У першій частині фотозвіту про Тримісто я розповідав про Гданськ:
Сьогодні ж поговоримо про двох інших його сусідів по агломерації — про Сопот та Гдиню.
Сопот
Сопот — це, напевно, найвідоміший морський курорт в Польщі. Якщо в Гданську особливо не покупаєшся в морі, оскільки це портове місто, то Сопот створений саме для цього. Крім того, місто відоме тим, що ще з комуністичних часів тут щороку проводиться міжнародний музичний фестиваль, який є однією з головних музичних подій Польщі. Тобто Сопот — це така собі польська Юрмала.
До речі, прапор Сопота дуже схожий на український, тільки в більш світлих тонах, і на ньому ще зображено чайку, яка тримає в лапах рибу:
В Середньовіччі Сопот був селом, де заможні мешканці Гданська будували собі дачі. Статус міста він отримав в 1902 році. Протягом 1920-1939 років Сопот входив до складу Вільного міста Данциг (мається на увазі як державного утворення, а не власне міста). Як я розповідав у першій частині, Вільне місто Данциг насправді не складалося лише з одного міста, до його складу, окрім власне Данцига/Гданська, також входило кілька маленьких міст та 200-300 сіл.
Сьогодні в Сопоті проживає близько 35 тисяч людей. Цікаво, що в місті немає власного громадського транспорту. Точніше — формально немає, фактично він є, але його функціонування забезпечують транспортні компанії Гданська та Гдині. Так, наприклад, один з тролейбусних маршрутів Гдині веде аж до Сопота.
Залізничний вокзал Сопота плавно переходить у торгівельний центр Sopot Centrum:
Це, до речі, досить типова ситуація для польських міст, коли головний залізничний вокзал об’єднаний з якимось великим ТРЦ. В Кракові це Galeria Krakowska, в Катовицях — Galeria Katowicka, ну і Сопот, хоч і не настільки великий, але також вирішив не відставати і зробити щось подібне.
Ось так виглядає будівля міської ради Сопота:
Банер на міськраді говорить нам про те, що Сопот солідарний з Україною та вільною (не лукашенківською) Білоруссю:
Біля міськради стоїть пам’ятник полякам, що загинули в німецьких концтаборах:
А також біля міськради можна побачити вуличний вказівник, який насправді зовсім не вуличний вказівник. На ньому вказані міста, які є побратимами Сопота та напрямок, де вони знаходяться. Серед українських міст в Сопота побратимів поки що немає, але я не виключаю, що вони можуть з’явитися:
Церква поруч з міськрадою:
Біля церкви встановлено кілька пам’ятних знаків на честь поляків, замордованих в концтаборах НКВС:
Пам’ятник Шопену:
Будинки Сопота:
Такої “Жабки” ви, напевно, ще не бачили (хто не в курсі, “Жабка” — це мережа міні-маркетів):
Лютеранська церква:
Цікава будівля неподалік від моря:
Надземний коридор від неї веде до будівлі навпроти через площу:
Будівля навпроти — “Будинок під трояндою”, назва якого нагадала мені про єврейський ресторан у Львові, який називається “Під золотою трояндою”:
Курортний комплекс перед набережною площею — одна з найвідоміших пам’яток Сопота:
Він же з іншого боку:
Сопотський маяк:
Головним символом Сопота є довгий дерев’яний пірс, довжина якого становить більше 500 метрів:
Їжте рибу, живіть здоровими:
Пам’ятаєте, я у фотозвіті про Вроцлав розповідав про скульптури гномів, які там є масовим явищем? Одного Вроцлав подарував Сопоту, його встановили майже в кінці пірса:
Не розумію, в чому прикол в холодну погоду гуляти по берегу моря?
