Після Боснії і Герцеговини наступною країною в моєму квітневому югославському міні-турі стала Словенія. Коли я почав планувати свою квітневу відпустку, Словенія спочатку не входила в мої плани — після Боснії я збирався в Сербію. Однак в Сербії внутрішня ситуація все ще залишається напруженою через студентські протести, і мої знайомі серби порадили мені дочекатися кращих часів і поки що туди не їхати. Довелося трохи змінити початковий план, і замість Сербії я вирішив розглянути Словенію, тим більше я там ще не був. Після того, як я побував в Боснії і Герцеговині, Словенія залишилася для мене останньою невідвіданою країною серед тих, що входили до складу Югославії.
Тепер, коли я дещо змінив свої плани, замінивши Сербію на Словенію, потрібно було вирішити питання з логістикою. З Сараєва до Любляни немає прямих рейсів, а ті, що з пересадкою, мало того, що прибувають в не надто зручний час, так ще й коштують неадекватно великих грошей. Але є прямі рейси до Загреба, звідки до Любляни їхати лише дві з половиною години, і автобуси ходять досить часто. Отже, я раннім рейсом вилетів до Загреба, доїхав з аеропорту до автобусної станції, сів на автобус до Любляни від FlixBus, квиток на який я придбав заздалегідь, і в обід я вже був в Любляні.
Це був перший випадок, коли я літав компанією Croatia Airlines. Перельоти з Сараєва до Загреба вона здійснює на ось таких невеликих літаках з гвинтами на крилах (фото з відкритих джерел):
Я такими вже раніше літав з Варшави до Вроцлава, жартома називаю їх “кукурудзниками” 😁. Що мене цього разу найбільше здивувало, так це те, що літак був заповнений менше, ніж на половину. Зазвичай в подібних ситуаціях рейс скасовують, але не у випадку з Croatia Airlines.
Другим сюрпризом був прикордонний контроль на хорватсько-словенському кордоні, коли я їхав автобусом з Загреба до Любляни. Здавалося б, обидві країни є членами Шенгенської зони, тобто контролю на кордоні по ідеї не мало б бути, однак час від часу його все ж здійснюють. При цьому хорватські прикордонники нас взагалі не зупиняли, лише словенські. І то це не можна було назвати повноцінним прикордонним контролем — прикордонник просто зайшов в автобус, швидко подивився першу сторінку паспорту у кожного пасажира, навіть не беручи його до рук, та й пішов собі. А коли я через два дні повертався назад до Загреба, жодного контролю на кордоні вже не було.
Але повернемося до Словенії. Словенія завжди виділялася на фоні інших республік колишньої Югославії. По-перше, там інша мова. Якщо, наприклад, сербська, хорватська, боснійська та чорногорська мови є настільки схожими, що їх нерідко розглядають як різні варіанти однієї мови, то словенська від них вже значно більше відрізняється, хоча щось спільне з цими чотирма мовами у неї безумовно є. По-друге, Словенія — це було таке собі югославське вікно в Європу, адже на заході вона межує з Італією, на півночі — з Австрією, а на сході — з Угорщиною:
Таке сусідство, звісно ж, не могло не позначитися на її культурному коді. Наприклад, словенці не вважають себе балканцями, асоціюючи себе більше з центральною Європою. Втім, лише 25% території Словенії розташовано на Балканському півострові, решта — це дійсно центральна Європа.
В Югославії Словенія була чимось на кшталт того, чим були країни Балтії в Радянському Союзі — такий собі “внутрішній закордон”. Там був найвищий в Югославії рівень життя, вона першою вийшла з її складу і першою вступила в Євросоюз. Дуже чіткі паралелі з країнами Балтії, чи не так? Звичайно ж, перебування у складі Югославії такої багатої республіки було дуже вигідним Белграду, оскільки Словенію можна було використовувати як доїльну корову. Попри те, що Югославія була федеративною державою, там не було децентралізованої економіки — усі податки з усіх югославських республік направлялися в Белград, а там центральна влада вже вирішувала, кому і скільки від того дістанеться. Найбільше податків платили Словенія та Хорватія, і велика частина з тих податків йшла на дотації для бідних регіонів Югославії — Македонії, Чорногорії, Боснії і Герцеговини та Косово. Словенців та хорватів це, звичайно ж, не влаштовувало, і коли Югославія почала тріщати по швах, в Словенії і Хорватії на мітингах на підтримку незалежності часто можна було почути гасло: “Досить годувати Македонію!”.
