Я настільки “старий”, що ще пам’ятаю, як Велика Британія передавала Китаю Гонконг 😁. Це був 1997 рік, мені тоді було 8 років, але я досі пам’ятаю, як по телевізору в усіх новинах про це розповідали. Я, правда, тоді не задумувався, чому це відбувається, і чи добре це чи погано, адже політикою я тоді не цікавився. Та й яка могла бути політика, коли я тільки-но перший клас закінчив? Про Гонконг я тоді знав лише те, що він є, і приблизно уявляв, де він знаходиться (на відміну від політики, географією я тоді вже цікавився). Тому для мене це була просто подія, яку я сприйняв нейтрально — ну є там десь в Азії якийсь Гонконг, ну віддали його Китаю, ну і хрін з ним 😊. Але коли по мірі дорослішання ти починаєш більше цікавитися історією та процесами, які відбуваються в політичному житті нашої планети, ти, звісно ж, починаєш дивитися на все це інакше. Чесно кажучи, я давно хотів побувати в Гонконзі, щоб побачити на власні очі, як і чим живе сьогодні ця колишня британська колонія.
Щоб краще зрозуміти контекст тих подій 1997-го, давайте уявимо таку ситуацію: родина Стеценків відмовилася від свого новонародженого сина Михайла, віддавши його на виховання родині Юрченків. Він ріс у них, в якийсь момент навіть дізнався, що він їм не рідний, але як би його це не шокувало, він продовжував вважати Юрченків своєю родиною, тому що іншої він не знав. Та й Юрченки ставилися до нього як до рідного — йому нічого не бракувало, йому ні в чому не відмовляли (в розумних межах) і т. ін. Тим часом в Стеценків народжується дівчинка Аліса, яку вони виховують у строгості, часто обмежують її свободу, а іноді ще й можуть дати по сраці за якусь дрібницю. Михайлу ж, попри комфортне життя в прийомній родині, все одно хочеться хоч щось дізнатися про своїх біологічних батьків. В якийсь момент він навіть знаходить в соціальній мережі свою сестру Алісу, яку він ніколи не бачив. І коли вона йому розповідає, як їй живеться у своїй родині, він ловить себе на думці, що напевно йому пощастило, що його виховують інші люди. І ось Михайлу вже десь 15 чи 16 років, і тут Стеценки приймають рішення повернути собі сина. І уявіть собі, що Юрченки без вагань погоджуються його віддати, а думку самого Михайла при цьому ніхто не питає — усім байдуже на те, що він свою біологічну родину майже не знає, не кажучи вже про те, що життя в ній абсолютно не схоже на те, до якого він звик.
Для значної частини мешканців Гонконгу усе це виглядало приблизно так, хоча настрої були різними. Втім, ця метафора з уявними родинами Стеценків та Юрченків є досить спрощеною, реальна ситуація виглядала дещо складніше, і я поясню, чому.
По-перше, у Великої Британії не було опції залишити Гонконг собі, оскільки вона отримала це місто в оренду на 99 років, а не назавжди. Тож його повернення під суверенітет Китаю було неминучим.
По-друге, коли в 1984 році Велика Британія та Китай обговорювали майбутню передачу суверенітету над Гонконгом, вони домовилися, що він увійде до складу Китаю на правах особливого адміністративного району за принципом “одна країна, дві системи”. Згідно з його положеннями, Гонконг після повернення до складу Китаю повинен зберегти свою економічну та політичну систему ще як мінімум на 50 років.
Але все це жодним чином не змінює основну ідею наведеної вище метафори — майбутнє Гонконгу вирішили, не спитавши думку його мешканців. А вони за майже 100 років життя під британцями звикли до зовсім інших реалій, ніж мешканці материкового Китаю — гонконгці знають, що таке демократія, права людини, свобода слова і т. ін., і вміють це цінувати. До речі, з цим пов’язана одна цікава історія, про яку часто любить згадувати Кріс Паттен — останній британський губернатор Гонконгу. За кілька місяців до передачі Гонконга Китаю Паттен відвідував психіатричну лікарню. До нього підійшов пацієнт, який виглядав дуже спокійним, і поставив йому питання:
Пане губернаторе, Ви завжди кажете нам, що Британія — це найстаріша демократія в світі. То чи не могли б Ви пояснити мені, чому Ви передаєте Гонконг останньому великому тоталітарному режиму, навіть не спитавши думки мешканців міста?
Паттен не знав, що на це відповісти, але один з його помічників зауважив: “дивно, що людина, яка поставила нам найрозумніше питання, знаходиться в психіатричній лікарні”.
