятник Стефану Немані:

Музей Республіки Сербської, біля якого стоять зразки військової техніки:

Фортеця:

Пам’ятник боснійському королю Твртко I. Попри те, що боснійські серби себе позиціонують, як щось окреме від решти Боснії і Герцеговини, вони також претендують на історичну спадщину Боснійського королівства:

Ферхадська мечеть:

Навіть тут можна побачити мечеті, оскільки в цьому місті наразі проживає 5% босняків. Ви можете спитати: а звідки вони тут взялися, якщо під час війни їх вигнали з Баня-Луки, а потім не давали повернутися? Складне питання, і в мене, на жаль, не має на нього точної відповіді, але можу припустити, що це або ті, кому вдалося “випадково” уникнути депортацій, або ж хтось через деякий час таки відстояв своє право на повернення. Міжетнічна напруженість, яка існувала в перші післявоєнні роки, з часом дещо знизилася, хоч і не зникла повністю.

В цих сучасних будівлях розташовані урядові установи Республіки Сербської:

Ну і серби просто не можуть, щоб не малювати політичні графіті:

Закликають боротися проти всіх. Тільки не зрозуміло: проти всіх — це проти кого?

Але це ще пів біди. Ратко Младич для сербів — герой, і подібними гаслами вони розписують все, що тільки можна. Той самий Ратко Младич, який вчинив геноцид босняків в Сребрениці, за що йому Міжнарожний трибунал щодо колишньої Югославії призначив покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Але сербам на те байдуже. Тому що вони не визнають самого факту цього геноциду. І це, як ви розумієте, аж ніяк не сприяє порозумінню між етнічними групами в Боснії і Герцеговині (P.S. В слові “херой” дві останні букви явно зайві):

Це я вже не кажу про те, що місцями вони і букви “Z” малюють. Але мушу зазначити, що комунальні служби їх багато де замальовують. І хоч тут в мене не було такої внутрішньої напруженості, як в Північній Митровиці в Косово, я розумів, що потрапив в черговий їб*наріум (перепрошую за мою боснійську 😊). В містах мусульмансько-хорватської федерації ви такого, звісно ж, не побачите.

А це вже південні околиці Баня-Луки:

На жаль, більше нема, що показати з Баня-Луки, тому що в мене тут був надто обмежений час. Так сталося, що мій автобус, яким я їхав з Яйце, прибув на пів години пізніше запланованого, та ще й в Баня-Луку приїхав на годину пізніше, ніж було вказано в квитку. Автобус прибув в Баня-Луку десь близько 15:00, а о 16:00 у мене автобус назад в Сараєво. А інших автобусів, що їдуть в Сараєво, в той день більше не було. Тобто у мене залишалася лише година на те, щоб поїхати з автовокзалу до центра (на щастя, дорога займає недовго), подивитися центр та околиці, і поїхати назад на автовокзал. Усе дивився в деякому сенсі галопом. Хотів ще зайти всередину фортеці, але на це вже банально не було часу. Тому, як казав наш перший президент: “Маємо те, що маємо”. Але з того, що я побачив, можу сказати, що на відміну від попередніх боснійських міст, в кожному з яких певною мірою присутній турецький колорит, Баня-Лука вже більше схожа на чисто європейське місто.

Ну і, враховуючи вищесказане, дам вам пораду: майте на увазі, що міжміські автобуси в Боснії і Герцеговині регулярно запізнюються, і час прибуття, вказаний на квитку, може не відповідати дійсності. Враховуйте це при плануванні своїх поїздок.

До речі, на автовокзалі Баня-Луки також потрібно заплатити сервісний збір, щоб вас пропустили до автобусів. При чому, він тут навіть трохи більший, ніж в Сараєво — півтори марки.

Вишеград

Ви, напевно, чули, що в Угорщині є місто з такою назвою. Однак в Боснії і Герцеговині є свій Вишеград — невелике місто з населенням близько 6000 мешканців, розташоване на сході країни, неподалік від кордону з Сербією. Так само, як і Баня-Лука, він входить до складу Республіки Сербської:

Вишеград є досить популярним туристичним напрямком в Боснії і Герцеговині, хоч і не настільки популярним, як Мостар. Але знаючі люди, плануючи подорож до цієї країни, намагаються не оминути це місто увагою, бо тут є, на що подивитися.