В грудні 1990-го в Словенії проходить референдум щодо незалежності, на якому 88% проголосувало “за”. І 25 червня 1991-го словенський парламент офіційно проголошує незалежність від Югославії. Наступного ж дня Югославська Народна Армія вторглася до Словенії, аби втримати її під контролем. Війна тривала рівно 10 днів, після чого Югославія вивела війська з новоствореної держави.
Чому ж Югославія, яка в 90-х кілька років воювала проти Хорватії та Боснії і Герцеговини, так швидко відступила зі Словенії? Якщо проаналізувати югославські війни 90-х, то вимальовується наступна версія: Слободан Мілошевич виходив з тих міркувань, що якщо йому не вдасться повністю втримати Югославію під контролем, то у разі відокремлення тієї чи іншої республіки потрібно спробувати хоча б віджати у неї території з переважно сербським населенням, і в кінцевому підсумку переформатувати Югославію на так звану “Велику Сербію”. А в Словенії в цьому плані не було, що віджимати. Знову ж таки — їй допомогло географічне розташування. Давайте ще раз подивимось на карту вище — серед усіх республік колишньої Югославії Словенія є найбільш віддаленою від Сербії та єдиною, яка не має з нею спільного кордону. А тому там майже не було сербського населення. Точніше, був якийсь мізерний відсоток тих сербів, які в югославські часи опинилися там “випадково”, і можливо, вони були б не проти залишитися в Югославії, але оскільки їх було вкрай мало, погоди вони не робили.
Любляна
І так, близько 13:00 мій автобус прибув до Любляни і я пішов заселятися в готель, який знаходився в 15-ти хвилинах ходьби від центрального автовокзалу.
Оскільки Словенія — країна Євросоюзу з достатньо високим рівнем життя, готелі тут значно дорожчі, ніж в Боснії і Герцеговині. За дві ночі в Любляні я заплатив майже стільки, скільки заплатив за 5 ночей в Сараєво. Що поробиш, такі тут ціни, дешевше тільки хостели. Але я ніколи не жив в хостелах і не маю жодного бажання. Не тому, що я соціофоб (зовсім ні) і не тому, що хостели — це для нищебродів. По-перше, оскільки в хостелах доводиться ділити кімнату з незнайомими людьми, це знижує рівень комфорту та приватності, не кажучи вже про те, що контингент може бути абсолютно непередбачуваний. Через низькі ціни в хостелах можуть зупинятися абсолютно різні люди. А по-друге (це частково випливає з першого), завжди є ризик крадіжок. Тому я краще витрачу більше грошей, але житиму в окремій кімнаті в готелі. Водночас я не прагну жити виключно в 5-зіркових готелях класу deluxe. Під час відпустки я в готелі проводжу не так багато часу, в основному я там сплю (іноді ще бухаю, якщо їду з друзями 😁). Тому я за розумний баланс ціни, якості та місцерозташування — не обов’язково, щоб готель був саме в центрі, щоб не переплачувати, але й щоб не в якомусь “зажопинську”.
Заселившись в готель, я пішов знайомитися зі столицею Словенії.
Любляна розташована по обидва береги ріки Любляниця, від якої власне пішла назва цього міста:
Більшість туристичних об’єктів розташовано саме вздовж ріки, і зараз ми поступово по них пройдемось.