Поки Китай будував комунізм з усіма його “особливостями”, Гонконг перетворювався на успішний фінансово-діловий хаб світу. Багато іноземних компаній після 1949-го змушені були переносити свої представництва з Китаю до Гонконгу через шалений тиск з боку комуністів. Разом з іноземним бізнесом в Гонконг тікали й успішні китайські підприємці і просто звичайні люди, які не бажали жити під комуністичною владою. І саме ці люди побудували той Гонконг, яким ми його знаємо.
І хоч китайський уряд пообіцяв зберегти в Гонконзі існуючий порядок мінімум на 50 років, багато хто вже тоді ставився до цього скептично. А після кривавих подій на площі Тяньаньмень в Пекіні в 1989 році велика кількість гонконгців, розуміючи, в якій країні їм незабаром доведеться жити, почали масово виїжджати за кордон, адже 1997 рік був не за горами. Та насправді Китай зовсім не збирався моментально ламати існуючий устрій Гонконгу, і коли 1 липня 1997 року Гонконг офіційно перейшов під китайський суверенітет, для його мешканців за великим рахунком нічого не змінилося, окрім того, що британські прапори замінили китайськими, а прапори Британського Гонконгу — новими прапорами Гонконгу із зображенням білої квітки баугінії на червоному фоні.
Навіть сьогодні Гонконг в багатьох аспектах живе своїм життям — він має свій прапор, свою валюту, свою міграційну та візову політику, свою правову систему, засновану на британському праві, свою судову систему тощо. Крім того, тут інтернет працює без обмежень, жодні сервіси не блокуються, як в материковому Китаї. Тому в деякому сенсі Гонконг — майже окрема країна, материковий Китай тут відповідає лише за зовнішню політику та оборону. До речі, між Гонконгом та материковим Китаєм до цього часу існує повноцінний прикордонний контроль, мешканцям материкового Китаю для відвідування Гонконгу потрібен спеціальний дозвіл. Більш того, гонконгці навіть мають інші паспорти, які відрізняються від звичайних китайських паспортів і дають право на безвізовий в’їзд до значно більшої кількості країн. Наприклад, власникам звичайних китайських паспортів для відвідування більшості країн Європи потрібна віза, а власникам гонконзьких паспортів вона не потрібна. Не дивлячись на те, що в Гонконзі живуть такі ж китайці, як і в материковому Китаї, вони навіть розмовляють різними мовами: в Гонконзі поширена кантонська мова, а в материковому Китаї — мандаринська. І хоч це різні варіанти китайської мови, вони не є взаємозрозумілими. Ну і оскільки Гонконг — це колишня британська колонія, тут дуже поширена англійська мова, яка тут досі є другою офіційною.
На перший погляд може здатися, що гонконгцям немає, на що скаржитися. Однак в останні роки сталося кілька подій, які дещо змінили цю картину. Китай вже не раз намагався урізати автономію Гонконгу, внаслідок чого його мешканці виходили на “Майдан” (в материковому Китаї таке неможливо навіть собі уявити). Після масових антиурядових протестів в Гонконзі в 2019 році центральна влада Китаю прийняла закон “Про національну безпеку”, який посилив контроль Пекіна над Гонконгом. Свобода слова формально ніби й залишилася, але критикувати центральний уряд стало небезпечно, в результаті чого деякі опозиційні медіа закрилися, а інші змінили редакційну політику. Facebook, Instagram, Twitter та інші соціальні мережі продовжують нормально працювати без VPN (на відміну від материкового Китаю, де вони заблоковані), але користувачі змушені бути більш обережними в своїх висловлюваннях, бо критика центрального уряду може мати юридичні наслідки, хоч це не є масовим явищем. Вибори в Гонконзі також ніхто не скасовував, але висувати свою кандидатуру на них можуть лише лояльні до Пекіна політики.
І тепер головне питання — що буде з Гонконгом після 2047 року, коли закінчиться той 50-річний мінімум дії принципу “одна країна, дві системи”? З одного боку Пекін вже частково обмежив автономію Гонконгу, що не дає підстав для оптимізму. Водночас Гонконг завдяки своєму особливому статусу продовжує залишатися для Китаю головним вікном у західний світ, через яке Китай отримує 70% закордонних інвестицій, що є вагомим аргументом на користь збереження статусу-кво. Навіть Сі Цзіньпін неодноразово наголошував, що принцип “одна країна, дві системи” повинен зберігатися в довгостроковій перспективі, бо якщо система добре працює, то навіщо її ламати? Іншими словами — з одного боку Китай хоче мати слухняний Гонконг, а з іншого — він дуже любить гроші. Але як би ми не ставилися до китайського уряду, там сидять далеко не дурні люди, які розуміють, що різати курку, яка несе золоті яйця, щоб з’їсти її на річницю весілля і забути про неї — дуже сумнівна ідея. Тому, на мою думку, автономія Гонконгу в якомусь вигляді ймовірно буде збережена навіть після 2047-го.
