У мене давно була ідея поїхати в тур по Швейцарії “від Лугано до Женеви”, тобто так, щоб побачити не лише її німецькомовну частину, а й також франкомовну та італійськомовну. Нарешті з’явилася можливість це реалізувати і таким чином детально ознайомитися з цією країною.
З чим в нас, як правило, асоціюється ця країна? Гори Альпи, смачний шоколад, якісні годинники від компаній Swatch, Rolex, Tissot та ін., світові банки, такі як Credit Suisse, UBS тощо.
Швейцарія — одна з найбільш нетипових країн Європи. На відміну від більшості європейських держав вона не була сформована навколо конкретного народу. Вона була створена шляхом об’єднання декількох міні-держав (кантонів) переважно з німецьким, французьким та італійським населенням в конфедеративний союз, який з часом трансформувався у федеративну державу. На даний час Швейцарія складається з 23-х кантонів. Кожний кантон має власну конституцію, свій парламент, уряд, суд, а також власну податкову систему. І хоча Швейцарія зараз більше схожа на звичайну федерацію, офіційно вона досі називається Швейцарською Конфедерацією.
Основними етнічними групами Швейцарії є німці (65%), французи (18%), італійці (10%) та романші або, як їх ще називають, ретороманці (1%). Ви можете спитати: а хто такі ретороманці? В давню давнину територію сучасної Швейцарії населяли племена гельветів та ретів. Гельвети були кельтським плем’ям, спорідненим із галлами — предками сучасних французів. Власне від них походить історична назва Швейцарії — Гельвеція. Рети ж вважаються предками романшів (ретороманців).
У зв’язку з таким змішаним національним складом в країні чотири офіційних мови — німецька, французька, італійська та романшська. Щоправда, багатомовність у Швейцарії — це дещо складна тема, оскільки кожна з цих мов є офіційною не на усій території країни, це визначається законодавством окремого кантону. Так, є чотири кантони, де офіційними є декілька мов, але це швидше винятки, оскільки в більшості кантонів офіційною є лише одна мова, і кожен кантон береже свою лінгвістичну ідентичність. Тобто, наприклад, якщо швейцарський німець із Цюриха захоче переїхати жити і працювати у франкомовну Женеву, йому доведеться вивчити французьку мову. Ніхто там з ним розмовляти німецькою, а тим більше надавати державні послуги німецькою, не буде. Однією з вимог для отримання іноземцем громадянства Швейцарії є необхідність володіння однією із офіційних мов країни. На практиці ж йому доведеться здавати екзамен з тієї мови, яка є офіційною в кантоні, в якому він проживає. Таким чином, якщо ви як іноземець, який претендує на швейцарське громадянство, проживаєте в німецькомовному Цюриху, при цьому ви вільно володієте французькою та італійською мовами, але не знаєте німецької — ви не зможете отримати громадянство, адже вам в даному випадку доведеться здавати іспит саме з німецької мови.
Моє знайомство з Швейцарією розпочалося з її італійськомовної частини, а саме — з міста Лугано.
Лугано
Місто Лугано розташоване на півдні Швейцарії на березі однойменного озера. Воно є найбільшим містом (але не адміністративним центром) кантону Тічино — єдиного повністю італійськомовного кантону. Насправді італійська мова також розповсюджена в кантоні Граубюнден, де вона є однією з офіційних наряду з німецькою та романшською, але тільки в Тічино вона є єдиною офіційною.
Населення міста складає близько 63 тисячі мешканців, на даний час це 9-те найбільше місто в країні.
Багато хто з нас вперше почув про Лугано лише в 2022 році, коли там проходила конференція щодо відновлення України. Але мало хто знає, що саме у цьому місті в 1956 році було проведено перший пісенний конкурс “Євробачення”.