Шлюзові ворота Любляниці:
Гімназія:
Церква святого Йосипа:
Не знаю, що це, але виглядає цікаво:
Міст драконів:
Люблянський Собор:
Вулиця Кирила і Мефодія:
Фонтан Робба:
Міська рада:
Потрійний міст — один із символів Любляни:
Ось так він виглядає на картах згори:
І, як можна побачити на цій карті, міст веде на площу Прешерна — словенського поета, який є автором гімну Словенії:
Фонтан “Дівчина з глечиком” на Рибній площі:
На сусідній вулиці хтось дуже “розумний” написав таке: “Туристи, забирайтеся додому, відправте гроші в Палестину”. Чесно кажучи, мене як людину, яка чудово розуміє, хто є жертвою, а хто агресором в арабо-ізраїльському конфлікті (не тільки в поточному, а й в усіх попередніх), починає відверто вкурвлювати ось ця про-палестинська/анти-ізраїльська істерія, яка на кшталт чуми заразила всю Європу. Хочеться цим “розумникам” сказати одне: якщо вас так турбує Палестина — то самі її й фінансуйте!
Міська площа, яка тягнеться від міської ради:
Міст шевців:
Стара торгова вулиця:
Фонтан Геркулеса:
Гірська торгова вулиця:
Карлівська дорога:
Церква святого Якова:
Вулиця Крижевнішка:
Храм Богоматері Помічниці:
Нова площа:
А так з Нової площі виглядає протилежний берег Любляниці:
Національна бібліотека:
Багато де помічав ось такі металеві скульптури драконів. Що б це могло значити?
Єврейська вулиця. Точніше, жидівська 😊:
Як би дико для нас це не звучало, але в багатьох слов’янських мовах слово “жид” не є образливим, зокрема в польській, чеській і, як бачите, в словенській. Саме так вони називають євреїв. До певного моменту навіть в українській мові це було абсолютно нормальне слово. В єврейському ресторані “Під Золотою Розою” у Львові в меню навіть є історія про те, як там хотіли проголосити Жидівську Народну Республіку (так-так, жидівську, там саме так і написано). Негативного забарвлення це слово набуло лише в радянські часи через вплив російської мови, в якій воно було образливим завжди.
Професійно-технічне училище та гімназія електротехніки та інформатики:
Люблянський університет:
Конгресна площа:
З неї добре видно люблянську фортецю на пагорбі:
Позор автомобілям! 😁 Насправді, “pozor” — це “увага”, так само як і в чеській та словацькій мовах:
Республіканська площа в соціалістичному стилі, побудована в югославські часи:
Національний музей:
Йоперний театр 😊:
Національна галерея:
Поштове відділення:
А ось це так званий “хмарочос”. На хмарочос він, звісно ж, не тягне, але так його чомусь назвали:
Ляльковий театр, а поруч з ним — фунікулер, що веде до фортеці на пагорбі:
Всередині фортеці:
А ось так виглядає Любляна з фортеці:
Вулиця Трубара зі старими будинками:
Будинки на вулиці Міклошича:
Районний суд:
Департамент здоров’я та соціального забезпечення:
Цікавий будинок через дорогу від департаменту:
Банк Intesa Sanpaolo:
Залізничний вокзал, прямо навпроти якого знаходиться центральний автобусний вокзал:
Сучасна архітектура Любляни:
“В жепу Любляна” 😁😁😁. І що б це могло значити?
А ось і магазин окулярів з не менш цікавою назвою 😁:
Коли я вирішив у своїй подорожі замінити Сербію на Словенію, я, готуючись до поїздки, вирішив подивитися в інтернеті, що цікавого є в Любляні. І от, значить, дивлюсь світлини на якомусь сайті і думаю: “блін, та це ж прямо Відень якийсь!”. Дуже схожою на нього вона мені тоді здалася. Нагадаю, що Відень є одним з моїх найулюбленіших міст Європи. І в реальності Любляна виявилася не гіршою, аніж на тих фото. Звичайно, другим Віднем її навряд чи можна назвати, масштаби трохи не ті — якщо на Відень потрібно виділити мінімум чотири дні, то в Любляні, в принципі, одного дня достатньо, щоб побачити усе найцікавіше. Але на роль його молодшої сестри вона цілком годиться.