Grand Hotel:
Вулиця героїв Монте-Кассіно — головна вулиця Сопота:
На одній з перпендикулярних вулиць — скульптура рибака на дроті:
Головний символ вулиці Героїв Монте-Кассіно, а також одна з візитівок Сопота — кривий будинок:
Навіть в маленькому Сопоті знайшлося місце для “П’яної Вишні” (також на головній вулиці):
Два майже ідентичних будинка:
Костел святого Юрія (Єжи):
Біля костелу стоїть пам’ятник ведмедю Войтеку, який став відомим в часи Другої світової війни. Його історія виглядає настільки нереальною, що з першого разу в неї навіть важко повірити. В 1942-му році солдати 22-ї артилерійської роти польської армії зустріли десь в іранських горах хлопчика, який ніс в рюкзаку маленьке ведмежа. Польські солдати запропонували йому віддати медвежа їм в обмін на консерви. Ведмідь швидко став улюбленцем усієї роти. Його назвали Войтек (зменшена форма польського імені Войцех). Він їв разом із солдатами та спав з ними в одному наметі. Постійно перебуваючи серед людей, цей великий хижак повністю їм довіряв. Але одного разу прийшла інспекція, і сказала, що тваринам не місце у військовому таборі. І тоді командування, щоб не виганяти “домашнього улюбленця”, оформило його як військовослужбовця, присвоївши йому звання капрала. Подейкують, що в 1944-му під час боїв за Монте-Кассіно Войтек навіть подавав солдатам снаряди, відтоді символом роти стало зображення ведмедя із снарядом в лапах, яке можна було побачити на шевронах. Після війни більшість солдатів роти, не бажаючи жити під комунізмом, оселилися в Шотландії, а Войтека віддали в единбурзький зоопарк, де він провів решту життя. Влада комуністичної Польщі неодноразово намагалася домовитися з британцями щодо того, щоб Войтека передали в один з польських зоопарків, але британці щоразу відмовляли. Не останню роль в цьому зіграв опір ветеранів 22-ї роти, які принципово не хотіли віддавати свій талісман комуністам:
Пам’ятник місцевому вуличному артисту, який був відомий як “чоловік з парасолькою”:
Ще цікавий будинок:
А ось туристичний офіс з явним натяком на Юрмалу. На початку своєї розповіді про Сопот я вже проводив паралелі з Юрмалою, але ці паралелі стосуються переважно того, що обидва міста є курортними і в обидвох проводяться міжнародні музичні фестивалі. В усьому іншому ці міста абсолютно різні, тому такі дерев’яні будинки тут швидше виняток:
В містах, що розташовані на узбережжі моря, є щось таке особливе, що так і манить туди. Я не можу сказати, що саме, тому що це важко пояснити. Можливо це пов’язано з тим, що я ніколи не жив біля моря, а тому для мене в дитинстві поїздка на море — це було щось на кшталт свята, яке тривало один-два тижні літа, в той час, як решта літа була переважно пасивним відпочинком. Особливо манять саме великі морські міста, як, наприклад, Салоніки, Дубай, Тель-Авів, Ріміні тощо, де окрім моря можна ще щось цікаве побачити.
Що ж стосується маленьких курортних міст, то загалом я їх не дуже люблю, оскільки зазвичай там практично немає цікавої архітектури, і окрім аквапарків, барів, клубів та купання в морі там більше немає, чим зайнятися. А в несезон там взагалі безлюдно і депресивно. Але це стосується не всіх маленьких курортних міст, в кожному правилі є винятки. І одним з таких винятків для мене став Сопот. Здавалося б, скільки там того Сопота, що там можна взагалі побачити? Однак, місто виявилося цікавим в архітектурному плані. Більш того, навіть в холодному листопаді тут можна зустріти багато туристів, що вже говорить про те, що вони туди в таку погоду їдуть явно не для того, щоб море побачити.
Гдиня
Гдиня — напевно, найбільш нетиповий представник Триміста. Якщо Гданськ та Сопот — це як старший і молодший брати, то Гдиня більше схожа на їхню зведену сестру. На відміну від того ж Сопота, Гдиня ніколи не була у складі Вільного міста Данцига, в міжвоєнний період це була територія Польщі. Та й містом Гдиня стала не так давно — лише в 20-х роках минулого століття. До цього це було рибальське село, яке можливо ніколи не стало б містом, якби у міжвоєнної Польщі не виникла потреба у будівництві власного морського порту. З одного боку Польщі було надано особливі економічні права у Вільному місті Данциг, і вона могла використовувати його порт для власних потреб, але Данциг — це все ж таки була інша держава, поведінка якої могла бути непередбачуваною. Одна з таких непередбачуваних ситуацій сталася ще в 1920-му під час російсько-польської війни, коли працівники порту Данцига влаштували страйк і відмовилися розвантажувати боєприпаси для польської армії. Власне це й підштовхнуло польський уряд до того, що треба побудувати порт на своїй території, який Польща зможе повною мірою контролювати і не залежати від Данцига. І в якості локації обрали найближче до Данцига прикордонне село на узбережжі.
Будівництво порту розпочалось в 1921-му році, а в 1923-му туди увійшов перший корабель. Будівництво власне міста почалося дещо пізніше, ніж будівництво порту, тому статус міста Гдиня отримала лише в 1926-му. В 1930-х Гдиня як порт успішно обходить Данциг за обсягом товарообігу.
Під час Другої світової окупована німцями Гдиня була перейменована на Готенхафен. Місто було звільнене в березні 1945-го. В післявоєнний період в Гдині оселилося багато вихідців з Варшави, яка була майже повністю стерта німцями з лиця землі. Також тут знайшли притулок немало біженців з Греції, де після Другої світової розгорілася громадянська війна між комуністами та прихильниками прозахідного курсу країни.
Сьогодні Гдиня є другим найбільшими морським портом Польщі після Гданська. Наразі тут проживає приблизно 240 тисяч людей.