Ось так виглядає залізничний вокзал в Лугано:
Ось така панорама відкривається, коли ви виходите до міста:
Будівля старого вокзалу, наразі ресторан:
Від залізничного вокзалу на пагорбі до старого міста внизу біля озера ходить фунікулер, але краще пройтися пішки, можна побачити багато цікавого:
Літня тераса одного з ресторанів розташована прямо на сходах:
Десь тут вже починається старе місто:
Головна площа Лугано має назву Площа Реформації:
На площі розташована будівля міської ради:
Внутрішній двір будівлі:
Я в Лугано прибув поїздом з Мілана і іноді в мене складалось враження, ніби я й не покидав Італію. Прикордонного контролю між країнами немає, оскільки вони обидві входять до шенгенської зони; архітектура Лугано багато в чому дуже нагадує архітектуру міст Італії; тут всі навколо розмовляють італійською мовою, вивіски та надписи у місті теж італійською. І лише швейцарські прапори на будівлях та швейцарські франки в обігу нагадують про те, що це вже інша держава (хоча, євро місцями також приймають):
Пройдемось по набережній:
На набережній неподалік від парку Чіані стоїть пам’ятник Вільгельму Телю:
Біля пам’ятника чоловіки грають у величезні шахи:
І ось власне парк Чіані:
У парку є невеликий пляж з панорамними видами на місто:
А якщо подивитися в інший бік — можна побачити гору Бре, розташовану в північно-східній частині міста:
Біля підніжжя гори серед пальм та інших дерев заховався ось такий готель. Ніби десь в тропіках:
На гору можна піднятися на фунікулері:
Якщо бути більш точним, то там аж два фунікулера. Перший — безкоштовний (хоч десь в цій країні є халява 😀), він іде до проміжної станції, де розташовані переважно житлові квартали та дачі. Під час підйому можна добре розгледіти іншу гору — Сан-Сальваторе, яка знаходиться на півдні міста:
Прибули на проміжну станцію:
Дочекавшись посадки пересідаємо на інший фунікулер, який повезе нас на вершину гори Бре. На цьому, правда, халява закінчується, доведеться купувати квиток. Крім того, їхати десь 15 хвилин. На таких довгих фунікулерах мені ще ніколи не доводилось їздити:
Нарешті доїхали. Відразу попадаємо на оглядовий майданчик, звідки видно оточене гормаи озеро Лугано:
Щоправда, це не найкраще місце для того, щоб робити фото, я раджу пройтися трохи вниз, і ви побачите жовтий ресторан (справа на фото):
Саме з майданчика цього ресторану відкриваються найкращі краєвиди на місто, озеро та гори:
Так, підніматися трохи довго, і за квиток туди й назад доведеться заплатити на наші гроші десь 1300 грн. Але воно того варте! Тому не жалійте грошей на те, щоби сюди потрапити.
Іще набережна:
Музей культури:
Навпроти музею встановлено декілька скульптур:
Трохи далі знаходиться ротонда, всередині якої встановлено бюст Джорджа Вашингтона. І зверніть увагу, що його ім’я тут написано на італійський манер — не George, а Giorgio (це приблизно те ж саме, якби в нас його назвали Георгій Вашингтон 😊):
А ще трохи далі стоїть інсталяція у вигляді амортизаторів для залізничних коліс. Тільки незрозуміло, до чого вона тут:
Щось дуже схоже на коня:
Вид на гору Бре з набережної:
У цій сучасній будівлі розташований центр мистецтв та культури Лугано:
А біля нього ось така майже повністю прозора футуристична автобусна зупинка (в нас би, напевно, вандали вже б розмалювали її):
Церква Святої Марії:
Позаду від церкви можна побачити довгі сходи та колію колишньої фунікулерної лінії. Ця лінія була побудована в 1913 році, коли в Лугано швидкими темпами почав розвиватися туризм. Вона з’єднувала набережну з верхньою частиною міста, в якій також було немало готелів. Однак з часом ця фунікулерна лінія почала все менше й менше використовуватись, у зв’язку з чим в певний момент її перевели на сезонний графік роботи, тобто вона функціонувала лише в туристичний сезон. А в 1987 році її повністю вивели з експлуатації:
З верхньої точки сходів також відкриваються непогані краєвиди:
А ще на цих сходах можна зустріти луганського кота 😸 (луганського — мається на увазі з Лугано, не з Луганська 😊):
Досить нестандартна церква за межами історичної частини Лугано:
І трохи нічного міста:
Як тебе не любити, Києве Лугано мій 😀:
Лугано стало для мене надзвичайно приємним сюрпризом. Можу з впевненістю сказати, що нічого подібного я в своєму житті ще не бачив. До подорожі я бачив світлини цього міста в інтернеті, але, напевно, жодне фото не зможе передати атмосферу цього міста на всі 100%. Тому якщо світлини з мого фотозвіту не справили на вас враження, не робіть завчасних висновків. Просто повірте на слово — сюди краще один раз приїхати, ніж 1000 разів побачити на фото.