Піран
І так, свій перший день в Словенії я повністю присвятив її столиці, а на другий день я збирався поїхати в Піран, заздалегідь придбавши через інтернет автобусні квитки на сайті люблянського автовокзалу. Коли ви купуєте квиток через цей сайт, він не прив’язується до конкретного рейсу на конкретний час, він є дійсним на будь-який автобус у потрібному вам напрямку в той день. І дуже добре, що воно тут саме так працює, оскільки мені довелося поїхати на кілька годин пізніше, ніж я спочатку планував. Річ у тім, що того дня в Любляні вранці йшов сильний дощ, і прогнози показували, що в Пірані він також буде йти десь до обіду. То ж я вирішив не поспішати, дочекавшись покращення погоди.
Місто Піран розташоване на заході Словенії на півострові Істрія — на тій невеликій ділянці словенської території, яка має вихід до Адріатичного моря:
Цей регіон є досить цікавим. Я би назвав його “словенською Італією”. Ця територія тривалий час була частиною Венеційської Республіки, і власне в Пірані дуже добре відчувається її вплив. Після занепаду Венеційської Республіки ця територія опинилася в складі Австрійської імперії. На початку 19-го століття був недовгий період французького правління, коли цю територію завоював Наполеон, але в 1813 році Австро-Угорщина відновлює контроль над цими землями. У 1918 році, після поразки Австро-Угорщини у Першій світовій війні, Італія окупувала цю територію, але двома роками пізніше між нею та Югославією (яка тоді ще називалася Королівство Сербів, Хорватів і Словенців) було підписано угоду, згідно з якою ця територія офіційно визнавалася частиною Італії. Весь міжвоєнний період Італія проводила на цій території жорстку політику італізації словенського населення. Після поразки Італії у Другій світовій війні ця прибережна територія Словенії разом із сусідньою територією Італії навколо міста Трієст була включена до складу Вільної території Трієст — політичного утворення під протекторатом ООН, утвореного в 1947 році. Це було щось на кшталт того, чим у міжвоєнні роки було Вільне місто Данциг. Вільна територія Трієст була умовно розділена на два сектори:
- Сектор A — місто Трієст та територія навколо нього;
- Сектор B — узбережжя сучасної Словенії.
Сектор А перебував під контролем військ союзників, а сектор B — під контролем югославської армії. Врешті решт в 1954 році цю територію саме так і поділили — сектор A повернули Італії, а сектор B відійшов до Югославії та був включений до складу республіки Словенія. Після того, як це питання було остаточно вирішено, італійське населення почало масово виїжджати з тієї території, яка відійшла до Югославії. Але якийсь невеликий відсоток італійців залишився, і сьогодні в Пірані та деяких інших прибережних містах Словенії італійська мова має статус другої офіційної.
Піран розташований на зовсім невеликому півострові, його населення складає 2-3 тисячі мешканців:
Ось таким я побачив Піран, коли вийшов з автобуса:
Центральна площа Пірана, названа на честь італійського музиканта Джузеппе Тартіні, який тут народився:
В центрі площі — пам’ятник самому Тартіні:
Дзвіниця на пагорбі на півночі міста (з площі її краще видно):
Поруч з дзвіницею — церква святого Георгія:
А ось так виглядає Піран з того пагорба:
Церква і маяк на крайній точці міста:
Набережна:
Першотравнева площа:
Вулиці міста:
Ці вузькі вулиці — це просто типова Венеція!
Оскільки італійська мова в Пірані є другою офіційною, усі вуличні вказівники дублюються нею:
Попри те, що італійців тут майже не залишилося, місто продовжує зберігати свій італійський колорит. На багатьох будівлях навіть італійський прапор вішають поруч із словенським. Хоча на вулицях я італійської мови майже не чув, лише від туристів з Італії.