На відміну від материкового Китаю, Гонконг для нас є безвізовим, за умови, що ваше перебування не перевищуватиме 14 днів. Але є одне “але”.
Увага!
Будьте готові, що під час проходження паспортного контролю вас відведуть в кімнату для допитів.
Розкажу, як це відбувалося зі мною, а я проходив цей допит двічі.
Прилітаю я, значить, з Сінгапура в Гонконг. Йду на паспортний контроль, дівчина бере мій паспорт, дивиться першу сторінку і питає, чи це я на фото. А у мене там фото майже 10-річної давнини, і, звісно ж, я там виглядаю дещо молодшим. Після ще кількох запитань вона викликає свою колежанку, віддає їй мій паспорт, і та каже, щоб я йшов за нею. Вона повела мене в кімнату для допитів, де ще кілька людей на щось очікували, я сів в крісло, а вона кудись пішла з моїм паспортом. А я сиджу і починаю трохи нервувати, не знаючи, чого очікувати — чи то мене зараз депортують, чи може взагалі розстріляють 😁. Десь через 10 хвилин до мене підходить інша дівчина і починає розпитувати: яка мета поїздки, де був, куди буду летіти потім, де проживаю постійно, де працюю, ким працюю, скільки заробляю, чи маю друзів в Гонконзі і т. ін. Просила також показати авіаквиток до наступної локації, картку резидента Польщі, бронювання готелю і ще щось. Агресії з її боку не було, просто багато питань ставила. Після цього вона кудись пішла, але через 5-10 хвилин мені віддали мої документи, надрукували папірець, який замінює в’їзний штамп і пропустили в Гонконг.
Наступного дня я з’їздив в Макао (про це буде наступний фотозвіт). Коли повертався звідти назад в Гонконг, думаю — чи будуть мене знову допитувати, чи їм вчорашнього допиту було достатньо? І що ви думаєте? Іду я на паспортний контроль і мене знову ведуть в кімнату для допитів (я ще такий думаю: “блін, що, знову? Ви серйозно?”). І знову усе те саме, при чому цього разу допит був навіть жорсткішим — окрім питань, які мені ставили під час попереднього допиту, мене попросили показати в телефоні фотографії з попередніх країн, які я відвідав під час цього березневого туру, попросили показати ключ від готельного номера, також спитали, чи можу я якось довести, де і ким я працюю. А оскільки в мене не було з собою жодних документів з компанії, де я працюю, мене попросили просто розповісти про свою роботу.
Чому вони так прискіпливо ставляться до наших громадян — я точно не знаю, але в мене є підозри, що це пов’язано з тим, що гонконгці також люблять “виходити на майдани” 😊, що дуже не подобається китайському уряду. Подейкують, що вони саме з нас беруть приклад в цьому плані. А тому для гонконзьких спецслужб українець — це потенційний підбурювач до протестів (не просто ж так мене питали, чи я маю друзів в Гонконзі).
Я не хочу нікого лякати, просто майте на увазі, що якщо ви — громадянин України, вас ймовірніше за все також будуть допитувати аналогічним чином. Процедура неприємна, але нічого страшного в ній немає. Головне — пам’ятати план своєї подорожі, бути готовим відповідати на питання по ньому, мати усі документи (авіаквитки, бронювання готелів тощо, можна в електронному варіанті) і говорити правду. Їхнє завдання — переконатися, що ви дійсно приїхали як турист, ваше завдання — допомогти їм у цьому. Якщо ж ви маєте громадянство ще якоїсь держави, яка має безвізовий режим з Гонконгом, то, як варіант, можете спробувати заїхати по іншому паспорту, якщо боїтеся допиту.
Офіційною валютою Гонконгу є гонконзький долар, який прив’язаний до американського. Курс регулюється в межах 7,75-7,85 гонконзьких доларів за один американський. Не намагайтеся платити китайськими юанями, вам тут за них ніхто нічого не продасть.
На відміну від материкового Китаю, картки Visa та MasterCard тут приймаються майже всюди.
Вигідних тарифів в роумінгу в Гонконзі наші оператори не надають.
Оскільки Гонконг не так давно був британською колонією, думаю, неважко здогадатися, які тут розетки 😊.
На відміну від материкового Китаю, звичний нам Uber тут працює.
Ну що, поїхали дивитися Гонконг!