Місто розташоване на березі озера, але таке враження, ніби я був десь на морі. Тут так само спекотно, як і на морських курортах, але ви завжди можете врятуватися завдяки фонтанчикам з питною водою, які тут повсюди. І магазин шукати не треба, щоб купити пляшку води.
Якщо ви ніяк не можете зробити вибір між пляжним відпочинком і горами, Лугано — це те, що вам потрібно, тут є і те і інше. До того ж, вам не доведеться самотужки підніматися на вершину гори, вас відвезе фунікулер. 15 хвилин і все місто як на долоні.
Лугано — це старовинна італійська архітектура, гори, пляжі, пальми, унікальна природа, сучасні готелі, бари, клуби, чистота навколо і майже повна відсутність бидла і хамів. Хіба цього мало для повного щастя? Якщо на землі існує рай, то він, напевно, десь тут. От тільки жити в такому раю — задоволення не з дешевих.
Парадізо
Парадізо — досить цікаве селище (комуна) в окрузі Лугано з населенням приблизно 5000 мешканців. Цікаве воно в тому плані, що з усіх боків (окрім того, де воно виходить до озера) його оточує місто Лугано, але, як не дивно, це окремий населений пункт (його територія помічена червоним, Лугано — синім):
Не розумію, чесно кажучи, чому Парадізо досі існує в якості окремого міста, а не було приєднано до Лугано, адже воно навіть виглядає більше як район Лугано, аніж як щось окреме від нього. Але в цьому світі є немало географічних парадоксів. За прикладами далеко ходити не треба — у своєму фотозвіті про Данію я вже розповідав про місто Фредеріксберг, яке є містом-анклавом всередині Копенгагена. Таким чином, прогулюючись по набережній Лугано в бік гори Сан-Сальваторе, ви можете й не помітити, що опинилися в іншому місті. Насправді кордон між Лугано і Парадізо легко ідентифікувати. Як побачите ось цей причал — тут починається Парадізо:
Частково кордон проходить по трасі Svincolo Lugano Sud, яка якраз виходить до цього причалу:
Школа:
Цікаві будинки в житлових кварталах:
Відділення банку UBS:
Набережна:
Десь приблизно звідси має бити високий фонтан, подібний до Jet d’Eau в Женеві, але чомусь він не працював:
Замок Каттанео на пагорбі:
Парадізо розташоване біля підніжжя гори Сан-Сальваторе, але сама гора — це вже знову територія міста Лугано:
З Парадізо на Сан-Сальваторе також ходить фунікулер, але туди я вже не піднімався:
Скульптура коней, дуже схожих на того, якого я бачив на набережній Лугано:
На цьому моє знайомство з італійською Швейцарією закінчується, пора їхати дивитись німецьку.
Цюрих
Цюрих — найбільше місто Швейцарії за чисельністю населення та адміністративний центр однойменного кантону. Це важливий діловий та фінансовий центр — саме тут розташовані головні офіси багатьох швейцарських банків. В місті працює немало спеціалістів з інших країн, в зв’язку з чим на його вулицях іноземну мову іноді чуєш частіше, ніж німецьку. В принципі, нічого дивного в тому, що сюди тягне людей з усього світу, немає, адже вже декілька років поспіль Цюрих входить в світовий топ-10 найзручніших для життя міст.