Візитівкою Вишеграда є старий міст через ріку Дрина, названий на честь Мехмеда-паші Соколовича. Міст включений до списку світової спадщини ЮНЕСКО:

На жаль, цей міст також асоціюється з дуже трагічними подіями, ставши символом масових вбивств часів боснійської війни. Оскільки Вишеград розташований зовсім близько до кордону із Сербією, він досить швидко був окупований Югославською Народною Армією, яка увійшла до нього в квітні 1992-го під виглядом “захисту населення” (дуже знайома історія, чи не так?). Після цього тут почалася одна з найжорстокіших етнічних чисток часів боснійської війни. Сьогодні про це нечасто згадують, оскільки масштаби вбивств були не ті, що в Сребрениці, але масштаби жорстокості реально шокують.

Після окупації міста югославські військові за підтримки боснійських сербів взяли курс на очищення його від босняків, які на той час становили більшість населення Вишеграда (63%). Босняків щоденно звозили на цей міст, на якому їх розстрілювали, а їхні тіла викидали в Дрину. Вбивали просто за те, що вони були босняками. Відомо кілька випадків, коли десятки людей зачиняли в будинку, після чого будинок обливали бензином та підпалювали, щоб спалити цих людей живцем. Готелі у Вишеграді та околицях перетворили на табори гвалтування — там військові армії боснійських сербів утримували та гвалтували жінок-боснячок. І не лише жінок, туди також потрапляли неповнолітні дівчата, багатьом з яких на той момент навіть 14 років не виповнилося. Крім того, щодня відбувалося пограбування та знищення майна вбитих босняків. Усі мечеті в місті були зруйновані.

Після закінчення війни багатьох організаторів та виконавців цих злочинів було притягнуто до відповідальності Міжнародним трибуналом щодо колишньої Югославії.

Ось так з мосту виглядає Вишеград та ріка Дрина:

На мосту:

До речі, у Вишеграді немає автобусного вокзалу, тому усі міжміські автобуси зупиняються біля мосту. Якщо ви плануєте їхати сюди з Сараєва, щодня туди й назад курсують автобуси компанії Aroma. Із Сараєва автобус відправляється о 6:50 ранку, а в Вишеград прибуває о 9:12. Назад з Вишеграда автобус їде о 13:10. Як і у випадку з моєю поїздкою до Баня-Луки, автобус знову прибув до пункту призначення з запізненням на годину, тобто в мене замість чотирьох годин на знайомство з містом залишалось три, але цього виявилося цілком достатньо, щоб побачити усі цікаві місця, ще й навіть на обід часу вистачило.

Ось так Вишеград виглядає на карті:

Зверху ми бачимо такий ніби довгий півострів, що омивається Дриною та її притокою, з надписом “Андричград”. Андричград — це другий найпопулярніший туристичний об’єкт Вишеграда після мосту Мехмеда-паші Соколовича. Він являє собою квартал та архітектурний проект в середньовічному стилі, присвячений югославському письменнику, дипломату та нобелівському лауреату Іво Андричу. Ідея цього проекту належить Еміру Кустуриці. Офіційне відкриття відбулося в 2014 році.

Ось так виглядає головний вхід в Андричград:

Перед входом — пам’ятник братам Соколовичам:

Центральна вулиця, названа на честь організації “Млада Босна”:

Візантійський двір:

Турецька площа:

Кінотеатр з настінним розписом:

Фонтан біля пивного бару з терасою:

Вулиці Андричграда:

Ось так з Андричграда виглядає міст Мехмеда-паші Соколовича:

Забудова на західному березі Дрини:

Центральна площа Андричграда:

В центрі площі стоїть пам’ятник Іво Бобулу Андричу:

Іво Андрич народився в Боснії в родині етнічних хорватів, але тривалий час прожив в Сербії. Тому його вважають своїм і босняки, і хорвати, і серби. Його найвідомішим твором є історичний роман “Міст на Дрині”.

Зліва від його пам’ятника — інститут та бібліотека:

Справа — площа Ніколи Тесли з пам’ятником йому:

В неокласичній будівлі позаду пам’ятника Іво Андричу (на одній з попередніх світлин) сидить мер Вишеграда (непогане місце для роботи):

А далі за мерією — площа Петра II Петровича Негоша:

І на крайній точці Андричграда ось така православна церква:

В принципі, по Андричграду це все. Давайте подивимось, що ще є цікавого у Вишеграді.