Ось так виглядає центральний залізничний вокзал Гдині (порівняно з гданським — нічого особливого):
Напівкруглий будинок навпроти вокзалу — районний суд:
Неподалік від вокзалу можна побачити пам’ятник мешканцям Гдині, які були виселені під час нацистської окупації. Пам’ятник зображує чоловіка, дружину та їхню доньку, які прямують в напрямку залізничного вокзалу, при цьому донька тягнеться до свого собаки, якого родина змушена залишити (кому, як не сучасним українцям, знати, як це?):
Що ще відрізняє Гдиню від Гданська та Сопота, так це те, що якщо в цих двох містах кольорова гама представлена широким спектром, то в Гдині все пофарбовано переважно в білих та світло-сірих тонах. Вулиці Гдині виглядають переважно ось так:
Є ось такі сучасні будинки:
Дуже цікава церква, стиль взагалі нетиповий для Польщі:
Біля одного з будинків стоїть пам’ятник Еугеніушу Квятковському — польському політичному діячу, завдяки якому розпочалося будівництво морського порту в Гдині та перетворення її з села на місто. Квятковський народився в Кракові, але дитинство та молодість провів в західній Україні. Вищу освіту отримав на хімічному факультеті Львівської Політехніки (хоча два останніх курси закінчував в Мюнхені) і завжди з теплотою ставився до Львова. Згодом, перебуваючи на посаді міністра економіки, він зробив великий внесок в розвиток промисловості Львівщини. На відміну від переважної більшості політичних еліт міжвоєнної Польщі, Квятковський не був прихильником ідеї “колонізації” та експлуатації західноукраїнських та західнобілоруських земель, які після Першої світової фактично були окуповані Польщею. Натомість він ставив на меті економічний розвиток цих територій. Однак сьогодні Квятковського в першу чергу знають як батька сучасної Гдині:
Пам’ятаєте, я в першій частині розповідав, що на півночі Польщі проживає багато представників кашубського народу? Так от, серед великих та відносно великих польських міст саме в Гдині мешкає найбільший відсоток кашубів. Одна з площ міста має назву Кашубська. На ній встановлено пам’ятник Антонію Абрахаму — громадському активісту, якого прозвали “кашубським королем”. Він був відомий своєю неприязню до німців, активно боровся проти германізації північної Польщі (на той час Пруссії), пропагуючи польську культуру та нападаючи на поліцейських, за що його неодноразово арештовували:
Причал:
Однією з візитівок Гдині є комплекс висотних будівель Sea Towers:
Корабель-музей “Блискавиця”:
Корабель-музей “Дар Помор’я”:
А ось цей корабель нагадав мені пісню Юрка Юрченка — “В пустелі диких снів” (пам’ятаєте таке?), яка починається зі слів: “Твій корабель — піратська шхуна, такі вмирають не в порту…”:
Ну і як же в поважаючому себе місті без такого?
Батискаф “Nautilus”:
Скульптура в кінці пірса:
Пам’ятник Джозефу Конраду — англійському письменнику польського походження (до речі, народився в Житомирській області):
Фонтан на площі Костюшко:
Пам’ятник на тій самій площі:
Великий католицький хрест на пагорбі:
Церква Діви Марії:
Біля церкви стоїть пам’ятник Папі Римському Івану-Павлу II. Його в Польщі настільки люблять, що, напевно, тут серед великих міст немає такого, де йому не встановлено пам’ятник:
Пам’ятник мешканцям Гдині, що загинули в Другій світовій війні:
В кожному більш-менш важливому польському місті обов’язково має бути український ресторан:
Алея Пілсудського:
Тут для чогось встановили британську телефонну будку:
А ось і власне сам Пілсудський:
Пам’ятник жертвам зіткнень з поліцією під час страйків 1970-го (я про це розповідав в першій частині):
Після того, як я побував в Гдині, я неодноразово ставив собі питання: а воно того варто було взагалі? З одного боку Гдиня має свій особливий характер, вона зовсім не схожа на своїх сусідів по Тримісту, але тут особливо нема, що дивитися. Ви не знайдете тут цікавої старовинної архітектури — їй тут банально немає звідки взятися, оскільки Гдиня почала розбудовуватися як місто лише на початку XX століття, відповідно, там будували те, що було актуальним на той час. Та й заради справедливості треба визнати, що нам архітектурних шедеврів в Гдині ніхто не обіцяв. Польщі терміново потрібен був власний порт, і оскільки все треба було будувати швидко, в архітекторів та будівельників просто не було часу на креатив, от і будували мінімалізм, який можна було якнайшвидше здати в експлуатацію.
Таким чином, в Гдиню є сенс їхати в двох випадках. Перший — якщо вас цікавить пляжний відпочинок (хоча для цього краще вже Сопот обрати). І другий — якщо у вас є спортивний інтерес відвідати усі міста, які входять до складу агломерації Тримісто.