Також Цюрих — це важливий логістичний вузол Швейцарії, тут знаходиться найбільший залізничний вокзал та найбільший аеропорт країни. Перед залізничним вокзалом стоїть пам’ятник Альфреду Ешеру — уродженцю Цюриха та піонеру в галузі залізничного транспорту:
Альфреда Ешера нерідко називають батьком сучасної Швейцарії. Він є одним із засновників банку Credit Suisse, найбільшої швейцарської страхової компанії Swiss Life, а також Швейцарської вищої технічної школи Цюриха. Але головним пріоритетом в його діяльності було будівництво залізниці. І ніде правди діти, залізничне сполучення в цій країні організовано просто ідеально. Поїзди до одного і того ж міста ходять з періодичністю приблизно 15-30 хвилин. Таким чином, якщо ви з якихось причин запізнитесь на поїзд, це не буде великою проблемою. Ну придбаєте новий квиток і приїдете до місця призначення на 20 хвилин пізніше. Але краще не запізнюватись, оскільки залізничні квитки тут недешеві, однак, на мою думку, вони варті тих грошей. Адже поїдете ви не на старому радянському відрі з гайками, а на сучасному швидкісному поїзді, який до того ж їде м’яко і майже безшумно, без усякого цього “тидищ-тидищ”:
До речі, в Швейцарії купівля квитка на поїзд не передбачає автоматичної резервації місця. Його можна окремо зарезервувати на сайті швейцарської залізниці за додаткову плату, але я цього не робив. Я купував квитки через європейський агрегатор TrainLine, який не надавав можливості бронювання місця для квитків економ-класу. Якщо ви не бронюєте місце, то ви можете сісти в будь-який вагон (головне — того класу, в який квиток куплено) на будь-яке вільне місце. І скільки я не їздив, вільних місць завжди усім вистачало, тому не бачу особливого сенсу щось бронювати.
І ще: якщо ви маєте чіткий план того, куди, коли і о якій годині ви поїдете, наполегливо раджу купувати квитки заздалегідь, оскільки з наближенням дати/часу поїздки ціна на квиток може зрости.
Гаразд, ми трохи відійшли від теми, то ж давайте повернемося назад до Цюриха.
Розкинувся Цюрих на берегах ріки Ліммат, що витікає з Цюрихського озера:
На одному з мостів розвиваються українські прапори:
Будинки на набережній:
Центральна бібліотека Цюриха, а поруч — дзвіниця протестантської церкви Predigerkirche:
Церква з іншого ракурсу:
Школа на вулиці Hirschengraben (за деревами, на жаль, не дуже видно, але будівля цікава):
Цюрихський університет:
Будинок Рехберга із садом:
Театр Stok:
Креативний ліхтар на площі перед музеєм:
Позаду від нього — драматичний театр:
Собор Grossmünster із двома вежами-близнюками із закругленими куполами — один із символів Цюриха. Віддалено трохи нагадує Frauenkirche в Мюнхені:
З оглядового майданчика біля собору відкривається ось така панорама протилежного берега:
Вид з мосту:
Якщо подивитися в інший бік — побачимо ще один автомобільний міст, на якому також встановлено українські прапори:
З тим мостом у мене, правда, не надто приємні асоціації, оскільки мене там один “олень” ледве не збив прямо на пішохідному переході. Взагалі, порушення правил дорожнього руху в Швейцарії трапляються не так вже й рідко, особливо часто цим пішоходи грішать — переходять дорогу на червоне світло, або ж взагалі в непризначеному для цього місці. Але якщо вже порушують, то роблять це в межах розумного, коли точно впевнені, що це не створить проблем для інших учасників руху (в Цюриху, як не дивно, інтенсивний трафік — це рідкісне явище). В мене ж був дещо інший випадок — я переходив дорогу на пішохідному переході на зелене світло, однак трохи не встиг перейти до кінця, як увімкнулося червоне світло. І тут водій автівки, перед якою я в цей час ішов, як рванув, то я ледве встиг відскочити. Ще секунда і в мене були б усі шанси опинитися під колесами. Тому я не раджу брати приклад із тих швейцарців, які переходять дорогу де попало, бо, як бачите, навіть у високорозвинених європейських країнах ідіоти на дорогах, на жаль, теж іноді трапляються.