Вид на місто з пірса:
Дзвіниця церкви святого Франциска:
Я тут неподалік навіть знайшов кота 😸:
А ось це мене просто вбило. Вулиця Леніна в Пірані — словенському місті з італійським колоритом! Шановні, ви серйозно? Я так розумію, вона тут з’явилася ще в югославські часи, але дивно, що її досі не перейменували. Я б не здивувався, якби я побачив вулицю з такою назвою десь в Сербії, але в прогресивній та абсолютно про-європейській Словенії я такого побачити аж ніяк не очікував:
Підсумовуючи розповідь про Піран, хочу перш за все подякувати погоді, яка того дня все ж нормалізувалася і дала мені можливість побачити це місто в усій красі, а не під проливним дощем.
Недарма я на початку фотозвіту назвав Словенію югославським вікном в Європу — вона увібрала в себе найкраще від своїх сусідів. Якщо Любляна багато в чому нагадує австрійські міста, то узбережжя — це вже типова Італія.
Якби мене спитали, як виглядає Піран, я б відповів наступним чином. Уявіть собі Венецію, уявили? Гаразд, тепер уявіть собі ту саму Венецію, тільки без каналів. Розумію, що це непросто, але все ж спробуйте, уявили? Добре, а тепер уявіть, що вона займає настільки маленьку територію, що її можна обійти за годину-півтори, уявили? Чудово, тепер ви знаєте, який він, той Піран.
Копер
Обійшовши Піран вздовж і поперек, я почав думати, що мені робити далі. Ще не вечір, в Любляну так швидко повертатися не хочеться, тим більше, що я в перший день побачив усе, що мене цікавило, треба щось думати. На озеро Блед? Не варіант, поки туди доїду, то вже настане вечір. В Марибор? Теж далеко, треба кудись ближче. А може взагалі в Трієст? Він близько, але з Італією я вже більш-менш знайомий, двічі бував, хоч і не в Трієсті, треба краще ознайомитися зі Словенією, якщо я вже тут. І я вирішив поїхати в Копер.
Копер — найбільше прибережне місто Словенії, розташоване неподалік від кордону з Італією:
Як і Піран, в минулому Копер — також італійське місто. Італійською мовою місто називається Capodistria, що є похідним від словосполучення Capo d’Istria (дослівно — “голова Істрії”, тобто головне місто Істрії). Сьогодні тут проживає 25 тисяч людей.
Італійська мова в Копері також є другою офіційною, таблички з назвами вулиць тут також дублюються, як і в Пірані. Крім того, якщо та чи інша вулиця колись мала іншу назву, також встановлюється табличка з історичною назвою:
Площа Валентина Станича:
Поруч із нею — площа Владіміра Гортана з таким самим ліхтарем в центрі:
Ворота Муда:
Площа Прешерна:
Головна площа Копера названа на честь Йосипа Тіто (навіть тут його досі поважають):
Ротонда Іоанна Хрестителя:
Регіональний музей:
Вулиці Копера:
Будівля на березі:
Площа Карпаччо:
Яхтовий порт:
Житлові квартали:
Якщо Піран чимось схожий на Венецію, то на що схожий Копер, мені важко сказати. Але тут мене так само не покидало відчуття, ніби я знаходжусь десь в Італії, а не в Словенії.
Словенія — напевно, найбільш нетипова колишня югославська республіка. І архітектурно і ментально це точно не Балкани. Серед усіх республік колишньої Югославії вона найбільше схожа на “стару Європу”. Подорожуючи Словенією, ви можете в деякому сенсі побачити Австрію та Італію, не виїжджаючи до цих країн.
Побувавши в Словенії я успішно виконав певний етап у відкритті країн Європи — наразі я відвідав усі країни, які входили до складу Югославії, в тому числі й частково визнане Косово. Чи означає це, що я прощаюся з цією частиною Європи назавжди? Зовсім ні. Я планую якось ще раз з’їздити до Сербії, адже я в Белграді бував лише проїздом. Щось трохи, звичайно, побачив, але то було так давно, що я вже й нічого не пам’ятаю, тому не завадило б освіжити це в пам’яті та ознайомитися з цим містом більш детально. Та й в Хорватії ще є, що дивитися. Тому на терени колишньої Югославії я обов’язково ще повернуся!