Пам’ятник Мехмеду-паші Соколовичу:

Мурал, присвячений Іво Андричу:

Ну а цього чувака ви всі знаєте 😊:

Старий паровоз поруч з будинком культури:

Мечеть з дерев’яним мінаретом:

Будинок з годинником:

Вид на Вишеград з одного з пагорбів:

Стара покинута вузькоколійна залізнична станція:

Ще один мурал, присвячений Іво Андричу:

Вишеград мені сподобався значно більше, ніж Баня-Лука. Андричград — це приклад того, як можна побудувати новороб, стилізований під старовину, так, щоб він виглядав максимально автентично. Це, власне кажучи, те, що додає Вишеграду туристичної привабливості, бо заради одного лише мосту Мехмеда-паші Соколовича навряд чи сюди хтось би їхав. Попри моє негативне ставлення до Еміра Кустуриці як до людини, мушу визнати геніальність його ідеї щодо будівництва такого проекту у Вишеграді.

P.S. Не дивлячись на те, що сьогодні більшість населення Вишеграда — серби, тут якось немає відчуття того, що потрапив у вороже середовище. Принаймні я не бачив, щоб тут хтось десь малював букви “Z”, на відміну від Баня-Луки.

Східне Сараєво (Істочно-Сараєво)

Чи знаєте ви, що Сараєво сьогодні є по факту розділеним містом? На кшталт того, яким був післявоєнний Берлін, з різницею в тому, що, по-перше, тут немає стіни, а по-друге, якщо Берлін був розділений між двома державами, то Сараєво розділене між двома ентитетами в межах однієї держави. Ось як це виглядає на карті:

На південному сході від аеропорту за пунктирною лінією розташовані райони Лукавиця та Которац. Колись це були звичайні спальні райони Сараєва. Під час війни вони перебували під контролем сербських сил, ну а після закінчення війни та підписання Дейтонських угод їх було вирішено “відірвати” від Сараєва та включити до складу Республіки Сербської. В результаті цього в 1995-му році в цих районах було утворено місто Східне Сараєво. Точніше, спочатку воно називалося Сербське Сараєво, але конституційний суд Боснії і Герцеговини визнав цю назву незаконною, оскільки вона дискримінує несербських мешканців цього міста, тому назву змінили на Східне Сараєво. Тільки незрозуміло, чому східне, географічно воно швидше південне. Велика частина сербських мешканців довоєнного Сараєва осіла саме тут.

Не знаю, як ті, хто розробляв Дейтонські угоди, проводили той кордон між Сараєвом та Східним Сараєвом, але виглядає усе настільки абсурдно, що місцями будинки, які стоять навпроти один одного через дорогу, адміністративно знаходяться в двох різних містах:

Це є зайвим підтвердженням того, що місто розділене абсолютно штучно. В довоєнні роки, коли усе це ще було єдиним містом, в Лукавицю ходив громадський транспорт з інших районів Сараєва. Тепер із зрозумілих причин транспортного сполучення між Сараєвом і Східним Сараєвом немає. Тролейбус №103 доїжджає лише до крайньої точки району Добриня, майже впритул до Східного Сараєва, після чого розвертається і їде в зворотному напрямку:

Втім ніщо не заважає вам доїхати на цьому тролейбусі до кінцевої зупинки в Добрині і далі йти собі пішки у Східне Сараєво.

До речі, деякий час після закінчення війни кордон охоронявся миротворцями ООН, які обмежували рух через нього, адже в ті роки, коли пристрасті ще не згасли, бажаючих прорватися в іншу частину розділеного міста, щоб побити комусь морди або влаштувати різанину, було немало. На щастя, з того часу багато чого змінилося, і сьогодні кордон між Сараєвом та Східним Сараєвом настільки прозорий, ніби місто знову єдине, і час від часу деякі люди ходять туди-сюди.

Чесно кажучи, я взагалі не збирався їхати у Східне Сараєво, бо з туристичної точки зору воно жодного інтересу не представляє. Але вийшло так, що я сюди потрапив не за власним бажанням — автобус, яким я повертався з Вишеграда, привіз нас саме сюди (у Східному Сараєво є своя автобусна станція, розташована майже впритул до кордону із “звичайним” Сараєвом). Ну і оскільки я вже тут опинився, я вирішив трохи пройтися вулицями цього міста, щоб хоча б подивитися, чим воно живе.