Але з цього мосту добре видно дзвіниці головних церков міста:
До речі, на одній із попередніх світлин ви могли помітити будинок, який стоїть на воді. Це будівля міської ради Цюриха:
Поруч з міськрадою — будівля головного управління поліції кантону Цюрих:
А з іншого боку від міськради розташована Водяна церква:
Будинки біля міськради:
Протижежний берег Ліммата:
На набережній Цюрихського озера біля площі перед оперним театром також розвиваються наші прапори:
А ось власне і йоперний театр 😊:
Будинок на площі Bellevue:
Цікавий будинок з двома куполами:
Будівля з годинником зліва — Fraumünsterpost, посередині — міська державна адміністрація, а справа — церква Fraumünster, дзвіниця якої вже потрапила на деякі з попередніх світлин:
Fraumünster з іншого ракурсу:
Іще один символ Цюриха, який ви вже також частково бачили на деяких попередніх фото, — церква святого Петра із дзвіницею з великим годинником:
Магазин антикваріату Galerie Inauen:
Будинки та пішохідна зона в районі Niederdorf:
В Швейцарії довгий час не було жодного фаст-фуду мережі KFC. Компанія декілька разів намагалася вийти на швейцарський ринок, але чомусь все ніяк не виходило, їхні ресторани лише зараз почали відкриватися в цій країні. В Цюриху поки що не відкрили жодного, але він весь цей час не надто страждав з цього приводу, бо поки компанія KFC безуспішно намагалася прийти в Швейцарію, в Цюриху відкрили власний альтернативний фаст-фуд з дуже схожим асортиментом під пародійною назвою ZFC — Zürich Fried Chicken 😃:
До речі, дещо подібне колись було й в Албанії. До приходу KFC в Албанію в її столиці Тирані існував фаст-фуд AFC (Albania Fried Chicken). Але Албанія — то Албанія, до неї, за великим рахунком, нікому особливо діла немає, а от те, що в Швейцарії можуть так відверто плагіатити відомі бренди, для мене стало сюрпризом.
Але мене ще більше здивувало те, що я знайшов тут магазин канабісу, при тому, що, наскільки мені відомо, тут такі речі під забороною:
Одним словом, в Цюриху є все — наркотики, проституція і все, чого душа забажає. А от де шукати “заборонені плоди”, я вам не скажу. Хто захоче — сам без проблем знайде 😉.
А ось частина історичного центру на іншому березі Ліммату:
Як ви могли помітити, швейцарці люблять наносити надписи на фасади старих будинків, а іноді — цілі малюнки. Але це характерно переважно для німецькомовних кантонів, в інших я такого майже не зустрічав.
Bahnhofstrasse — одна з найдорожчих торгових вулиць у світі, тягнеться від залізничного вокзалу Цюриха аж до озера:
Будівля Національного банку Швейцарії:
Площа Paradeplatz, на якій розташовані головні офіси банків CreditSuisse та UBS:
Цюрихське озеро:
Годинник із квітів:
На сміттєвому контейнері на березі озера якесь руссо-турісто написало “NATO Go Home”. Але хтось чорною фарбою замість слова “NATO” написав “Orcs” (виявляється, в Європі знають, що ми росіян “орками” називаємо 😃), давши зрозуміти, кому тут насправді не раді (а орки, як виявилося, настільки тупі, що навіть не знають, що Швейцарія, будучи нейтральною країною, не може бути членом НАТО 😆):
Цікавий будинок поблизу озера, називається “Червоний замок”:
Парк Rentenwiese на березі озера:
Випадково натрапив на ось такий будинок. Не знайшов про нього жодної інформації, але виглядає цікаво:
На вулиці Seebahnstrasse можна побачити ось таку скульптуру у вигляді чисел 2003 / 1927 / 1875. Вона символізує найважливіші роки в будівництві швейцарської залізниці:
Районний суд:
Церква святого Якова:
Kasernenareal — колишні казарми:
Поштове відділення:
До речі, звернули увагу, що на будь-якій важливій (і не дуже) будівлі зверху встановлено годинник? Швейцарці просто тотально помішані на годинниках. Не дивно, що вони вміють робити їх якісно.