Гонконг займає досить велику площу і адміністративно поділяється на три частини — острів Гонконг, півострів Коулун та Нові Території. Острів Гонконг — це візитівка міста, Коулун — найбільш заселений район, а Нові Території — це переважно ліси, гори, національні парки та сільська місцевість:
Нові Території я не відвідував, якщо не рахувати аеропорт. Я вирішив зосередитися на Коулуні та острові Гонконг, оскільки ці два райони — це і є той справжній Гонконг, яким його більшість знає.
Протягом багатьох років Гонконг утримує титул міста з найдорожчим житлом в світі. Середня ціна за квадратний метр становить десь 25 тисяч доларів. Це пов’язано в першу чергу з дефіцитом землі, 75% території Гонконгу — це гори і ліси, де будівництво або заборонене або неможливе, от і доводиться тулитися на клаптиках придатної землі. Багато людей живуть у мікроквартирах площею 15-20 квадратних метрів, але навіть за таку квартиру треба віддати кілька сотень тисяч доларів. Готелі тут також недешеві, але мені вдалося знайти відносно доступний варіант в Коулуні, і то це був не стільки готель в класичному розумінні, скільки квартира на 8-му поверсі з великою кухнею та трьома кімнатами, переробленими під готельні номери (але в цих “номерах” хоча б є санвузли). Ось як виглядав мій номер:
Одним словом, тут ніде було розвернутися. От уявіть собі таку кімнату плюс ще невелику кухню і отримаєте типову гонконзьку квартиру. Але, як на мене, краще так, аніж жити в хостелі з якимись незрозумілими людьми. До того ж, я не планував проводити багато часу в готелі, а тому як тільки заселився, я одразу пішов дивитися місто.
Я попрямував до набережної Коулуна, звідки відкривається чудова панорама острова Гонконг:
Ввечері я взяв прогулянку на катері, щоб краще усе це роздивитися:
Міжнародний фінансовий центр — 88-поверховий хмарочос, який був найвищим в Гонконзі до 2010 року, поки в Коулуні не побудували Міжнародний комерційний центр. Зараз він другий найвищий в місті, але залишається найвищим на острові Гонконг. В ньому є оглядовий майданчик, але зараз він тимчасово закритий, тому я на нього не зміг потрапити:
Але давайте повернемося до набережної Коулуна, ми ще не все там побачили. Там встановлено пам’ятники деяким видатним гонконгцям, зокрема Брюсу Лі:
А це Аніта Муй — гонконзька акторка та співачка, яка зробила значний внесок в кантонську поп-музику. Її називали “донькою Гонконгу”:
Скульптура із зображенням статуетки Гонконзької кінопремії:
Годинникова вежа колишнього залізничного вокзалу Коулуна. Вокзалу вже давно немає, ця вежа — єдине, що від нього залишилося:
Ця вежа — один з небагатьох зразків старовинної британської архітектури Гонконгу, який дійшов до наших днів. Колись тут було багато цікавої вікторіанської архітектури, але дефіцит та надзвичайно висока вартість землі змусили британців знищити все те добро і побудувати замість нього хмарочоси. А тому не очікуйте, що ви побачите тут другий Сінгапур. Зате тут можна побачити Позняки 😁. Хто не в курсі, Позняки — це житловий район в Києві з високими будинками та високою щільністю забудови.
А ось 108-поверховий Міжнародний комерційний центр, який я вже згадував трохи вище. Сьогодні це найвищий хмарочос в Гонконзі, а також 13-й найвищий в світі:
І прямо навпроти нього — типові Позняки 😁:
The Cullinan — 68-поверхові хмарочоси-близнюки, які є найвищими житловими будинками в Гонконзі. Є десятими найвищими хмарочосами міста:
А поруч ось такий футуризм:
Коулунська мечеть та ісламський центр:
Храм Yaumatei Tin Hau:
Загалом Коулун виглядає ось так:
Десь тут точно має бути кіт 😸:
Вулиця Temple Street вночі перетворюється на велику барахолку:
Гонконзькі таксі всі пофарбовані в одному стилі — білий верх та червоний низ:
Сад Nan Lian на північній околиці Коулуна:
А на задньому плані, звичайно ж, Позняки 😁:
Храм Wong Tai Sin:
А ось так виглядає Коулун з набережної острова Гонконг:
На цьому будемо завершувати знайомство з Коулуном і перейдемо до острова Гонконг, який ми вже трохи бачили з набережної того самого Коулуна.