На в’їзді в Східне Сараєво бачимо табличку, де сказано, що це місто сербів, яким довелося покинути Сараєво:

Графіті, присвячене футбольному клубу “Славія”, що базується в Східному Сараєво:

Пішохідна вулиця:

Посеред вулиці стоїть пам’ятник Міодрагу Лазичу, подарований Східному Сараєво сербським містом Ніш. Міодраг Лазич — військовий лікар із Сербії, який служив добровольцем в армії республіки Сербська Країна (сепаратистське утворення в Хорватії, яке існувало під час війни в 90-х), а згодом і в армії боснійських сербів:

Одним словом, тим, кого в Сараєво вважають злочинцями і вбивцями, у Східному Сараєво спокійно ставлять пам’ятники.

Церква святого Василя:

Загалом Східне Сараєво виглядає досить доглянутим. Немає слідів війни, будується багато сучасного нового житла, чого не скажеш про “звичайне” Сараєво:

Тільки тут абсолютно нема, що робити. Практично все Східне Сараєво — це ось такі спальні райони, як на фото вище. А тому, здійснивши коротку прогулянку, я пішов в напрямку “звичайного” Сараєва. Ідучи туди, в якийсь момент я думаю: а це ще Східне Сараєво, чи вже “звичайне”? Ви ж бачили на картах, наведених вище, як проходить кордон — можна шлятися і не помітити, що ти зайшов в інше місто 😊. Але пройшовши трохи вперед, я звернув увагу, що більше немає вивісок кирилицею, однак на найближчому магазині бачу вивіску латиницею. І тут я зрозумів, що я вже зайшов у “звичайне” Сараєво. Дійшов до тролейбусної зупинки, дочекався 103-го тролейбуса і поїхав в центр.

Боснія і Герцеговина — надзвичайно цікава країна, яку багато хто з іноземних туристів незаслужено ігнорує. Побувавши у складі як Османської, так і Австро-Угорської імперій, вона стала унікальним багатокультурним явищем на Балканах. І я можу з впевненістю сказати, що схід і захід зустрічаються саме тут, а не в Стамбулі. Можливо, це країна не для всіх, оскільки для того, щоб її до кінця зрозуміти, потрібно знати її історію, але навіть не занурюючись в історичні події кожен для себе тут знайде щось цікаве.

Це країна точно не на один день. Бо знаєте, іноді буває достатньо побачити лише столицю або якесь велике місто в тій чи іншій країні, щоб отримати загальне уявлення про неї. Тому що практично усі основні міста там виглядають приблизно однаково. Але це точно не про Боснію і Герцеговину. Тому плануючи подорож до цієї країни, постарайтеся організувати все так, щоб побачити кілька міст. Повірте, воно того варто.

Однак внутрішня ситуація в цій країні залишила в мене змішані почуття. Дейтонські угоди змогли зупинити війну та зберегти Боснію і Герцеговину єдиною країною. Але по-справжньому єдиною вона за цей час так і не стала. Босняки і хорвати з одного боку та серби з іншого до цього часу тихо ненавидять один одного, хоч і живуть мирно. Два ентитети, — мусульмансько-хорватська федерація та Республіка Сербська, — ніби як частини однієї держави, але кожний живе ніби своїм життям. І ніби між ними немає жодних кордонів, але в головах людей вони є. Середньостатистичний босняк чи боснійський хорват без нагальної необхідності не поїде в умовну Баня-Луку, так само як і середньостатистичний боснійський серб не поїде без нагальної необхідності в умовний Мостар. Таке, звичайно, трапляється, але не так часто. З одного боку їх можна зрозуміти — після закінчення війни пройшло не так багато часу, лише якихось 30 років. Багато свідків тих страшних подій ще живі. Але невже цього часу було недостатньо хоча б для того, щоб боснійські серби нарешті знайшли в собі мужність визнати свої злочини і вибачитися за них? Натомість політики на кшталт вищезгаданого Милорада Додіка навпаки намагаються підливати масло у вогонь.

То що ж з цим робити? На цю тему є хороший англійський вираз: “things will calm down in some time” (“все заспокоїться через деякий час”). Головне в найближчій перспективі — не дати можливості усяким “додікам” розхитати ситуацію та спровокувати нову війну. Тоді є шанс, що через кілька поколінь ця проблема вирішиться сама по собі.