Оглядовий майданчик Lindenhof:
В Цюриху є фунікулерна лінія UBS Polybahn, будівництву якої посприяв, як неважко здогадатися, банк UBS. І веде вона на пагорб, де розташована Вища технічна школа Цюриха:
І ось власне Вища технічна школа:
Біля неї також є оглядовий майданчик:
Подивимось на бічну сторону будівлі технічної школи, такого розпису я ще ніде не бачив:
З боку центрального входу:
Церква Liebfrauenkirche:
Національний музей:
За національним музеєм розташувався невеликий парк. А там олЕні-Олені небриті і неголені 😃:
І якийсь любительський гурт грає (але зовсім не ту пісню про оленів 😊):
Фонтан з не дуже зрозумілою скульптурою:
А трохи далі в Лімматі купаються люди:
Судячи з надпису, тут знаходиться парламент кантону Цюрих:
Римо-католицька церква Святих Фелікса і Регули, на дзвіниці — український прапор:
В парку Zürichhorn стоїть ось така металева скульптура. І тут я подумав, що якщо її розфарбувати, вона буде дуже схожою на роботи Миколи Мазура, який є автором металевих скульптур в парку імені Чекмана у моєму рідному місті Хмельницькому:
А ще у парку Zürichhorn знаходиться Китайський сад. Дуже раджу туди сходити, тим більше, що він абсолютно безкоштовний для відвідування (а халява — це досить рідкісне явище для Швейцарії):
Митний департамент:
В 2015 році в Цюриху побудували хмарочос Prime Tower:
На 35-му поверсі є rooftop-бар Clouds. Можна взяти келих пива і дивитися на місто. От тільки хмарочос знаходиться в промзоні далеко від центру, тому нічого цікавого звідси ви не побачите. Фото я все ж таки викладу, а ви вже самі вирішуйте, чи варто сюди іти:
Schiffbau — промислова будівля, де колись будувалися кораблі, а зараз проводяться культурні заходи:
Протестантська церква Wipkingen:
Католицька церква Guthirt:
Обсерваторія Urania:
Навіть на фасадах деяких сучасних скляних будинків встановлюють годинники. Я думав, це “фішка” лише історичних будинків:
Неподалік від залізничного вокзалу є пішохідна вулиця Europaallee з сучасними офісами магазинами та ресторанами:
На цій вулиці є цікавий фонтан, який б’є прямо з асфальту і створює штучну калюжу. Не розумію, правда, в чому прикол, але виглядає оригінально:
А ще Цюрих відомий тим, що тут виробляють шоколад Lindt:
До подорожі не раз читав у деяких блогерів, що Цюрих — це абсолютно нецікаве місто, яке взагалі не варте уваги. Я дуже скептично ставився до цих слів. Ну не може бути такого, щоб у великому місті неможливо було знайти нічого цікавого — подумав я, і, як виявилось, я був правий. Хоча глобально Цюрих не такий вже й великий, тут проживає приблизно 420 тисяч людей, але більш великих міст в Швейцарії немає.
Цюрих — це не лише діловий та фінансовий, а й туристичний центр. Місто багате на пам’ятки архітектури, і кількість зроблених мною фото в Цюриху зайвий раз це підтверджує. Я вам більше скажу — сюди треба їхати як мінімум на два дні, одного дня точно не вистачить, щоб тут все побачити.
Кур
Кур — невелике місто з населенням близько 37 тисяч мешканців, адміністративний центр кантону Граубюнден.
Граубюнден є найбільшим за територією кантоном Швейцарії, а також це єдиний кантон, де офіційними є аж три мови — німецька, італійська та романшська. Саме в цьому кантоні проживають найбільші громади романшів (ретороманців), але загалом їх не так багато залишилося, вони складають лише 1% від усього населення Швейцарії. Багато хто з них вже й навіть своєї мови не знає, сьогодні романшською мовою володіє лише 0.6% населення Швейцарії.
У 15-16 століттях романшська мова була домінуючою в місті Кур. Але з часом її почала витісняти німецька у зв’язку з переселенням великої кількості німецькомовного населення до кантону Граубюнден і зокрема до Кура. Сьогодні 81% населення міста розмовляє німецькою, 6% — романшською, 5% — італійською, а решта — іншими мовами.
