Перше травня в цьому році припадає на п’ятницю, а це означає що? Правильно — буде три вихідних поспіль. Ну а я ж не можу сидіти на одному місці, як ви знаєте 😊. От я і подумав, що на травневі мені також навряд чи захочеться сидіти вдома, тож за тиждень чи два я вирішив глянути на Kiwi.com, чи немає на ті дати дешевих квитків до якихось цікавих локацій. Знайшов відносно недорогий варіант до Ніцци і подумав: а чому би й ні? Тим більше, там Монако недалеко, тож можна вбити двох зайців. Ну, ви вже, напевно, в курсі про мій підвищений інтерес до мікродержав, отже можете не сумніватися — в Монако я також з’їздив, але про це буде наступний фотозвіт. Сьогодні ж поговоримо про головний морський курорт Франції.
Як ви, можливо, пам’ятаєте, я вже бував у Франції минулого року. Я тоді проводив літню відпустку в Іспанії і в один з останніх днів я взяв автобусний тур з Барселони в Андорру на пів дня. По дорозі до Андорри нас завезли в маленьке французьке місто-фортецю Мон-Луї. Я ще писав у фотозвіті про те місто, що я собі інакше уявляв перше знайомство з Францією, оскільки думав, що воно відбудеться в Парижі. Але сталось так як сталось. Цього разу я до Парижа знову не доїхав, але зараз я вже більш впевнено можу сказати, що був у Франції, оскільки на цей раз я побував у відносно великому місті — Ніцца є 5-м найбільшим містом Франції з населенням 350 тисяч мешканців.
Історично Ніцца була італійським містом, яке тривалий час не мало жодного стосунку до Франції. Французи кілька разів її захоплювали, але щоразу все закінчувалось тим, що вони змушені були повернути місто італійцям. Доля Ніцци остаточно була вирішена в 1860 році. Приблизно в той час Сардинське королівство вело боротьбу проти Австрійської імперії за об’єднання італійських земель в єдину державу (австрійці тоді контролювали північ сучасної Італії). Оскільки сили були нерівні, прем’єр-міністр Сардинії Камілло Кавур звернувся по допомогу до Наполеона, уклавши з ним таємну угоду, згідно з якою Франція вступає в війну проти Австрії на боці Сардинії, а Сардинія в обмін на це віддає Франції Ніццу та Савойю. Щоб все виглядало демократично, було проведено референдум, на якому 99% мешканців Ніцци висловились за приєднання до Франції. Неважко здогадатися, що насправді їх ніхто нічого не питав — цей так званий “референдум” був фарсом із заздалегідь намальованим результатом (знайома історія, чи не так?). І те, що після цього велика кількість мешканців Ніцци покинули місто і переїхали до Італії, є зайвим підтвердженням цього.
Іронія цієї історії полягає в тому, що саме в Ніцці народився Джузеппе Гарібальді — головний національний герой Італії та об’єднувач італійських земель. Коли він дізнався, що його рідне місто подарували французам, він буквально оскаженів. До кінця своїх днів Гарібальді відмовлявся тиснути руку Камілло Кавуру, оскільки так і не зміг йому пробачити того, що він зробив його іноземцем на його ж малій батьківщині. Ось така історія — Гарібальді об’єднав Італію, але не зміг “врятувати” своє рідне місто.
Попри те, що Гарібальді для Франції був неоднозначним персонажем, в Ніцці є площа, яка названа на його честь. На цій площі йому встановлено пам’ятник (парадоксальна ситуація — французьке місто вшановує людину, яка була проти його приєднання до Франції):
Будівля позаду пам’ятника:
Фонтан сонця:
Площа Массена — серце Ніцци. Над нею на стовпах встановлено 7 фігур мислителів, які символізують 7 континентів:
Через площу їздять довгі сірі трамваї, сході на ті, що я 11 років тому бачив в Єрусалимі:
Проспект Жана Медсена, який тягнеться від площі:
Собор Нотр-Дам:
Подивіться, як він підсвічується вночі:
Будинок з натяками на іспанську архітуктуру:
Залізничний вокзал Ніцци:
Англійська набережна — одна з візитівок міста, тягнеться аж від аеропорту. В 18-19 століттях багаті англійці часто проводили зиму в Ніцці, тікаючи від холодної погоди у Великій Британії. Вирішивши, що Ніцці не вистачає гарної набережної, вони профінансували будівництво першої пішохідної зони вздовж узбережжя. Так з’явилася англійська набережна. І навіть після того, як Ніцца була приєднана до Франції у 1860-му, набережна зберегла свою назву, попри те, що французи англійців не дуже люблять, як ми знаємо:
Йоперний театр 😊:
Перед ним поставили зменшену копію Статуї Свободи:
Середземноморський палац:
Готель Le Royal:
Готель West End:
Готель Le Negresco:
Музей Массена:
Пам’ятник сторіччя:
Пам’ятник мешканцями Ніцци, що загинули у Першій світовій війні:
Пам’ятник “Неділя в Ніцці”:
Яхтовий порт:
Найвідоміше французьке гасло всіх часів і народів:
Церква Notre-Dame du Port de Nice:
Школа Massena:
Старе місто:
В старому місті назви вулиць дублюються ніццарським діалектом окситанської мови, хоча нею тут вже майже ніхто не розмовляє:
Крісла однієї кав’ярні з не надто пристойним надписом (ну вже хоч би одну літеру зірочкою замінили):
А власники іншої кав’ярні впевнені, що ви любите японський чай більше, ніж людей:
Як бачите, тут не спостерігається якогось неприйняття англійської мови, що ламає певні стереотипи про Францію. Нею тут майже всі добре володіють і не соромляться говорити. Взагалі, зазвичай я намагаюсь розмовляти з іноземцями їхньою мовою, якщо я нею володію на якомусь більш-менш прийнятному рівні. Але, на жаль, французьку мову, яку я свого часу два роки вивчав в школі, я вже майже забув.
Архітектура вулиць Ніцци:
Церква Saint-Pierre-d’Arène
Американська єпископська церква:
Поруч зі старим містом є пагорб, з якого відкриваються ось такі панорами міста:
На пагорбі також є старе єврейське кладовище:
На одній з вулиць один навпроти одного розташовані кафе зі схожими назвами — Le Grand Cafe de France (“Велике кафе Франції”) та Le Petit Cafe de France (“Маленьке кафе Франції”):
Тренд на інсталяції в стилі “Як тебе не любити, Києве мій” (як я їх називаю) не міг оминути Ніццу:
Кажуть, що Ніцца більше схожа на Італію, ніж на Францію. Враховуючи її історію, таке порівняння здається цілком логічним: місто століттями було італійським, а до складу Франції увійшло лише в другій половині XIX століття. Проте особисто в мене таких асоціацій майже не виникло. Якщо вже говорити про місця, які здалися мені по-справжньому «італійськими» за атмосферою, то це радше прибережні міста Словенії, де італійський вплив відчувається буквально на кожному кроці.
Натомість Ніцца чомусь нагадала мені Іспанію, де я був минулого року. Можливо, справа в середземноморській атмосфері, широкій набережній уздовж моря, пальмах, пляжах і великій кількості людей. Найближчою аналогією для мене стала Малага. Звісно, ці міста дуже різні, але обидва справляють схоже враження: це не музеї під відкритим небом і не “листівкові” столиці, а живі приморські міста, де море є такою ж важливою частиною міського життя, як вулиці, площі чи історичні пам’ятки.