З Коулуна до острова Гонконг можна дістатися або на катері або на метро. Швидше, звичайно, на метро. До речі, в інтернеті ходить багато світлин, де показано, як гонконгці в метро всі поголівно сидять в телефонах. Так от, це чиста правда:
На невеликій площі посеред хмарочосів заховалася будівля міського суду — ще один зразок старовинної британської архітектури Гонконгу, який дійшов до наших днів:
Площа золотої баугінії — квітки, яка є символом Гонконгу і зображена на його прапорі:
Без Позняків на острові Гонконг також не обійшлося 😁:
Пам’ятник, зведений на честь повернення Гонконга Китаю:
Набережна острова Гонконг:
Хмарочоси острова Гонконг:
Тут, до речі, як ви могли помітити на деяких фото вище, дуже розвинута мережа надземних пішохідних переходів/мостів, які з’єднують торгові центри, офісні центри та станції метро. Людина може пройти по них кілометри через цілі квартали, жодного разу не спустившись на тротуар:
Bank Of China Tower — один з найвідоміших хмарочосів Гонконгу, побудований в 1990 році. Має 70 поверхів і на даний час є четвертим найвищим у місті:
Хтось знає, що це за квітка? Це часом не та сама баугінія, яка є символом Гонконгу:
Якась стара церква, ще один зразок британської старовини, який “вижив”:
Саме на острові Гонконг курсують знамениті двоповерхові трамваї, які є таким собі неархітектурним символом Гонконгу. Сьогодні такі трамваї можна побачити лише в трьох містах світу, і Гонконг є одним із них. Вони тут ходять ще з початку XX століття. Уявляєте собі рівень контрасту? Посеред суцільних хмарочосів на вулицях їздять трамваї, які пережили Другу світову війну:
До речі, якщо ми вже зачепили тему Другої світової війни — це був найбільш трагічний період в історії Гонконга. Японська армія почала наступ на Гонконг майже одночасно з атакою на Перл-Харбор. Британська армія два тижні чинила опір, але 25 грудня 1941 року вона капітулювала. Цей день увійшов в історію як “Чорне Різдво”. В місті почався масовий голод, європейське населення потрапило під жорстокі репресії, велику кількість китайців примусово виселяли до Китаю, жінок примушували до сексуального рабства. Школи закривалися, окупанти забороняли англійську мову, нав’язуючи японську, преса й культура повністю контролювалася. Партизанські рухи існували, але будь-який спротив жорстоко карався. За часи японською окупації населення Гонконгу скоротилося з 1,6 мільйонів людей до 600 тисяч.
Після капітуляції Японії та закінчення Другої світової війни британська адміністрація повернулася в Гонконг. Разом з нормальним життям в місто почали повертатися люди. Ну а після того, як в Китаї остаточно перемогли комуністи, населення Гонконгу почало ще більше зростати за рахунок біженців з Китаю, які не бажали жити під комуністами, про що я вже вище розповідав.
Гаразд, йдемо далі.
На острові Гонконг обов’язково потрібно відвідати Victoria Peak Tower — звідси відкриваються найкращі панорами міста:
Сюди можна дістатися на таксі, але я раджу на фунікулері:
А ось так це все добро виглядає вночі:
Хтось повертається з прогулянки на гелікоптері:
Меморіальний парк Сунь Ятсена:
Гонконг ніколи не спить:
Багато хто називає Гонконг містом майбутнього. Чи можу я з цим погодитися? І так, і ні. З одного боку — це місто хмарочосів, яке виглядає надзвичайно сучасно. З іншого — більшість цих хмарочосів мають відчутно вінтажний вигляд. І це не дивно: в той час як у великих містах материкового Китаю зносять цілі райони, щоб побудувати щось ультрасучасне, в Гонконзі через брак і високу вартість землі майже нічого нового не будують. Місто продовжує жити на інфраструктурі, збудованій у 80–90-х роках. Для свого часу це справді було футуристично. Сьогодні ж це радше ретрофутуризм.
Якось одного вечора я передивлявся відеокліп на пісню гурту Culture Beat — Crying In The Rain, знятий в 1996 році в Гонконзі (ще в британському Гонконзі), і в мене виникло відчуття, ніби відтоді тут час зупинився. Той Гонконг, який я побачив на власні очі, майже не відрізняється від Гонконгу 30-річної давнини, що показаний в тому відеокліпі. Кому цікаво — ось він:
Хочеться вірити, що після 2047 року Гонконг у тій чи іншій формі збереже свій особливий статус і разом із ним — власну ідентичність. Як я писав вище, я маю на це надію, але як воно буде насправді — не знає ніхто. Тож приїжджайте в Гонконг, поки тут ще можна побачити “інший Китай”. Ну а якщо ви давно не були в Києві і скучили за ним — в Гонконзі є свої Позняки! 😁😁😁