Тут може виникнути питання — а як ця мова досі не пішла в небуття? І чому вона все ще має офіційний статус в Швейцарії при такому низькому відсотку носіїв? Все дуже просто. Насправді питання щодо скасування офіційного статусу романшської мови вже піднімалося. Але в 1938-му році на загальнодержавному референдумі 90% населення Швейцарії проголосували за збереження романшської як офіційної мови. І хоча швейцарський уряд щороку виділяє мільярди франків на підтримку, захист та популяризацію романшської мови, вона все ще знаходиться під загрозою зникнення. Адже в пошуках кращого життя романші нерідко переїжджають до інших кантонів, де асимілюються з місцевим населенням. Залишається сподіватися лише на те, що зростання інтересу до романшської культури, яке спостерігається в швейцарському суспільстві в останні роки, зможе якось виправити ситуацію.
Кур вважається найстарішим містом Швейцарії, згадки про нього можна знайти в давніх літописах, яким вже понад 5000 років. А згідно з археологічними знахідками перші поселення на території цього міста з’явилися ще в 11-му столітті до нашої ери.
Залізниця розділяє Кур на північну та південну частини. В північній розташовані переважно житлові квартали, а в південній — старе місто:
Виходячи з вокзалу до південної частини міста, ми потрапляємо на пішохідну вулицю Bahnhofstrasse:
Місцеве представництво банку Credit Suisse:
Скульптура у вигляді якоїсь рослини (ніяк не можу згадати, якої саме 😊):
Офіс транспортної компанії Rhätische Bahn:
Будинок мистецтв:
Музей сучасного мистецтва:
Там, де Bahnhofstrasse переходить в Poststrasse, стоїть ось така скульптура:
Кантональний банк Граубюндена (зверніть увагу — назва продубльована трьома офіційними мовами кантону):
Будівля пошти та бібліотеки, верхня частина якої розписана в такому ж стилі, як Швейцарська вища технічна школа Цюриха:
Старе місто:
Жовта будівля з годинником на фасаді в старому місті — міська рада. До речі, годинник ту якось зовсім нестандартно розташований — не зверху, а посередині:
На одному з будинків між двома верхніми вікнами — малюнок у вигляді ще одного вікна:
Креативна годинникова вежа:
Будинки на вулиці Lindenquai:
Через місто протікає ріка Плессур:
Над Куром височіють Альпи:
Італійський пішохідний міст через Плессур:
На одному із будинків біля мосту намалювали 3D-мурал з рибаком, який ніби як ловить рибу в Плессурі. Рибак чимось схожий на самопроголошеного президента Білорусі 😀:
Старий будинок, частково стилізований під замок:
В Курі зовсім немає парків. А те, що називається “Міський парк”, більше схоже на якийсь сквер:
Урядова площа:
Церква святого Мартіна:
Краєзнавчий музей:
Церква Святої Регули:
Собор Успіння Діви Марії:
Єпископський палац:
Старі ворота:
Курський театр на фоні Альп:
Круглий будинок:
В північній частині Кура, де розташовані житлові квартали, можна побачити декілька 20-поверхових житлових будинків, що для Швейцарії є дуже нетиповим явищем:
Чесно кажучи, я все ніяк не можу зрозуміти, чи сподобався мені Кур. Саме по собі місто, в принципі, непогане, тут є, на що подивитися, але у мене тут часто виникав ефект дежавю, або, як казав Леонід Данилович: “Це ж було вже!” 😃. Старе місто в Курі багато в чому дуже нагадує історичний центр Цюриха — схожі будинки, місцями розписані; церкви із схожими готичними дзвіницями; на деяких вулицях старого міста так само розвішані державні та кантональні прапори тощо. Місту дещо бракує індивідуальності. А можливо у мене просто були завищені очікування щодо Кура, або ж я якось інакше собі його уявляв. Відверто кажучи, я про це місто дізнався не так давно, буквально за декілька тижнів до поїздки. І той факт, що Кур вважається найстарішим містом Швейцарії, власне і став для мене приводом з’їздити сюди. Можливо, якби я відвідав Кур перед Цюрихом, я би його інакше сприймав. Але в будь-якому разі якщо ви плануєте побачити Цюрих, спеціально їхати в Кур, напевно, немає особливого сенсу, оскільки майже все те цікаве, що є в Курі, ви зможете побачити в Цюриху.
Зарганс
Зарганс — невелике місто неподалік від кордону з Ліхтенштейном, є частиною кантону Санкт-Галлен. Його населення складає всього 6200 мешканців.
Скажу відразу, що в цьому місті я був лише транзитом, гуляти в центр не ходив. Але декілька світлин з поїзда мені все ж вдалося зробити.
Місто розташоване біля підніжжя гори Гонцен:
Головною пам’яткою міста є замок на пагорбі:
Проїжджаємо трохи далі, і тут вже видно будинки і навіть головну церкву міста (зліва):
А більше тут за великим рахунком немає нічого цікавого, наскільки мені відомо. А отже, я небагато втратив від того, що не пішов гуляти по Заргансу 😊.
Цуг
Це місто спочатку взагалі не входило в мої плани, я сюди потрапив, можна сказати, випадково. Останній день в Цюриху, дивитися залишилось не так багато, і я подумав, що можливо варто після обіду з’їздити в якесь місто неподалік на годину чи дві. Почав дивитися, що є поблизу і скільки туди їхати. Виявилося, що із якихось більш-менш значущих міст найближчим є Цуг, їхати лише 25 хвилин поїздом. Ну і я подумав: а чому би й ні? Після обіду придбав квиток через інтернет, приїхав на вокзал, сів в поїзд та й поїхав.
Цуг є адміністративним центром однойменного кантону і розташоване на березі Цугського озера. Місто невелике навіть по швейцарським міркам, тут проживає приблизно 30 тисяч людей, тобто навіть менше, ніж в Курі.
Кантон Цуг нерідко називають зоною низьких податків — вони тут одні з найнижчих в Швейцарії. Завдяки цьому багато іноземних компаній саме тут відкривають свої представництва.
Виходиш із вокзалу до міста — а у вікні одного із будинків український прапор:
Будівля кантонального банку:
Оригінальна скульптура біля одного з офісних центрів:
В плані архітектури Цуг — переважно сучасне місто:
Але і старовини вистачає:
Головне відділення пошти та телеграфу на площі, яка має назву Поштова (до цього крім Києва більше ніде не зустрічав площі з такою назвою):
На площу приносять квіти та дитячі іграшки в пам’ять про жертв російсько-нацистської агресії:
На протилежному боці площі — будівля кантональної адміністрації:
Це ще не історичний центр, але вже бачимо знайомі нам старі розписані будинки:
Статуї на фонтанах розмальовують частково з використанням позолоти. Це не лише в місті Цуг практикується, але тут я вперше таке побачив:
Готель Ochsen у типовому швейцарському стилі:
Сіра будівля із закругленими балконами посередині — головне управління поліції кантону Цуг:
Годинникова вежа з двома годинниками та символікою деяких кантонів на фасаді:
За нею власне і починається історичний центр:
Тут також розвішують прапори на вулицях історичного центру, однак вішають їх не на будинках, а над дорогою. До речі, білий прапор з синьою смугою посередині — це не прапор легіону “Свобода Росії”, а прапор кантону Цуг 😊:
Зовнішні підвіконня одного із будинків прикрашені невеликими скульптурами сидячих на них людей, які про щось балакають:
Цікавий будинок, який дуже виділяється на фоні інших:
Взагалі, історичний центр тут зовсім маленький, буквально дві невеликих паралельних вулиці — Ober Altstadt (верхнє старе місто) та Unter Altstadt (нижнє старе місто). Та й Цуг, в принципі, сам по собі невеликий, усе найцікавіше тут можна обійти за годину:
Каплиця:
Набережна Цугського озера:
Реформаторська церква:
Статуя біля церкви одягнена в український прапор (це ж вам не московський патріархат 😊):
Що можу сказати про Цуг загалом? На перший погляд здається, що його історичний центр концептуально не відрізняється від того ж Цюриха чи Кура, хіба що він набагато менший і вулиці більш вузькі. Але на мій погляд до оформлення старих будинків тут підійшли трохи більш творчо.
Продовження тут:
